– Усе на краще, – повторювала про себе Аня, дивлячись на палаючий будинок, – Я хоч документи й гроші встигла врятувати!

Аня виросла в дитячому будинку, тому всіх її знайомих дивувало те, що вона була невиправною оптимісткою. Ще більше всіх дивувало те, що Данило був її рідним братом, адже він був реалістом, а іноді й песимістом.

Цього разу Данило прийшов до Ані з черговою бідою. Виявилося, що його дівчина зраджувала йому. Та Аня і в цьому знайшла світлу сторону.

– Але ж, Данилку, добре, що це з’ясувалося саме зараз. Ти вже ж її заміж кликати зібрався, а якби одружився, дітки були б вже. Уяви, якби ти дізнався тільки тоді.

– Аню, знову ти «позитивні» моменти шукаєш! Мене зрадили, розумієш? Я їй усе, навіть готував та прибирав удома останнім часом тільки я, бо вона все на роботі затримувалася – підвищення отримати хотіла. І я їй нічого не говорив, бо знав, як вона хоче «самореалізуватися», моїх грошей нам вистачало, ще й залишалося, я взагалі був проти, щоб вона працювала, та їй було так важливо, тож я змирився. І що я отримав? Виявилося, вона зовсім не на роботі затримувалася. Як після цього комусь вірити?

– Як і до того, любий брате, як і до того. Ми за все повинні дякувати Богові. Усе, що відбувається, на краще, от побачиш ще.

– Умієш ти підтримати. То пішов я додому.

– Добре, добре, Данилку. Ти приходь частіше, домовилися?

– Так.

Данило підійшов до дверей, а з під’їзду роздалися голосні крики.

– І як ти тут живеш, Аню. Давно ж кажу, змінюй квартиру, до мене ближче, а то я переживаю за тебе кожного разу… з такими сусідами.

– Данилку, у тебе кращий район хто ж зі мною помінятися захоче.

– То переїжджай до мене. Я давно тобі вже пропонував.

– А я давно тобі казала, не переїду. Я сама жити хочу чи з чоловіком коханим. А ти все одно скоро гарну дівчину зустрінеш, я відчуваю.

– Знову ти за своє. Бувай!

– Щасти, любий!

Та Данило не знав, що сестрі доведеться переїхати до нього вже сьогодні. Уночі вона почула стук у двері, то сусідка кричала, щоб вона негайно бігла на вулицю – будинок загорівся. Аня забрала сумку з документами та грошима і вибігла на вулицю, як була – в домашніх капцях, халаті та піжамою під ним.

– Ой, що буде, що буде?! – бідкалася сусідка.

– Усе на краще, – повторювала про себе Аня, дивлячись на палаючий будинок, – Я хоч документи й гроші встигла врятувати!

– Ото й все. А де ми жити будемо? А речі? Чи ти весь час у піжамі ходити плануєш, і на роботу так само?

– Не переживайте, Олено Петрівно. Усе буде добре.

– Знову ти починаєш! І що хорошого ти в цій ситуації знайдеш?

– На вулиці літо, наприклад, а могла бути зима, позамерзали б усі, а ще ніхто не постраждав навіть, а якби навпаки. Що ж важливіше за людське життя? Бог нас усіх вберіг.

– Ой, Аню, добра ти дівчина, та дивна, їй-бо.

Так Аня і опинилася в брата. Навіть йому вона намагалася довести, що все на краще. І тут він уперше з нею погодився, хоч і частково. Він не жалкував, що вона буде жити в сусідній кімнаті, та шкода було квартири та речей.

Через декілька місяців брат попросив Аню переїхати.

– Аню, я зустрів дівчину. Вона гарна та добра, трохи на тебе схожа, оптимістка, та не настільки відчайдушна, звичайно, другої такої немає. Та думаю, ви з нею знайдете спільну мову. Я не хотів нічого говорити, поки не пізнаю її краще, адже хочеться чогось серйозного. Та тепер я знаю, що вона сама така, якою здається. Ми вирішили жити, разом, тож вибач, тобі доведеться переїхати. Ти не хвилюйся, я домовився з Оксаною, ти переїдеш в її квартиру. Вона маленька, та тобі одній багато і не треба, а ми тепер будемо вдвох, а в мене квартира більша… Ти вибач, будь ласка.

– Данилку, якщо ти продовжиш вибачатися, то я не зможу тобі повідомити гарну новину: мені дали нову квартиру. В гарному районі, біля парку, у новому будинку.

– Вітаю, Аню. А як так вийшло, що тобі дали кращу квартиру.

– Я тобі не хотіла говорити, та декілька днів тому мені зателефонувала Олена Петрівна, сусідка зі старого дому. Вона розповіла, що всім нашим погoрільцям видали нові квартири, тільки про мене вона нічого не чула. Ось я і теж вирішила все з’ясувати. А хтось із сусідів сказав, що в мене вже житло є. Я розповіла, що насправді немає, а мені сказали просто: «Квартири закінчилися».

– Що ж ти мені не розповіла, я б їм показав, як це «квартири закінчилися»!

– Та я ж знала, що ти будеш нервуватися. Та ти зачекай, це ще не все. Тільки я надумала йти, як до кабінету зайшла якась журналістка. Тож я голосно запитала: «То погорільцям-сиротам тепер квартир немає? Мені на вулицю треба йти». Та дівчина в мене попитала про все, а потім такий скандал влаштувала. Я пішла додому, а вчора мені зателефонували, вручили ключі та документи. Ти б бачив, квартира велика та світла. Та зараз сам і побачиш.

Данило допоміг облаштувати Ані квартиру, та згодом на їхнє життя негативно повпливав кaрaнтин. Данило та Оксана були вдвох, тож мали змогу насолоджуватися один одним, вони називали це «медовим місяцем» та навіть не сварилися. А Аня вперше засумувала, адже залишилася в квартирі зовсім одна.

Та це було ненадовго. Одного разу, зібравшись в магазин, Аня виявила на порозі квартири маленьке кошеня. Воно було худе й трохи облізле, тож не було сумнівів, що це «підкидьок». Аня занесла кошеня додому, облаштувала йому коробочку, дала каші. А потім Аня згадала, що якраз збиралася до магазину. Зможе заодно купити й корму кошеняті, молочка та лоточок.

Аня спускалася ліфтом, як на четвертому поверсі зайшов чоловік. Вони посміхнулися один одному, це було видно навіть за масками. Та раптом світло вимкнулося, а ліфт зупинився. Чоловік натиснув кнопку, щоб зв’язатися з диспетчером, та ніхто не відповів.

– А я телефон удома забув. Але мені й телефонувати нікому, удома ніхто не чекає, а з сусідами я ще не познайомився. До речі, мене Григорій звати, а вас?

– А я Аня. І також удома телефон забула, а мене там чекає замерзле маленьке кошеня. Сьогодні знайшла.

– Ви тільки не хвилюйтеся, Аню, усе на краще, тож усе буде добре. Ви не дивуйтеся, але я невиправний оптиміст. Знаю, звучить дивно, мене всі друзі «схибленим» вважають.. Ой, що ж я говорю.

– А знаєте, я теж невиправна оптимістка. Люди кажуть, я дивна, а я вірю. Що все робиться на краще.

– Невже. Тож, може, те, що ми зустрілися, це доля.

Так Аня зустріла свого оптиміста, тож справді все виявилося на краще, головне – вірити. І ви вірте.