Якось подруга запитала одного разу «А навіщо тоді тобі чоловік?»

Заміж я вийшла молодою. Було мені двадцять років. Вийшла заміж, тому що дуже сильно кохала свого чоловіка. До цього ми зустрічалися три роки. Тоді ми пройшли, як то кажуть, вогонь і воду і мідні труби.

Зараз ми живемо в шлюбі більше шести років. Я в ньому повністю впевнена. Ми розприділили домашні обов’язки порівну, тому кожен виконує свою частину роботи і немає нічого страшного, якщо хтось зробить роботу іншого, якщо останньому не виходить чи дуже втомлений.

Так, він не найсильніший, не найкрасивіший та не найсміливіший чоловік, але він прекрасний партнер, якого я дуже кохаю, ціную та поважаю. І його душа та погляди на життя дуже мені імпонують. Він завжди заряджає мене позитивом та добром. Ніколи не виходить довго сумувати, тому що чоловік завжди знаходить способи розвіяти мій смуток.

Проте є в нього один недолік – він дуже не рішучий та боїться різноманітних змін в своєму житті. Вийти із зони власного комфорту – це подвиг для нього. Тому він утримується від такого. А ще він неймовірно вихований та сором’язливий. Він не змінився, відколи ми з ним познайомилися. Напевно цей мінус виник саме через нашу різницю в віці. Він старший за мене на вісім років.

Я взяла квартиру в іпотеку, яку виплачую самостійно та купила власноруч автомобіль. Я рада, що змогла сама всього цього досягти. А от подруга запитала одного разу «А навіщо тоді тобі чоловік?». Я подумала «А й дійсно, для чого?»…