– Тітонька, я вам допоможу, дозвольте, просто моїй бабці потрібні л1ки!

– Йди звідси, попр0шайка, тобі таке у житті не світить! – говорив малий сусід, хвастаючись перед товаришами новою машинкою.

– А ти…. Ти товстий! – відгукнувся хлопчик, швидко витираючи сльози.

– А що, дивно дивитися на людей, у яких гроші на їжу є, й у них не випирають кості, як у тебе? – сміявся хлопчик.

Худенькому хлопчикові враз стало дуже образливо, вони з бабусею дійсно не жили розкішно, швидше від пенсії до пенсії, на одних кашах. Зараз бабусю ще й здоров’я почало підводити, то вона ледь трималась на ногах, розуміла, що онука немає на кого покинути.

– Твоя бабка лише вівсянкою тебе годує? Нічого, почекай трохи, вона відкинеться, і тебе відправлять у дитячий будинок! Там буде триразове харчування! – говорив повний хлопчик і продовжував реготати.

– З моєю бабусею все добре, з чого ти це взяв?

– Мені моя мама все розповіла. Не довго їй залишилось. А вона мені ніколи не бреше!

Борис схопився на ноги й швидко понісся додому, чуючи позаду сміх місцевих хлопців. Він стрімголов примчався до бабусі та почав її обіймати.

– Бабцю, прошу, не покидай мене, живи! – говорив він і не міг стримати сліз.

– Ей, ну що це за думки у тебе? Звісно, житиму, ще на твоєму весіллі погуляти хочу!

– А Коля сказав, що ти скоро відійдеш і тоді мене у дитячий будинок відправлять. Так йому його мама сказала.

– То він все вигадав, щоб тебе подражнити, не слухай його. Все, онуцьо, відпускай мене з обіймів, бабці прилягти треба, бо щось голова крутиться.

Борис і сам помічав, що з кожним днем бабусі стає все гірше, вона згасала на його очах, але у лікарню він її відвезти не міг, грошей не було, тому вирішив хоча б знайти гроші на ліки проти кашлю, бо надто часто він тепер її мучив.

Хлопчик почав шукати роботу в аптеці:

– Тітонька, я вам допоможу, дозвольте, просто моїй бабці потрібні ліки! Я можу вам підлогу мити, можу щось носити. Мені дуже ліки потрібні, якщо її не стане, то мене у дитячий будинок віддадуть.

– Такі, як ти, попрошайки, тільки на таку долю і заслуговують! – грізно промовила аптекарка.

– Як ви смієте? – промовив старший чоловік, який стояв за хлопчиком. – Яка неповага! – промовив він до аптекарки, а тоді запитав у Бориса, що болить у його бабусі.

– Вона кашляє, майже на ногах не стоїть! – промовив хлопчик.

– Зраз ми все купимо, і я її огляну, – промовив дядько, купив все необхідне, і вони разом пішли додому.

Виявилось, що цей незнайомий чоловік був лікарем, він допоміг жінці одужати та незабаром подружився з їхньою сім’єю. Потім стало відомо, що у них з дружиною не було дітей, тому, коли старенької не стало, вони усиновили Бориса.

Зараз Борису 25 років, він головний лікар обласної лікарні, до якого їдуть з різних міст, щоб він допоміг.