З сиротинцю мене забрала мачуха…

Мені не було ще 5 років, коли у нашу щасливу та повноцінну родину постукало горе й забрало маму. Тата це конкретно підкосило і він у спробах впоратися з горем почав випивати. З пива перейшов на напої міцніше. І раптом одна пляшка пива у суботу перетворилась на декілька міцних пляшок алкоголю майже щодня. Коли батько йшов у запої, то мені не було чого їсти. Тоді я ще не вмів користуватися пральною машиною, тому ходив у брудному одязі.

Ніхто з однолітків не хотів спілкуватися з брудним та сумним однокласником. Вчителі та сусіди більше не могли дивитися, як я скидаю вагу та стаю все сумнішим й звернулися до органів опіки.

На щастя, коли вони прийшли, тато був тверезий і зміг вмовити їх дати йому місяць, щоб все виправити. Можна сказати, що ті органи дали йому поштовх до нормального життя, бо того ж дня ми відправилися по продукти та ми почали прибирати вдома. Тато припинив пити.

Минув десь рік, як він повідомив, що сьогодні до нас у гості завітає жінка, з якою у них теплі стосунки. Він повідомив мені, що любить її й, можливо, незабаром вона стане членом нашої родини. Я не міг повірити татовим словам. Невже вся його любов до мами була фікцією? Навіщо тоді він так страждав, якщо так швидко покохав іншу? Та все ж сперечатися з батьком я не став, бо боявся, що сварка з цією жінкою може знову привести його до пиятики.

Мама Леся виявилась милою й доброю, а ще у неї була дочка, на рік менша від мене, з якою ми відразу знайшли спільну мову й потоваришували. Коли вони пішли від нас, то я зізнався татові, що мені давно не було так добре, як з ними, він сказав теж саме.

Не минуло й місяця, як ми почали жити вчотирьох у них, бо їхня квартира була більшою за нашу, нашу ж здавали та за отримані гроші оплачували комунальні послуги.

Моє життя знову наповнилося фарбами і я почав жити, як з життя пішов мій тато, а повернулися органи опіки, що й забрали мене у дитячий будинок.

Я розумів, що у мами Лесі може початися життя з чистого аркуша й з’явитися новий чоловік, тому її буде не до мене, але вона не припиняла відвідувати мене й повторювати, що забере мене додому. Я дуже хотів у це вірити, але минув вже майже рік, а нічого так і не сталось, вона ж це пояснювала тим, що її, як мамі одиначці, потрібно багато документів на таку процедуру.

І врешті, настав день, коли до мене підійшла вихователька й повідомила: «Збирай речі, через годину твоя сім’я буде чекати тебе у директора!».

Я був так радий почути ці слова, що обцілував виховательку, а потім й саму маму Лесю, постійно повторюючи: «Мамо, я все зроблю, щоб ви ніколи не пожаліли! Я так вас люблю! Я так вам вдячний, мамо!».

Обнімаючи маму та сестру по моїх щоках текли сльози.

Я знову зміг повернутися до нормального життя. Час йшов швидко й ось я вже закінчив університет. За спиною у мене чимало радісних моментів, що подарувала мені мама та найкраща менша сестричка, за яку я готовий будь-кому голову скрутити.

Моя мама радісно приймає щовихідних мене з моєю дівчиною. Вона відразу прийняла її й вони стали наче подруги, чому я не можу натішитися.

Я так вдячний долі, що подарував мені другу маму, яка допомогла мені стати на ноги, відчути любов та турботу, коли це було так необхідно. Не менш я вдячний її й зав появу у моєму житті молодшої сестри, що завжди мене зрозуміє та підтримує.

Цінуйте те, що у вас є, бо не встигнете моргнути, як зможете втратити це!