Племінники у нас живуть, а їхня мама влашт0вує особисте життя. Її абс0лютно не ц1кавлять діти. А мені доводиться виховувати чотирьох: і рідних, і її!

Хочеться кричати і плакати від безвиході. І все через те, що племінники мого чоловіка фактично мешкають у нашому будинку. Мені шкода цих дітлахів, але у мене є і свої діти. Рідна сестра мого чоловіка Павла безсоромно спихнула на мене своїх синів. І для них тепер я, як мама.

Ми з Павлом одружилися, коли мені виповнилося 24 роки. Обоє працювали на хороших посадах. Щоб мати власне житло, нам довелося взяти іпотеку. Ми робили все для того, аби швидше її виплатити. І, нарешті, квартира була нашою власністю. Ми почали планувати вагітність, адже міцно стали на ноги.

Ліда – молодша сестра мого чоловіка. Вона весь час тільки те й робила, що гуляла. Жила на гроші мами або своїх чоловіків. У неї два сини. Микиті, старшому хлопчику, вже 8 років. Він від першого чоловіка, який зараз сидить у в’язниці. Сергійкові лише чотири роки. У нього інший батько. З ним Ліда розлучилася.

Вона і  втретє вийшла заміж. Прожила з чоловіком у шлюбі лише рік і знову подала на розлучення.

Я щаслива, що хоч від цього шлюбу у неї дітей немає. Чому я радію? Та тому, що її діти та їхнє утримання повністю на мені!

Коли я була вагітна першою дитиною, Ліда вже встигла змінити двох чоловіків та народити другого хлопчика. Моїй другій дитині всього півтори роки.

Ліда продовжує влаштовувати особисте життя. Часу на дітей у неї зовсім немає. Раніше вона спихала їх на бабусю, свою маму. Та моя свекруха вже немічна, сили в неї вже не ті, здоров’я погіршилося. Тому вона сама відмовилася глядіти онуків.

Після цього сестра Павла привезла дітей до нас. Вона попросила, щоб вони побули у нас, бо сама зі своїм черговим кавалером збиралася відпочити за містом.

Я, звісно, їй відмовити не могла. Як не крути, але вона ж рідня! Забрала Ліда дітей аж наступного ранку.

Після цього вона почала регулярно приводити своїх синів до нас. У неї постійно якісь проблеми. Хоча я знаю, що вона просто обманює. Я уже не раз викривала її брехню. Говорить, що багато справ на роботі. А дійсно іде на побачення.

Нещодавно почала відкрито заявляти, що збирається за кордон зі своїм новим залицяльником. Так залишила у нас дітей на два тижні, бо полетіла з ним на відпочинок! А далі ще гірше! Можна сказати, що її діти більше часу проводять у нас. Забирає вона їх до себе додому рідко і  ненадовго. І так триває вже майже рік.

Я, чесно зізнаюся, від того дуже втомилася Якщо раніше хлопчики поводили себе пристойно, то зараз їхня поведінка мене не влаштовує. Старший племінник може навіть нагрубити і любить сперечатися з нами. Діти Ліди взагалі поводять себе, наче вдома. Вони не реагують на зауваження, нишпорять без дозволу у шафах та холодильнику. Мені важко справлятися з чотирма дітьми!

Старший Микита ходять вже до другого класу. Він погано читає. Мені доводиться займатися з ним уроками. Але ж у нього на те є рідна мати! У мене ще троє, які не ходять до школи! І один з них – її син. Він погано говорить, бо знову ж таки – матері байдуже до нього. Я говорила з Лідою про це. Та реакції – нуль!

З меншими дітьми теж необхідно займатися. Також я одна повинна приготувати їжу не на двох дітей, а на чотирьох! Доводиться ще й більше часу проводити біля плити, бо апетит у племінників добрячий. 

Чому я повинна займатися з чужими дітьми? У мене є свої, рідні. Племінники розуміють, що вони не потрібні матері. Від того стають зовсім некерованими. Вони – важкі діти і мені доводиться їм приділяти більше часу, ніж рідним.

Мені дуже шкода цих діток. Але я не знаю навіть, що мені робити. Павло обіцяв поговорити з сестрою. Та я впевнена, що на неї ця розмова ніяк не подіє. Він уже неодноразово намагався їй щось пояснити. Однак Ліда повторює одне і те ж саме: «Ну прошу – востаннє посидьте з моїми синами!». Та потім ситуація повторюється.

Я ж не можу не прийняти цих хлопчиків, бо знаю, що вони будуть потім сидіти самі. А зараз у Ліди черговий залицяльник, з яким вона живе у його будинку. Той чоловік зовсім не налаштований бути батьком, йому чужі діти не потрібні. Прикро, що Ліда цього не може збагнути, живе своїми принципами.

Мені це вже набридло! І я не знаю, що робити. Хочеться жити власним життям, зі своєю сім’єю. Однак і дітей Ліди мені шкода. Бо, якщо вони залишаться сам-на-сам, може статися будь-що. Чому горе-мати не розуміє, що пора вже замислитися про дітей, а не про те, хто опиниться з нею у ліжку?

Щоб ви мені порадили у цій ситуації?