Незнайомець провчив мою доньку, коли вона влаштувала істерику у магазині!

Моя донька почала відвідувати дитячий садок з 2 років, бо коштів зовсім не вистачало, і я мусила працювати хоча б до обіду. На щастя, вона швидко до всього там звикла, знайшла спільну мову з іншими дітьми й подружилась з вихователькою, тому відсутність мами кілька годин її зовсім не турбувала.

Але істерики розпочиналися, коли я приходила її забрати. Так виходило, що сон у них починався о 13 дня, й до того моменту моя дитина також хотіла спати, а я могла забрати її додому лише в цей час. І сонна та вередлива донька влаштовувала мені по дорозі додому справжні концерти.

Коли була можливість та сили, то я несла її сплячу додому на руках, але бували момент, що у руках були якісь продукти й донька мусила йти збоку, тоді то й вона починала плакати, падати на підлогу та кричати, щоб я взяла її на руки.

У той день знову почалась істерика, але набагато гірша. Донька лягла просто на землю, почала бити руками, щоб її несли. Я вже почала думати про те, щоб покинути все і нести її додому, але вона навіть тепер не хотіла, щоб я підіймала її на руки, тому я не знала, як мені бути й просто намагалась заспокоїти її.

На щастя, повз нас проходив чоловік літнього віку, він уважно поглянув на мою доньку й промовив: «Ну, що ж, таку вередливу дівчину я і шукав! Заберу тебе з собою!».

Донька за секунду припинила істерику й підбігла, та міцно обійняла мене.

– Не хвилюйся, я тебе нікому не віддам! Донечко, ходімо додому! Нам час спати!

Далі донька й словом не обмовилися та нічого не витворяла, лише зрідка поглядала назад, щоб переконатися, що той дідусь нас не переслідує.

Це був хороший урок для моєї доньки, що навчив її поводитися виховано й гарно.

Інколи я й сама стаю свідком такої поведінки дітей, і у такі хвилини хочеться їм сказати: «Ну, що ж, таку вередливу дівчину я і шукав! Заберу тебе з собою!».