– Сину, ти хоч дивився кого додому привів? Ти бачив ту Олесю? Ти що її на см1тнику знайшов? – почав говорити суворо батько. – Ти глянь на неї та на себе, ви не підходите один одному!

– Доброго ранку, тату! Це моя дівчина, Олеся. Знайомся, тому що скоро вона стане твоєю невісткою!

В Олега Миколайовича ледь очі на лоб не полізли від таких слів сина, хоча у голові він намагався переконати себе, що хлопець просто невдало пожартував. Його син Орест привів додому гарненьку дівчинку у старому одязі, який виглядав так, ніби вони щойно його купили в секонд хенді та навіть не попрали. Її вигляд кричав про те, що вона або була з дуже неблагополучної родини, або взагалі з дитячого будинку.

«Господи, оце пощастило моїй Олечці, що до цього дня не дожила, і так би серце не витримало, якби побачила, кого наш син додому привів! Ми ж старалися йому все найкраще дати, виховували, а тут такий подарунок!» – думав собі чоловік.

Доки Олег Миколайович оглядав дівчину з ніг до голови, вона намагалась мило посміхатися та зі всіх сил не показувати свій страх. Доки свекор не встиг ніяк прокоментувати її перебування тут, Олеся поспішила вийняти всі смачні гостинці, які принесла з собою – від консервованих огірочків до свіжоспеченого торта.

– Ви повинні все скуштувати! Я сама все готувала, все смачне! Надіюсь, вам щось припаде до душі, – говорила щиро Олеся, але дрижачий голос видав її переживання.

На Олега Миколайовича було неможливо просто так справити враження, ніякі смачні страви тут би не допомогли.

Його Олечки не стало три роки тому, він зі всіх сил дбав про неї, возив по лікарнях, шукав спосіб врятувати, але все не мало жодного сенсу. Після того, як її не стало, вони з сином стали чужими людьми, кожен переживав горе по-своєму і не хотів ділитися з іншими.

Одного дня син не прийшов додому, а потім все рідше ночував там, пропадав цілими днями у поганій компанії, а тепер ось привів якусь Олесю, яка зовсім не вписувалась у їхнє життя.

– Сину, ти хоч дивився кого додому привів? Ти бачив ту Олесю? Ти що її на смітнику знайшов? – почав говорити суворо батько. – Ти глянь на неї та на себе, ви не підходите один одному! Ти лише собі життя зіпсуєш, а бідній дівчині надію подаруєш на щось краще, а потім розтопчеш!

– Батько, мені абсолютно все одно, що ти про неї думаєш. Я кохаю Олесю і ні на кого її проміняю. Я одружуся з нею, щоб ти мені не сказав!

Батько намагався говорити з сином, знаходив аргументи, переконував його, але нічого не діяло. Коли Орест назначив дату весілля, то Олег Миколайович лише відповів, що на нього там можуть не чекати. Вдома він те не хотів бачити Олесю, він боявся, що вона стане господарювати, а для нього у тому домі існувала лише одна жінка – його Олечка.

Орест та Олеся попри все продовжували жити з Олегом Миколайовичем, який не міг змиритися з невісткою, хоча вона показувала себе лише з хорошої сторони – і у будинку завжди чистота панувала, і смачна їжа була наготовлена, і собою вона займалась, роботу якусь мала. А свекор лише міг порівнювати її з дружиною й хотіти, щоб вона якось повернулась.

Жили вони щасливо два роки, а одного дня Орест знову не прийшов додому. Відтоді він повернувся до колишнього життя, постійно гулянки, пиятика. А потім Орест повернувся додому з іншою жінкою та Олеся в сльозах попрямувала до свекра у пошуках поради.

– Олег Миколайович, що ж мені тепер робити? Народжувати через 5 місяців, а Орест сказав мені йти геть? Як же мені тепер бути?

– А хіба я можу щось вдіяти? – запитав свекор, який не сильно горів бажанням допомагати невістці, лише міг їй поспівчувати. – Тобі потрібно було зрозуміти відразу, що ви різні, не підходите один одному. При потребі я тобі допомагатиму, повертайся додому, Олесю, нічого тобі тут робити, лише дитині нашкодиш.

Олеся буда розбита. Вона мріяла, що вони з Орестом завжди будуть щасливими, а коли народиться дитина, то й свекор розтане й потеплішає. Вірила й надіялась, а потім це все розбилось. Вона поверталась додому вагітною і нікому не потрібною.

Відтоді минуло десять років. Довгий час Олег Миколайович, як і обіцяв, допомагав невістці та онукові, а потім пішов на пенсію, синові він став непотрібним, тому й віддав його Орест у будинок для літніх людей. Довго до нього ніхто не навідувався, а одного дня медсестра сказала, що на нього хтось чекає.

– Невже син одумався? Там мій Орест? – ледь не підскочив від щастя Олег Миколайович.

– Не схоже, на вас там жінка якась чекає. Йдіть, побачите, – відповіла медсестра.

Перед ним стояла Олеся, яка обійняла чоловіка й розповіла, що вперше за довгий час до них з сином навідався Орест. Вона у нього запитала про свекра, той довго відмовчувався, а потім видав адресу, тому й приїхала його побачити, перевірити, чи все добре.

– А знаєте, я ж не одна приїхала, ви як, з онуком побачитися бажання маєте?

– Ще питаєш? Звісно! – промовив Олег Миколайович і швидко витер сльози, які підступили.

Вони довго просиділи утрьох, дідусь не випускав онука з обіймів і уважно вслухався у кожну його розповідь. А коли той відбіг, то вирішив вибачитися перед невісткою за свою неповагу та дурість.

– Не говоріть дурниць, я на вас не ображаюсь. Ви ще довго тут маєте ноги лікувати?

– Ох, якби ж лише я тут лікуватися маю. Орест мене сюди привіз, щоб я тут і п0мер, ніхто забирати мене не буде. Орест, як завіз мене сюди, то ні разу й не зателефонував, вже забувся про свого старого.

– Ох, це ще що таке Орест вигадав? – неприховано обурилась Олеся. – А, знаєте, у нас з Мирославом є до вас пропозиція! А давайте ви з нами будете жити?

– Так, дідусю, давай! Будемо разом на рибалку їздити! Я дуже хочу! Навчиш мене всього! Я дуже слухняний учень! – говорив захоплено онук.

Спочатку Олег Миколайович хотів відмовитися, а коли побачив очі онука, то вирішив погодитися.

Через тиждень Олег Миколайович їхав у свій новий дім. Приїхали вони у скромний, але затишний будинок неподалік від лісу. Олег Миколайович намагався у всьому допомагати невістці, багато часу проводив з онуком й одного разу навіть зустрівся з сином, коли той приїхав відвідати Мирослава, проте вони майже не стали говорити один з одним.