У нашій родині пять квартир, а ми самі змушені винаймати. Знаєте, з часом до такого положення просто
Вона була не самотня. Оповідь про звичайне київське ранкове диво
Пізній зимовий ранок тільки-но наставав. Двірники старанно шкребли сніг у дворі біля старої багатоповерхівки.
Двері під’їзду постійно гупали, випускаючи мешканців, що поспішали на роботу.
Кіт Філя сидів на підвіконні шостого поверху і уважно спостерігав за всім довкола.
Колись у минулому житті Філя був банкіром, і нічого, крім грошей, його тоді не цікавило.
Та тепер він усвідомив: у житті цінніше інше.
Тепло душі, добрий погляд, дах над головою — ось справжні скарби, все інше другорядне.
Філя озирнувся — на старенькому дивані спала бабуся Валя, його рятівниця.
Кіт сплигнув з підвіконня і вмостився біля її голови, тепло притулившись пухнастою шерстю.
Він знав: щоранку бабусю Валю турбує головний біль, і намагався робити для неї все, що тільки міг.
— Фільцю, ну ти й цілитель, — прокинулася бабуся, відчувши м’якеньке тільце, — знову біль зняв, дякую тобі, як ти це вмієш?
Кіт недбало махнув лапкою, мовляв, для нього це дрібниця!
Та тут з коридору почувся тихий буркіт. То ревнував пес Гаврик.
Гаврик був вірним другом бабусі довгі роки.
Він завжди голосно гавкав на незнайомців, даючи зрозуміти — бабуся під надійною охороною.
Тому й вважав себе господарем дому.
«Ким він був у минулому? Мабуть, прорабом або дільничним», — думав Філя, — «та хай собі гавкає, може, й справді безпечніше».
— Ох ви мої рідненькі, що б я без вас робила, — бабуся Валя, зітхаючи, підвелася з дивану, — зараз нагодую вас, потім підемо гуляти.
А якщо пенсію дадуть — курочку купимо.
Слово «курочка» викликало справжній фурор.
Кіт став місити диван, гучно муркочучи й боднувши своєю великою головою худеньку артритну руку старенької.
— Ох ти ж, розумашко, от витівник, усі слова розумієш, — усміхнулася Валя. Пес гавкнув у відповідь і ткнувся в її коліна мокрим холодним носом.
«Оце ж які душі живі — і вдома тепліше, і на душі не так самотньо», — подумала бабуся, посміхаючись.
«Ось помру я, а далі що буде — хто знає. Хто що говорить, розберися. А я б хотіла стати кішкою і щоб добрі люди взяли мене до себе. Песиком, мабуть, не подужаю — гучно гавкати не зможу, я ж тиха. Хоча, хто знає. А от кішкою була б гарною, ніжною. Лише б людям добрим потрапити!»
— Та ну, — обірвала свої думки Валя, — дивись, які диваки думки лізуть у голову. Оце вже старість.
Вона й не помітила, як кіт лукаво посміхнувся песику.
Мовляв, бути кішкою вона хоче, не песиком.
Кіт уже навчився читати думки, що було непоганим бонусом.
Ось так до чого життя довело… Вона не була самотньою. Звичайна історія Пізній зимовий ранок прокрадався у шибки скромної багатоповерхівки
Слухай, у мене для тебе історія зі свого життя така, знаєш, по-нашому, щира. Нещодавно я зустріла знайому
Я завжди буду поруч, мамо. Історія, в яку можна повірити Бабуся Оленка не могла дочекатися вечора.
Передумав одружуватися Як зараз пам’ятаю ті часи, коли Ярема допізна засиджувався в університетській
Ти ж його не любиш, а колись у нас було добре Може, спробуємо все почати спочатку, добре? Ми з Олегом
Дитина для моєї подруги Запис у щоденнику Лілії Коваль Коли наближався кінець моєї вагітності, мій молодший
Ось так буває в житті. Могло ж усе скластися зовсім інакше. Сусідка постійно дивується, яка ми щаслива родина.
Обіцянка Денис спокійно веде авто по трасі КиївЧернігів, поруч сидить його друг Кирило, вони повертаються
Антоніна Петрівна, йшла під зливою і плакала — сльози змішувались із краплями дощу, і тільки одна радість: ніхто не бачить, що вона ридає. А ще думала: сама винна, невчасно прийшла, незвана гостя. Плакала, сміялась, згадуючи веселий український анекдот, де зять тещі каже: “Та що ж ви, мамо, навіть чаю не скуштуєте?” І ось вона й справді виявилась у ролі тієї “мами”. Плакала й сміялась одночасно, а вдома, загорнувшись у плед, вже ридала без сорому, бо її не чує ніхто, крім золотої рибки у круглій акваріумі. Такою цікавою жінкою була Антоніна, чоловіки нею захоплювались, та доля з батьком її сина Никити не склалась: зловживав, ревнував, бив перед дитиною, аж доки її батько не прогнав кривдника й не став на захист доньки. Відтоді Антоніна сама ростила сина, не доручаючи себе нікому. Професія — технолог в ресторані, матеріальних труднощів не знала, гроші відкладала на квартиру, а коли сума була, Никита одружився з гарною Анастасією. Віддала дітям двокімнатну квартиру — їм треба! А тепер на машину збирає, щоб син з невісткою не їздили на старих “Жигулях”. А на той день до дітей не планувала заходити, просто опинилась поруч під зливою і вирішила забігти — зігрітись, поспілкуватись із Настею по-жіночому, чаю випити. А Настя навіть не запросила зайти, сухо запитала в коридорі, чи щось треба, і виставила під дощ. Антоніна плакала, потім заснула, а уві сні золота рибка раптом виросла й сказала: “Ревеш? Ти ж не для себе, а для них усе життя копиш! Відправся на море, поживи для себе!” І Антоніна дійсно взяла відкладені гроші, купила собі путівку на море, повернулась засмаглою та щасливою, і навіть новий цікавий чоловік — директор ресторану — з’явився поряд. А діти приходили тепер тільки коли щось треба. Та одного разу Настя прийшла з натяками на машину, а Антоніна вже інша: на її запитання сама відповіла холодно, а з кімнати вийшов чоловік — “Тоню, чай будемо пити?” — “Будемо!” — відповіла усміхнено, а Насті сказала: “Ти вже йдеш, чаю не будеш, правда?” Захлопнула двері, підморгнула рибці: “Ось так!” Антоніна Степанівна йшла крізь західний дощ київських вулиць і плакала. Сльози текли щоками, змішуючись
