Батьки блaraють забрати їх жити до себе. Мені їх шк0да, але своїм щастям я жертвуватu не х0чу. За кордоном – звичне життя, а не золоті замки

Вісім років тому я поїхала в Португалію на заробітки. Саме тут я зустріла свого чоловіка. Вже декілька років як я заміжня. Маю донечку чотирьох років. Жити залишилися ми тут.

Я не живу багато. Моєї заробітної плати вистачає тільки на комунальні витрати та трішки на доньку. А все інше – за рахунок чоловіка.

Але всі мої родичі та знайомі з Батьківщини вважають, що я – багачка. Вони думають, що я в золоті купаюсь і мешкаю у розкішному маєтку. Уявляєте, мої батьки навіть заявили, що я кожного дня купаюсь у морі та ніжуся на сонечку, а про них не згадую. А я навіть і не пам’ятаю, коли востаннє відпочивала по-людськи. У мене просто часу на це немає. Щоденний графік – робота – дитина – дім. Тут таке ж життя, як і в Україні.

Звісно, традиції і звичаї відмінні від нашої країни, але живуть тут люди звичайнісіньким життям. На жаль, мої родичі цього не розуміють. У них інше поняття: вийти заміж за іноземця – все одно що з принцом заморським одружитися.

Так, я висилаю їм подарунки і небагато грошей, та  це нічого не означає. Вони не розуміють, що я їм хочу приємно зробити, але у мене теж свої проблеми та складнощі у житті.

Вчора спілкувалася з батьками за допомогою відеозв’язку. Вони благають мене забрати їх до себе. Але куди я їх заберу? У нас житло тільки на трьох! Ми добре живемо, але ж не розкішно!

Ми не зможемо тягнути ще й моїх батьків. Мені доведеться скоротити витрати на все. А це означає, що сім’я моя почне бідувати. Звичайно, батьків шкода, але чому я маю жертвувати своїм щастям?

Мама сказала, що їм жахливо живеться. Дуже проситься виїхати до нас. Я не розумію: навіщо? Вони просто надумали собі проблеми. У них є чудова квартира, отримують пенсію. Якщо переїдуть до мене – втратять усе. Мені здається, вони сюди просто хочуть приїхати доживати старість, наче на курорті. Але у нас звичне життя. Не курорт у нас!

Мої батьки не розуміють чомусь: якщо їх заберу жити до себе – моїй сім’ї буде некомфортно. Нам доведеться жити у тісноті і багато у чому відмовляти собі. Я їм пояснюю: навіщо їхати жити туди, де буде не затишно? Але вони і слухати нічого не бажають. Вирішили, що я невдячна донька і просто залишаю їх напризволяще.

Друзі радять не жертвувати своїм звичним життям. Тому я вважаю, що батькам краще залишитися вдома.