ZigZag

«Коли “провінційна дружина” стає левицею: як Наталя заблокувала карту чоловіка напередодні святкування, а вся його “по-королівськи” родина залишилась без вечері в ресторані “Золоте узбережжя” — історія про гідність, власні межі та справжню свободу»

Картку Павло попросив у середу, за ранковою трапезою. Голос його був спокійний, трішки стурбований але

Без категорії

Сіра мишка щасливіша за тебе: історія про справжнє жіноче щастя без глянцю, гламурних вечірок і показної розкоші – про любов, турботу, терпіння та тихе сімейне тепло по-українськи

Миша, сіра щасливіша за тебе Оксано, ну ти ж подивись на себе! Марина ковзнула поглядом по її старенькому

Без категорії

БЕЗХАТНІЙ КІТ ПРОБРАВСЯ ДО ПАЛАТИ УКРАЇНСЬКОГО МІЛЬЯРДЕРА В КОМІ… І СТАЛОСЯ ДИВО, ЯКОГО НЕ ЗМОГЛИ ПОЯСНИТИ НАВІТЬ ЛІКАРІ…

Безпритульний КІТ проник до палати українського бізнес-магната, що перебуває в комі і те, що сталося

Без категорії

РІДНА НЕВІСТКА – Мамо, я одружуся з Емілією. Через три місяці у нас буде дитина, – син поставив мене перед фактом. Я не дуже здивувалася цій новині, бо з Емілією син мене заздалегідь познайомив. Насторожував вік нареченої – їй ще не виповнилося й вісімнадцяти. Та й нареченому ще треба було йти служити до війська. Самі ще діти, а вже весілля їм подавай, дитина на підході. Довго не могли знайти весільну сукню для Емілії – сьомий місяць вагітності давав про себе знати. Коли відгуляли весілля, молоді стали жити у батьків Емілії. Проте син щотижня приїжджав до мене. Замикався у своїй кімнаті та просив не турбувати. Я, як мати, хвилювалася. …Телефоную Емілії. – У вас все гаразд з Ромою? – Звісно, а що таке? – невістка спокійна, як удав. – Еміліє, а ти знаєш, де зараз твій чоловік? – намагаюся докопатись до суті. – Галино Юріївно, займайтесь своїми справами. Ми самі розберемося без вас, – це було перше і далеко не останнє хамство у мій бік. – Вибач, що забрала у тебе час, – відступаю і кладу слухавку. Я людина спокійна і миролюбна. Тому в їхні справи не лізла. Варіться у власному соку – не буду на заваді. …Невдовзі Емілія народила Варвару. Це ім’я мені зовсім не подобалося, тому я називала внучку по-своєму – Басею. Сина забрали до війська. Рома служив далеко від рідного дому. Я всі два роки служби приїжджала до онучки Басі. Щоразу, бачачи Емілію, помічала, як вона гарнішала. Дуже вже була вродлива, хитрюща. Це мене лякало. Емілія вступила до університету, а там спокус – хоч відбавляй. Були у мене думки: чи дочекається Рома цієї красуні-студентки. Емілія мене не дуже любила: коли я приходила до Баcі, вона зітхала, швидко подавала мені візочок і проводжала на прогулянку. Щоб лише очі не бачили. Могла і поглядом образити. Навизна неприязнь – не те слово. Але ворожнечі не хотілося, скоріше б забратись з того непривітного дому. …Відслуживши, Рома повернувся до сім’ї. Дивлюся – все добре, мирно, по-людськи. Бася росте, Рома обожнює дружину, невістка – господарочка-красуня. Серцю радість. Так у благополуччі минуло п’ятнадцять років. …А потім Емілію, наче підмінили. Почалися коханці. Багато. І не приховувала – гуляла відверто. Як каже народна приказка: квашню кришкою не прикриєш. Рома терпів це три роки – любив і страждав. Вона боляче жаливала чоловіка, глузувала. Я була шокована. Але теми моралі не піднімала – боялася Емілію, як чорт ладану. Погляне – аж мурашки по шкірі. – Синку, які у вас з Емілією стосунки? Сварка? Через що? – Не хвилюйся, мамо, все владнається, – заспокоював Рома. Здавалося, син ніби відчуває вину і тому терпить. Вирішила піти до Емілії, не давав спокою їхній розрив. – Еміліє, можна у тебе щось спитати? – тихо кажу, не хочу розізлити невістку. – Ви, Галино Юріївно, краще спитайте у свого сина, чим і ким він займається на фірмі? Моя тітка працює там же – все мені розповіла. Одним словом – ваш син мені зраджує! Він перший почав, – Емілія перейшла на крик. Господи, навіщо я туди сунулася? Ромі не сказала нічого. Будь як буде. Себе замучиш, а всім не догодиш. …Емілія і Рома невдовзі розлучилися. Бася залишилася з мамою. Рома пустився у всі тяжкі – жінок змінював, як рукавички: брюнетки, блондинки, шатенки. Постіль порожньою не була. Емілія майже одразу вийшла заміж – про це повідомив Рома, навіть заплакав. Емілія була турботливою до нового чоловіка. Наступною дружиною стала Жанна – мініатюрна, спритна, хазяйновита. Ромі – тридцять п’ять, Жанні – сорок. Син окрилений, стелиться перед Жанною. Вона швидко заволоділа його душею й тілом. Відразу поставила умови: офіційний шлюб, квартира для доньки, повне забезпечення. Рома танув перед другою дружиною. Жанна, на відміну від Емілії, нав’язувалась у подружки, кликала на “ти”. Мені таке панібратство не до душі, але не люблю конфліктів – тому змовчала. Всі подарунки від Жанни, куплені на гроші Роми, висять у шафі – душа до них не лежить. І посмішка у неї натягнута, і слова нещирі – любить не Рому, а гроші. Словом, фальшива. Знайшла собі “грошовий мішок” і живе собі. Інша річ – Емілія. Кричала, але щиро – по-батькові зверталась, Ромку любила. Жанна не варить обідів, купує готове; якось злегка дорікнула їй: – Ти б хоч Ромі суп зварила, бо все всухом’ятку їсте. – Галя, не вчи сороці присядку! …Подруги у неї – на першому місці. Такі ж “гуляки”. Раз на тиждень – сауна, кафе, бутіки. Не по ній – одразу істерики. Жанні дай яйце, та ще й очищене. Як можна жити з такою жінкою – не розумію. Вважаю їхню зустріч помилкою. …Все частіше пригадую господарську Емілію. Є з чим порівнювати – її холодець, голубці, торти… А Рома не зумів вдержати таку жінку – сам винен. Рада, що Бася мене не забуває, тішить різними дрібничками. Емілія для мене – рідна невістка, хоч і колишня. Ціну речі дізнаєшся, коли втрачаєш. Жанна – лише випадкова пасербиця. Жаль сина. По-моєму, у Роми досі в серці живе Емілія. Та назад дороги немає…

РІДНА НЕВІСТКА Мамо, я одружуюсь на Лесі. Через три місяці в нас буде дитина, син сказав мені це так

Без категорії

Чоловік привів колегу на наш новорічний застілля, а я попросила їх обох піти геть

А серветки ти куди поділа? Я ж просила дістати ті, з сріблястим візерунком, вони до скатертини пасують

Без категорії

У старому особняку пахло паризькими духами й самотністю. Маленька Ліза відчувала лише одні справжні теплі руки — руки покоївки Нюри. Та коли зі сейфа зникли гроші, ці руки щезли назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Ліза сама стоїть на чужому порозі — з сином на руках і правдою, що пече горло… *** Тісто пахло домом. Тим домом, який Ліза сама вигадала — сидячи на табуреті в просторій кухні і спостерігаючи, як Нюра, з червоними від води руками, місить пружний ком. — Чому тісто живе? — питала п’ятирічна Ліза. — Бо дихає, дочко, — кивала Нюра. — Дивись, як пузириться! Радіє, що вже скоро до печі. Тоді Ліза не розуміла. Тепер — розуміла. Вона стояла осторонь розбитої сільської дороги, притискаючи до грудей чотирирічного Митю. Автобус давно поїхав, залишивши їх у сірому лютневому сутінку, й тепер довкола була лише тиша — знайома, сільська, у якій чути кожен тріск снігу під чиїмись кроками за три двори. Митя не плакав. Він майже не плакав останні пів року — вже навчився. Дивився на маму дорослими, засмученими очима — такими, які дісталися йому від батька. Не думати про нього. Не зараз. — Мамо, холодно. — Знаю, малий. Зараз знайдемо. Ліза не знала адреси. Не знала навіть, чи жива ще Нюра — минуло цілих двадцять років, ціле життя. В пам’яті залишились лише слова: «Село Соснівка, Тверська область». І запах того тіста. І тепло тих робочих рук, які єдині в цілому величезному домі гладили Лізі голову просто так — без приводу. Дорога вела повз похилені паркани. В деяких вікнах жевріло жовте світло — тьмяне, проте живе. Ліза зупинилася біля крайньої хати — бо вже не було сил йти, а Митя зовсім захолов у неї на руках. Скрипнула хвіртка. Дві засніжені сходинки. Дерев’яна, розсохла, зі стертою фарбою двері. Вона постукала. Тиша. Потім — шарудіння кроків, хрускіт засуву. І голос — хрипкий, старечий, але такий рідний, що Лізі перехопило подих: — Хто це ж у таку ніч ходить? Двері відчинилися. На порозі стояла маленька старенька у в’язаній кофті поверх нічної сорочки. Обличчя — поморщене, наче печене яблуко. Але очі — ті самі. Вицвілі, блакитні, ще живі. — Нюро… Старенька завмерла. Потім обережно торкнулася Лізиної щоки натрудженою рукою з вузлуватими пальцями. — Господи, це ж ти… Лізонька?.. У Лізі підкосилися ноги. Вона мовчки стояла, обіймаючи сина, з гарячими сльозами на холодних щоках. Нюра нічого не питала. Ні «звідки?», ні «навіщо?», ні «що з тобою сталося?». Вона лише повісила своє старе пальто на плечі Лізи й забрала Митю до себе — той навіть не пручався, лише дивився темними очима. — Ну от ти й вдома, ластівко, — сказала вона. — Заходь, дитино, заходь, рідна. *** Двадцять років. Цього вистачить, аби збудувати імперію і втратити все. Забути рідну мову. Поховати батьків — чи то вони живі, та стали чужими, як старі меблі в чужій квартирі. Дитинство залишилося у чотириповерховій оселі: вітальня з каміном, батьківський кабінет із запахом цигарок і суворості, мамина спальня, а внизу — кухня. Нюрина територія. — Лізонько, не треба тут, — спиняли її няні. — Вам угору, до мами. А мама нагорі завжди говорила по телефону — з подругами, партнерами, коханцями… Ліза ще не все розуміла, але відчувала — щось не так. На кухні було правильно. Там Нюра вчила ліпити вареники, й вони чекали, поки зійде тісто: «Тихо, Лізонько, не галасуй, а то опаде». Там, коли нагорі лунали крики, Нюра брала Лізу до себе на коліна й тихенько співала. — Нюро, а ти моя мама? — якось спитала шестирічна Ліза. — Що ти, панянко. Я так, помічниця. — То чого ж я люблю тебе більше, ніж маму? Нюра довго мовчала, гладячи Лізу по голові: — Любов — вона ж не питає. Просто приходить. Але Ліза знала: вона не любить маму. Мама — гарна, важлива, купувала сукні, возила у Париж. Але ніколи не сиділа поруч, коли Ліза хворіла. Це робила лише Нюра. А потім був той вечір… *** — Вісімдесят тисяч, — почувся мамин голос за дверима. — Із сейфа. — Може, забула, куди витратила? — Ілля!.. — Нюра прибирала в кабінеті. Код знає… — У її матері рак, лікування дороге, просила аванс… — Я не дала, — відрізала мама. — Вона ж прислуга, Ілля… Далі було тягуче мовчання. Ліза стояла в коридорі, вдавшись у стіну — і відчувала, як у ній щось важливе рветься… Вранці Нюра складала в сумку свої речі. — Нюро, ти йдеш? — Йду, мила. До мами, вона дуже хвора. — А як же я?.. Нюра опустилася навпроти, пахла тістом і ласкою. — Виростеш, Лізонько. Може, коли-небудь приїдеш до мене в Соснівку. Запам’ятаєш? — Соснівка. — Молодчинка. Вона поцілувала її у лоб і пішла. А з тими дверима пішов і запах тіста, і відчуття дому. *** Хатинка була крихітною. Одна кімната, піч, стіл із клейонкою, дві ліжка за ситцевою занавіскою. Нюра поралася з вечерею, укладала Митю спати. — Сідай, Лізонько. В ногах правди нема. А Ліза не могла сісти. Вона стояла серед убогої хати — колишня “панянка” — і відчувала вперше за роки справжній спокій. — Нюро… Прости мене… — За що, дитино? — Що не стала на твій захист тоді. Що мовчала двадцять років. І розповіла про все: як без Нюри дім став геть чужим, як батьки розлучилися, як усе згубилося після кризи, як залишилася одна… Про Славка — того худого школяра, що тепер став батьком Миті, азартного гравця з боргами, через якого довелося піти. І про те, що саме він колись украв ті гроші з сейфа, коли підгледів код у гостях. А винуватили Нюру. Нюра мовчала, затискаючи горнятко з чаєм. — Прости, якщо можеш. Я сама дізналася тільки зараз… — Тихо… Ти тут ні до чого. — Але тебе ж вигнали як злодійку! — А чого ж? Через неправду часом Господь і до правди доводить. Якби не вигнали, матері біля ліжка не застала би… Вона взяла Лізині руки у свої, шершаві, натруджені. — Ти приїхала. З онуком. До мене, бабусі, в цю розвалюху. Значить, пам’ятала. Значить, любила. А це — дорожче всього. Ліза розплакалася — як у дитинстві, в Нюрине плече… *** Вранці розбудив запах. Тісто. Митя ще спав, а Нюра вже поралась із пиріжками. — Пиріжки. — Пахнуть домом, — подумала Ліза з дитячою радістю. — Тобі б роботу знайти, — усміхнулася Нюра. — У райцентрі бібліотека… А Митю відведемо в садок… — Я ж тобі ніхто… Чому ти мене прийняла? — Пам’ятаєш, чому тісто живе? — Бо дихає. — От і любов так. Її не виженеш, не звільниш. Захоче — чекатиме хоч двадцять, хоч тридцять років. Вона поклала перед Лізою пиріжок із яблуками. — Їж, ластівко, а то схудла зовсім. Ліза відкусила пиріжок і нарешті — вперше за довгі роки — усміхнулася. За вікном світало. Сніг іскрився у першому світлі, і світ здавався простим і добрим. — Мам, смачно пахне, — сказав Митя. — Це бабуся Нюра напекла. — Ба-бус-я? — він розтягнув слово, подивився на Нюру. Вона всміхнулася йому: — Бабуся, бабуся. Сідай, онучку. Їстимемо. І він сів. І їв. І вперше за пів року — засміявся. А Ліза дивилася на сина й жінку, яку вважала за матір, і розуміла: Ось він — дім. Не стіни, не люстри, не мармур. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто домашня любов, яку не купиш і не заслужиш. Любов, за яку не платять. Яка просто є — допоки б’ється хоча б одне серце. Дивна річ — пам’ять серця. Ми забуваємо дати, обличчя, цілі роки, але запах маминих пиріжків не забувається ніколи. Бо любов живе не в голові, а в серці. І часом треба втратити все — аби згадати дорогу додому. До тих рук, які вміють чекати.

У старій садибі віяло французькими парфумами та суцільною байдужістю. Маленька Соломія знала тільки одні

Без категорії

Сніги долі: Новорічна ніч, що змінила життя юриста Максима в засніженому заміському клубі – зустріч із Леною, гарячий чай замість шампанського, мрії, щирість і початок чогось справжнього серед хуртовини

Слухай, хочеш розповім одну історію, яку досі памятаю, немов це було вчора? От уяви: Богдан, юрист тридцяти

Без категорії

«Василь Іванович знову не встиг на автобус: історія справжньої дружби між пенсіонером і водієм Андрієм, яка змінила життя обом — про любов до дружини, незламну обіцянку і нехай маленькі, але важливі добрі вчинки, які творять звичайні українці»

Миколо Семеновичу, ви знову проспали! голос водія Маршрутки звучить ласкаво, але трохи здивовано.

Без категорії

«Прошу не залишай мене самого. Хоча б цієї ночі» Це були останні слова, які 68-річний відставний офіцер

Без категорії

Багато років я була тихою тінню серед високих полиць великої муніципальної бібліотеки Києва.

Протягом багатьох років я був мовчазною тінню серед полиць великої міської бібліотеки. Мене звали Степанія