ZigZag

Щасливі жінки завжди виглядають гарно Ой, кажу тобі, Тетянка важко переживала зраду чоловіка.

Несподівані гості у власній квартирі: коли мама самовільно здає житло родичам, а тебе зустрічають чужі люди, порожній холодильник і переляканий кіт

Перше, хто відчинив двері, була Юстина і застигла на порозі. З квартири доносився звук телевізора, на

Без категорії

Приїхав двоюрідний брат мого чоловіка: готувала вечерю, накривала нічліг, а вони навіть цукерок для свекрухи не привезли – чи справді так заведено в наш час?

26 лютого Сьогодні хочу трохи поділитися своїми думками і переживаннями, бо, мабуть, так легше прийняти ситуацію.

Без категорії

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Я й не думала виходити заміж, та якби не наполегливість мого майбутнього чоловіка, досі літала б вільною ластівкою. Артем, як метелик, крутився навколо, опікав, старався у всьому догодити, пилинки здував… Одним словом, я здалась – ми одружилися. Артем став для мене рідним, домашнім, як улюблені кімнатні капці. З ним було просто й затишно. Через рік у нас народився син Святослав. У чоловіка була робота в іншому місті, додому Артем приїжджав раз на тиждень, завжди з гостинцями для мене й Святослава. Одного разу, розбираючи кишені його речей, я знайшла листок зі списком шкільних товарів, а в кінці дитячим почерком було написано: «Татку, приїжджай скоріше». Тоді я подумала – от як мій чоловік «розважається» на стороні! Двоєженець! Без скандалів і істерик, узяла сумку, сина за руку – й до мами. Мама дала нам кімнату: – Живіть, поки не помиритесь. У мене з’явилася думка помститися чоловіку, згадала про романи зі шкільним однокласником Романом, який і після школи давав мені спокій. Зателефонувала… — Привіт, Ромчику! Ще не одружився? — Надюша, яка різниця – одружився-розлучився… Може, зустрінемось? – пожвавішав Рома. Мій незапланований роман тривав пів року. Артем щомісяця приносив аліменти, вручав моїй мамі й мовчки йшов. Я знала, що чоловік живе з Євсєєвою Катею, у якої донька від першого шлюбу. Катя настояла, щоб донька називала Артема татом, і вони втрьох жили в Артемовій квартирі. Катя обожнювала його, в’язала шкарпетки, годувала, оберігала… Все життя буду «шепотіти» йому про Євсєєву Катю! Тоді ж мені здавалося, що наш шлюб вже вичерпався… …Але коли ми з Артемом зустрілися, щоб поговорити про розлучення, нахлинули приємні спогади. Артем визнався у неземній любові, каявся, казав, що не знає, як випровадити настирливу Катю. Мені стало шкода чоловіка – ми знову зійшлися. Чоловік нічого не знав про Рому, Катя з донькою назавжди виїхали з нашого міста. …Минуло сім років щасливого сімейного життя, аж тут Артем потрапив у ДТП, операції, реабілітація… Два роки боротьби. Від цього чоловік почав пити, зникла людська подоба – відійшов у світ алкогольних ілюзій. Я ж знайшла «жилетку для сліз» на роботі – Павло, який мене вислуховував, підтримував, проводив додому після роботи. Павло був одружений, дружина чекала на дитину… Не знаю, як ми опинилися в одному ліжку! Павло зовсім не в моєму смаку, але він дарував мені трохи радості… Павло водив мене на концерти, виставки, балети… Коли його дружина народила, він залишив роботу та повернувся до сім’ї. Я відпустила його з легкістю, не претендувала – Павло просто приглушив мою душевну біль… Артем все глибше занурювався в алкоголь. … Через п’ять років ми з Павлом випадково зустрілися, він серйозно запропонував одружитися, мені стало смішно. Артем тим часом на деякий час взяв себе у руки, поїхав на заробітки в Чехію, я стала взірцевою дружиною й мамою. Артем повернувся, ми зробили ремонт, купили техніку, а він знову зірвався й почав пити. Я шукала його по району, знаходила на лавці, приводила додому. …Одного весняного ранку стою сумна на зупинці – щебечуть пташки, світить сонце, а мені байдуже. Тут чую тихий голос: – Можливо, я допоможу вашим бідам? Обертаюся – переді мною привабливий чоловік! Мені вже 45, а серце тремтить… Аж ось приїхав автобус – і я втекла. Егор (так його звали), як справжній герой, щодня чекав мене на зупинці, посилав усмішки й повітряні поцілунки. Якось подарував букет тюльпанів, я кажу: – Куди мені з квітами на роботу, дівчата розберуться… Егор віддав букет бабусі, яка спостерігала за нами: – Дякую, синку! Бажаю тобі коханку палку! Я почервоніла, але продовжила спілкуватись з Єгором… Він був некурець, спортсмен, чудова розмова, розлучений. Я з головою поринула у любовну пригоду! Три роки металася між домом і Єгором. Зупинити це не могла, поки Єгор не підняв на мене руку – тоді все скінчилося. Поради подруги підтвердилися: тихо море – поки стоїш на березі. Я нарешті стала вільною! Егор ще довго домагався мене, просив прощення… Я була непохитна. Подруга подарувала чашку з написом: «Ти правильна!» Артем все знав, усе чув від Егора. Артем казав: – Я хотів тихо вмерти, коли чув ці розмови. Все сам винен. …Минуло десять років. У нас з Артемом двоє внучок. Сидимо за столом, п’ємо каву. Артем лагідно бере мене за руку: – Надю, не дивись по боках, я твоє щастя! Віриш? – Звісно вірю, мій єдиний.

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Якщо чесно, я й гадки не мала виходити заміж. Якби не наполегливість майбутнього чоловіка

Без категорії

030

«Я вас не кликала, і це мій День народження!» — голос невістки урвався. — «Я нікого не запрошувала!»

Я не кликала до себе гостей! у голосі невістки лунало зітхання й відчай. Я вас не запрошувала!

Без категорії

Залишив мене одну за святковим столом — а сам побіг вітати друзів у гаражі: річниця весілля, запечена качка, кришталь і салати, нарізані ідеальними кубиками… А для чоловіка важливіші “пацани”, пиво і карбюратор. Як я зрозуміла, що настав мій час починати нове життя без нього

Залишив мене одну за святковим столом і побіг вітати друзів у гаражі Ти що, справді зараз підеш?

Без категорії

Два козаки на шиї у господині: як Аліна здобула свободу від родинного табору та стала справжньою хазяйкою свого дому

Так, обирай: або я, або твій брат зі своєю компанією красунь! Ти зовсім страх втратив. Родичів своїх

Без категорії

017

— Я ж попереджала: жодних дітей на нашому весіллі! Двері банкетної зали неквапливо відчинилися, і теплий золотавий світ затопив хол. Я стояла у весільній сукні, легенько тримаючи поділ, намагаючись не видати тремтіння рук. М’яко звучала жива музика, усміхнені гості, офіціанти розставляли келихи з ігристим… Усе було саме так, як ми з Артемом мріяли. Майже. Щойно я збиралася зробити крок у залу, на вулиці гальмами розірвався несподіваний скрегіт. Біля сходів зупинився сріблястий старий мінівен. Двері розчахнулися – і з нього висипала гомінка компанія: тітка Галя, її донька з чоловіком… і п’ятеро дітей, які вже почали влаштовувати перегони довкола машини. Я відчула, як холоне все всередині. — Тільки не це… — прошепотіла я. Артем наблизився. — Вони все ж приїхали? — спитав він, дивлячись туди. — Так. І… з дітьми. Ми стояли у дверях, готові увійти для зустрічі з гостями, а замість цього – завмерли, неначе два актори, які раптом забули текст перед прем’єрою. У цю хвилину я зрозуміла: якщо зараз не витримаю — весь день піде шкереберть. Але щоб усвідомити, як до цього дійшло, треба повернутися на кілька тижнів тому. … Я ж ПРЯМО казала: не приводьте дітей на весілля! Скандал, непорозуміння і сімейна драма по-українськи — наш весільний день і битва з родинними традиціями

Я ж казав: не приводити дітей на весілля! Двері банкетної зали плавно відчинились, і теплий золотий промінь

Без категорії

Синдром вічно відкладеного життя… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилося 60. І жоден із рідних навіть по телефону не привітав мене з ювілеєм. У мене є донька й син, онук і онучка, колишній чоловік теж є. Доньці 40, сину 35. Обидва живуть у Києві, обидва закінчили досить престижні київські виші. Обидва розумні, успішні. Донька заміжня за чиновником високого рангу, син одружений із донькою великого київського бізнесмена. В обох — вдала кар’єра, багато нерухомості, окрім держслужби у кожного свій бізнес. Все стабільно. Колишній чоловік пішов, коли син закінчив університет. Сказав, що втомився жити в такому темпі. Хоча сам працював тихо і спокійно на одній роботі, вихідні проводив із друзями, або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родичів на Закарпаття. Я ж відпусток не брала — працювала одночасно на трьох роботах: інженером на заводі, там же прибиральницею в адміністрації, по вихідних — фасувальницею у сусідньому супермаркеті з 8 до 20, плюс прибирання службових і господарських приміщень. Все зароблене йшло дітям — Київ місто дороге, а навчання у престижних вишах вимагало хорошої одежі. Плюс харчування й розваги. Я навчилася носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чистою, охайною. Мені цього було досить. З розваг були лише сни — іноді бачила себе у снах щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік, як тільки пішов, одразу поміняв машину, купив дорогу й престижну. Очевидно, зібраних грошей було чимало. Та наше спільне життя було дивним — всі витрати були на мені, крім квартплати, яку вносив чоловік — і на цьому його внесок закінчувався. Дітей виховала я… Квартира, в якій ми жили, залишилася мені від бабусі. Гарна, затишна “сталінка” з високими стелями. Двокімнатна, переобладнана на трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і в ній чудово розміщувалися ліжко, стіл, шафа, полички. Її займала донька. Ми з сином жили разом у великій кімнаті, я приходила тільки на ніч. Чоловік жив у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. З чоловіком ми розлучилися без скандалів, без поділу майна, без взаємних звинувачень. Він хотів ЖИТИ, не сумну буденність, а я була так виснажена, що зітхнула з полегшенням… Не треба було готувати перше-друге-десерт і компот, прати його речі, білизну, прасувати й розкладати-вішати — можна було просто відпочити. До того часу я накопичила купу болячок — хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі й зайнялася лікуванням. Підробітки не залишала. Трохи підлікувалась. Найняла хорошого майстра, і він із напарником за два тижні зробив чудовий ремонт у санвузлі. Для мене це було щастя! Особисте щастя! Щастя для себе! Увесь цей час я своїм успішним дітям надсилала гроші замість подарунків на дні народження, Новий рік, восьме березня, 23 лютого. Потім додалися онук і онучка. Тобто кидати підробітки не могла. На себе грошей не залишалося. Мене з святами вітали рідко, частіше — у відповідь на моє привітання. Подарунків не дарували. Найбільше боліло те, що на весілля мене не син, не донька не запрошували. Донька чесно сказала: «Мамо, ти туди не впишешся у компанію. Там люди з апарату президента будуть». Про весілля сина дізналася від доньки вже після весілля… Дякую, що не просили грошей на весілля… Ніхто з дітей ніколи не приїжджає, хоч я завжди запрошую. Донька сказала, що нема їй чого робити у нашому “селі” (обласний центр з мільйонним населенням). Син завжди — мамо, ніколи! Літак до Києва літає 7 разів на добу! Летіти рівно дві години… Як би могла назвати той період життя? Мабуть, життя приглушених емоцій… Жила, як Скарлетт О’Хара — «подумати про це завтра»… Тримала сльози й біль, стримувала всі емоції — від здивування до відчаю. Була, як робот, запрограмований на роботу. А потім наш завод купили кияни і почалася реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили, я втратила одразу дві роботи, але змогла вийти на пенсію достроково. Пенсія — 8 тисяч гривень… От і проживи на ці гроші. У підсумку, мені пощастило — у нашій чотирипід’їздній п’ятиповерхівці звільнилося місце прибиральниці… Пішла мити під’їзди — плюс ще 8 тисяч. Фасування та прибирання по вихідних у супермаркеті не кидала, платили добре — 1 тисяча гривень за зміну. Важко, що цілий день на ногах. Почала потроху робити ремонт на кухні. Все робила сама, кухню замовила в сусіда — зробив добре, швидко й недорого. Знову почала відкладати гроші. Хотілося й кімнати освіжити, дещо із меблів замінити. Плани були… тільки от у планах не було мене самої!!! Що я витрачала на себе? Тільки їжу, найпростішу, та й ніколи не їла багато. І ліки. На ліки йшло чимало. Квартплата теж не радувала — з кожним роком все більше. Колишній чоловік казав: “Продай цю трьошку, район гарний, буде гарна ціна, купиш собі однокімнатну”. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Ростила мене бабуся. Мені дуже дорога ця квартира, в якій пройшло все моє життя. Із чоловіком зуміли зберегти нормальні дружні стосунки. Іноді спілкуємося, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте життя ніколи не говорить. Раз на місяць приїздить, привозить трохи продуктів — картоплю, овочі, крупи, питну воду. Те, що важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб доставку не замовляла — привезуть все гниле й погане. Я погоджуюсь. У мені якось все завмерло — все зібралося в клубочок. Живу й живу. Багато працюю. Ні про що не мрію. Нічого для себе не хочу. Доньку й онуків бачу лише в її інстаграмі. Життя сина — у сторіз невістки. Радію, що у них все добре. Всі живі й здорові. Відпочивають у цікавих місцях, бувають у дорогих ресторанах. Мабуть, я дала їм мало любові. Тому у них немає любові до мене. Донька інколи питає, як я. Завжди відповідаю, що все гаразд. Ніколи ні на що не скаржуся. Син інколи надсилає голосові у вайбер: “Привіт, мамо, сподіваюся, у тебе все добре”. Колись син сказав, що не хоче слухати про наші з батьком проблеми — це на нього погано діє. Відтоді нічого не розповідаю, лише кажу — так, синочку, все добре. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що онуки не знають про існування живої бабусі — пенсіонерки-прибиральниці. Скоріш за все, за “легендою”, бабуся вже давно в іншому світі… Вже й не пам’ятаю, чи колись купувала щось особисто для себе, хіба що іноді купую білизну й шкарпетки — найдешевші. Не пам’ятаю, щоб ходила в салон на манікюр чи педикюр… Раз на місяць стрижка в перукарні у сусідньому будинку. Фарбую волосся сама. Радує тільки те, що як у молодості, так і зараз ношу той самий розмір — 46/48. Гардероб оновлювати не треба. І дуже лякаюсь, що одного дня просто не зможу підвестися з ліжка — дуже сильно мучать болі у хребті. Боюсь залишитися нерухомою. Може, мені не треба було жити саме так — без відпочинку, без дрібних радощів, вічно працюючи й вічно відкладаючи все на “потім”? А де те “потім”? Його вже немає… У душі порожнеча… в серці — повна байдужість… І навколо — також порожнеча… Я нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Я все життя працювала й працюю зараз. Створюю собі на всяк випадок “подушку безпеки”, якщо не зможу працювати. Хай і невелику, але все ж… Хоча кого обманювати? Я чітко знаю: якщо зляжу — жити не буду… Не хочу, щоб у когось із рідних були зі мною якісь проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніхто ніколи в житті не дарував квіти… НІКОЛИ… От смішно буде, якщо хтось принесе живі квіти на могилу… Дійсно, ухохочешся…

Синдром навіки відкладеного життя… Сповідь 60-річної жінки Ганна: Цього року виповнилось мені шістдесят.

Без категорії

Усе, що відбувається — на краще Інга Василівна — мама Влади, завжди вважала себе сильною та успішною жінкою, тому хотіла бачити в доньці відображення власних досягнень і характеру. Влада була слухняною дитиною, намагалася у всьому догодити матері, адже дуже її любила й не хотіла розчаровувати. Шкільні оцінки, вибір університету, навіть подальшу професію — все це визначала мама й контролювала кожен крок доньки, не допускаючи й думки про самостійний вибір. Після вступу до університету життя Влади змінилося: вона вперше закохалася у Святослава — привабливого студента із сусідньої групи, якому часто допомагала з навчанням. Вперше Влада наважилася сперечатися з матір’ю, відстоювала свої почуття і врешті-решт після закінчення університету вийшла за коханого заміж. Життя показало — навіть звичайний “трійочник” може стати успішним: Святослав швидко зробив кар’єру, тоді як сама Влада залишалася під наглядом матері. Здавалося, Влада нарешті здобула незалежність, переїхавши до чоловіка, але продовжувала працювати разом з мамою. Через кілька років Святослав закохався в іншу жінку й пішов із сім’ї. Влада залишила роботу, зняла квартиру та вирішила жити самостійно, зважившись нарешті позбутися материнського контролю. Доля подарувала їй нове знайомство: Влада травмувала ногу, і саме тоді їй допоміг незнайомець — Євген. Його турбота, доброта й простота допомогли Владі відчути справжнє щастя. Згодом вони одружилися, а невдовзі у них народилася донечка Ксюша. Влада з усмішкою говорила, що щастя іноді можна знайти зовсім неочікувано — там, де його не шукаєш. Дякую, що читаєте мої історії, підписуйтесь і підтримуйте! Хай щастить вам в усьому!

Все, що не робиться все на краще Ірина Вікторівна мама Владислави, вирощувала доньку під себе, а вона