Тепер я зрозумів, що таке валіза без ручки, коли й нести важко і кинути шкода. От так і я, розлучитися шкода, й жити з нею вже не можу.

Ми з Лідою разом прожили двадцять п’ять років, за цей час різного бувало. Та в основному лише хороше згадується, але до того часу, як моя Лідія Іванівна не вийшла на заслужений відпочинок. Вона педагог, відпрацювавши двадцять п’ять років, пішла на пенсію за вислугою років.

Так, як останні вісім років була директором школи. Тож поведінка командира в неї прижилася дуже добре. Поки вона працювала, мені це не заважало, та все кардинально змінилося пів року тому.

Коли Ліду з почестями провели на відпочинок, я не думав, що все так обернеться. Спочатку я не дуже помічав зміни у нашому сімейному вогнищі. Перший місяць все було прекрасно, Ліда просто відпочивала. Та на другому місяці пенсії, їй, мабуть, стало сумно, і вона взялася за моє виховання.

Вона намагалася контролювати кожен мій рух. Навіть в робочий час вона мені телефонує, щоб дати вказівки. Коли повертаюся додому, то це взагалі жах. Виявляється я все роблю не так і одягаюся, і говорю, і їм. Не ті телепередачі дивлюся, й друзі в мене не такі. На вихідний день я не маю права затриматися у ліжку, в неї все по графіку.

Лише тепер зрозумів приказку про валізу без ручки. Як жити далі в такому темпі, адже розумію, що змінити її не зможу, але й терпіти таке вже сили не має.