«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти… Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?
Мені 37 років. Я вже давно розлучений от вже десять років як. Чесно кажучи, не можу забути зраду колишнього
ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена
Мої діти забезпечені, маю гривні на рахунку, скоро оформлю пенсію. Кілька місяців тому ми провели в останню
НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати.
— Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу.
— Я? Чому це ти так вирішила?
— Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все…
— Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було.
І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму.
— Все одно, Віро, це жорстоко.
Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі.
— Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху?
— Таня, чого від мене хочеш?
— Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата!
— Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі…
Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ.
І пішло-поїхало.
— Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата.
— Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули.
— Як це — не буде?
— Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде.
— Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”.
— Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно.
— Всі вони однакові…
— Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”.
— Та нє, не відлупцюють. Він не піде.
— А я б не була така впевнена.
— А ти будь.
Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти.
— А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо.
— А поїхали!
— Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами?
— Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна.
Веселою компанією завалилися до Віри додому.
— Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде.
— Марно, він перебірливий, забагато не їсть.
Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов.
— Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої.
Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець.
— Ось, познайомтесь, це мій Денис.
Як Денис?
— Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як?
— Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра.
Жінки ніяковіли.
— То ми підемо?
— Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив.
У кімнаті — спить котик.
— Віра, це ж кіт?!
— Звичайно, а ви кого думали?
— А чоловік?
— З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний.
Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались.
— Ну як там ваш Міша?
— Та добре, згадала, що не треба мучити тварину.
— В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра.
— Головне — знайти своє щастя.
— Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю?
— Біжи, тебе чекають… А там побачимо!
— Я так, на всяк випадок… ЛІПШЕ НАВПАКИ Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось
Поступово ми провели до її хати воду, а згодом і газ. Далі зробили всі зручності в будинку.
Внучка З дитинства Настуня була для своєї матері Маряни абсолютно чужою людиною. Вона ставилась до доньки
Я НАГАДАЮ ТОБІ Марія Сергіївна, тут у мене завиток не виходить, сумно прошепотів другокласник Тарас
Божий дар… Ранок був сірий і тягнувся похмурим небом, хмари нависали низько, десь далеко лунали
Мені довелося поставити окремий холодильник, щоб мама не забирала мої продукти. Це здається смішним
