Замовкни! гримнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти називаєш життям.
Болото? Наталка повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Вікторе, що поки ти «великі справи» у Києві крутив, я тут із твоєю паралізованою матірю сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Віктор стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі, з валізою біля ніг. Таким гарним Наталка його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те, що раніше, коли приходив із заводу, весь у мастилі.
Вона памятала, як вони познайомилися. Танці у будинку культури, він молодий слюсар, вона з бухгалтерії. Крутив її під «Червоної рути», шепотів дурниці на вухо. А потім весілля скромне, гостей з тридцять, салат «Олівє» та «Совєтське шампанське». Тоді свекруха плакала від щастя, обіймала Наталку: «Дякую тобі, доню, що Вікторка мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Дочку виростили, Оленку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Віктор останні три роки грошей не давав усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Наталка так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Усе провалювалося.
Ти просто не розумієш, Віктор нервово запалив прямо у передпокої. Мені Сергій запропонував до Києва переїхати. У нього там мійка, візьме мене керуючим. Квартиру знімуть для початку.
Один поїдеш? Наталка витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Віктор відвів очі. З Іринкою. Вона вона мене розуміє. Вірить у мене.
Іринка. Наталка знала про неї вже місяців три. Бачила листування у телефоні, коли Віктор у душі був. «Котику», «зайчику», «сумую». Двадцять вісім років «котику». Менеджер у автосалоні, де Віктор авто дивився. У кредит дивився, між іншим, який Наталка досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
А як же Оленка? спитала Наталка. Твоя дочка. Через рік диплом захищає.
Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок пять, Наталко. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Наталка підійшла до вікна. У дворі сусідка Ганна білизну розвішувала. Побачила Наталку у вікні, махнула рукою. Ганна ж знала все. І про Іринку знала, і про те, що Віктор останні півроку додому лише ночувати приходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Наталочко.»
Памятаєш, тихо сказала Наталка, як Оленка у пять років захворіла? Пневмонія, лікарі руками розводили. Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я добами біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми родина, Наталко. Ми все подолаємо.»
Це було давно.
Пятнадцять років усього. Або коли твоя мати інсульт перенесла? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Вікторе. А ти відмовки знаходив робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм бізнесом ганявся.
Віктор затушив цигарку об підвіконня. Наталка поморщилася новий підвіконник, минулого місяця поставили. Сама копила.
Ти завжди все памятаєш, роздратовано кинув він. Усю погань памятаєш. А добре? А те, як я тебе на море возив?
Десять років тому возив. До Одеси. На тиждень.
Усе тобі мало!
Наталка обернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
Знаєш що, Вікторе? Вали. Вали до своєї Іринки. Тільки ось що я тобі скажу. Матір твою я до кінця доглянула. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Вікторе? Ти ж останні пять років ніде толком не працював. Усе мріяв розбагатіти.
Я намагався! Я старався для родини!
Для родини? Наталка усміхнулася. Оленка на останньому курсі підробляє медсестрою у нічні зміни, щоб на підручники вистачало. Тому що тато у бізнесмени подався. Я дві ставки у школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Віктор мовчав, стиснувши ручку валізи.
І знаєш, що найсмішніше? продовжила Наталка. Твоя мати перед смертю мені сказала: «Прости його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла.» Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
Не смій! вибухнув Віктор. Не смій казати, що я слабкий! Я просто зад
