«Чому батьків не запросив на весілля?» – запитав я Микиту. «Вони ж селюkи! Я пос0р0мився їх кликати!» Отак виховують дітей у любові, а вони навіть не скажуть, що одружуються

Микиту я знав давно, ще з садочка. Ми з села обидва, по сусідству жили, за одною партою сиділи у школі. Ми були як двійнята, нерозлийвода. Повсюди були ми разом. На футбол ходили, по горох на поле, купатися на річку.

Закінчили школу – і поїхали до міста. Вступили разом до бізнес-коледжа, в одну групу. Жили в гуртожитку вдвох.

Батьків Микити я знав добре. Вони прекрасні та добрі люди. Я завжди захоплювався ними. Алла Володимирівна та Богдан Петрович дивовижно працьовиті, вразливі та чуйні.

Скільки себе пам’ятаю, мама Микити щодня готувала різні пироги, тортики, тістечка, цукерки, а потім пригощала усю дітвору надворі. Ми так любили, коли вона нас кликала до себе на обід! Алла Володимирівна – щира та добра жінка. Неодноразово вона допомагала жителям нашого села. Вона постачала продукти малозабезпеченим сім’ям, давала речі людям, які постраждали у пожежі.

Батько Микити, Богдан Петрович, все життя працював комбайнером. Його у селі дуже поважали, чекали у кожному дворі, особливо на жнива. Він – взагалі безвідмовна людина. Колись ми з Микитою попросили його зробити нам з очерету лук і стріли. На ранок наше побажання було виконане. Богдан Петрович зробив нам і землянку в лісі, де ми проводили майже весь час улітку, коли було спекотно.

Алла Володимирівна і Богдан Петрович дуже любили Микиту. Він же у них – єдиний син. Вони робили усе, щоб він нічого не потребував.

Місяць тому я дізнався про те, що мій друг одружується на дівчині із заможної сім’ї. Микита запросив нас на весілля.

Коли ми з друзями прийшли до РАГСу, я не помітив його батьків. Їх не було і в ресторані. У розпалі торжества я підійшов до Микити.

– А де твої батьки? Чому їх немає на весіллі?

– Розумієш, у Ксенії батьки впливові та багаті. А мої хто? Селюки…- відповів він.

– І що? Це ж твої батьки…

– Мені було соромно їх запросити.

– І вони навіть не знають, що ти одружуєшся? – здивувався я.

– Ні…- опустив він голову.

Цілий вечір потому я розмірковував: як так? Батьки ростили, виховували, душу вкладали, а потім їх навіть на весілля не запрошують, бо соромляться? Я не розумію свого друга.