ZigZag

Я купую собі якісне м’ясо індички та готую на пару котлети, а чоловіку залишаю свинину з простроченим терміном – так живу в 57 років після тридцятирічного шлюбу, де все життя забезпечую сім’ю, а він навіть на пенсії не хоче працювати і з’їдає всю смачну їжу.

Я купую якісне мясо індички для себе й готую на парі, а чоловіку дістається стара свинина. Мені пятдесят

Без категорії

022

Сусіди вирішили довести нам, хто тут господар у будинку — і це без жодної причини.

Ой, слухай, була в мене колись кумедна, але трохи нервова історія з сусідами навіть не знаю, сміятись

Без категорії

П’ять років вона думала, що живе з чоловіком, але зрозуміла, що прагнула стосунків, як із мамою Олена родом із невеликого містечка. Саме там її вразили стріли Купідона. Вона закохалася в Олексія, і він відповів взаємністю. Вони вирішили втекти зі своєї малої батьківщини. Батькам сказали, що їдуть до Києва заробити на весілля. І справді поїхали, щоб заробити гроші. Але потім вирішили, що не витрачатимуть їх на гучне святкування. Зробили, як зараз модно: весілля у кедах і джинсах, подарунки — лише гроші, а замість справжнього застілля — фуршет. Гроші з подарунків пішли на погашення іпотеки. Тільки їхніх мам це не зупинило — коли молодята повернулися в рідне місто, їм влаштували скромне святкування. Минуло п’ять років від весілля. Подружжя вирішило почекати з дітьми, сплачували кредит, але на все грошей не вистачало. Мама Олени була рішучою, виховувала доньку сама, і при кожній розмові нагадувала, що вже чекає онуків. Але Олена ще не була готова. Часу наче вдосталь, тож із дітьми не поспішали. Згодом Олена почала висловлювати претензії до чоловіка, які до цього стримувала. Подзвонила подрузі і поскаржилася: — Він може годинами теревенити телефоном з іншими, а зі мною — ледь вітається… — Коли повернеться додому, зможете сісти й поговорити. — Я хочу після роботи подивитися романтичний фільм, а він постійно включає якісь жахи. — Скільки у вас телевізорів? Зараз же можна дивитись і з комп’ютера у навушниках… Але це вже не те, не родинне життя, якщо сидите поряд, а дивитесь у різні боки. — Теж так думаю! Мені здається, Олексій мене не розуміє! — Це досить незвичайне твердження. — Чому ти смієшся? — Добре, не буду. Олено, коли вам разом весело? — На відпочинку або коли приходять гості… Тоді він дуже турботливий… Довга бесіда торкнулася минулого: як Олена і Олексій знайомились, як дівчата заздрили її щастю, але з’ясувалося, що у глибині душі Олена мала незадоволену жіночу потребу — бути кращою для інших. Це була перша проблема, а ще інша… — Олено, яким ти уявляєш ідеальний шлюб? — Звісно, з дітьми. — Після появи дітей багато шлюбів, навпаки, розпадаються… — Чоловік має цікавитись моїм настроєм, підтримувати, оцінювати мої страви, хвалити вбрання… — А він цього не робить? — Каже, що все смачно, але мені це не достатньо. — Опиши детальніше: прийшов додому, ти його нагодувала — наприклад, картопляне пюре з котлеткою — і що далі? — Він радіє, посміхається. — Це ж теж комплімент! Було б гірше, якби відвертався й казав, що не голодний… Олена замовкла, ніби не до кінця розуміла, чому насправді невдоволена. Я запитала про стосунки з мамою. З’ясувалося, що мама Олени — дуже емоційна, переконливо опікувалася донькою і завжди підтримувала. Водночас подекуди була надмірно прискіпливою. У дитинстві Олена не знала тата, тому не мала прикладу, як по-різному люди можуть виражати емоції. Нарешті я сказала Олені: — Ти вже п’ять років одружена ніби з мамою — чекаєш, що чоловік буде поводитись так само. На перший погляд це дивно, але подумай… — Як же розлучитися з “мамою”? — Дуже просто: щоразу, коли у тебе претензія до Олексія, уявляй, що це не він, а добра, турботлива мама поруч. Змагатись із мамою він не може! — Оце так! — Ось і все! І побачиш: з часом претензії зникнуть!

Протягом пяти років Марічка була впевнена, що живе зі своїм чоловіком, а насправді підсвідомо мріяла

Без категорії

044

«Чоловік постійно порівнював мене зі своєю мамою, і я спокійно зібрала йому валізи — нехай тепер живе у неї»

Знову солі пожаліла? Ну скільки можна, несмачно ж, як трава, Остап демонстративно відсунув тарілку з

Без категорії

Одного разу я побачила свою щасливу сестру в супермаркеті, вона йшла під руку з поважним чоловіком, і на їхніх руках світилися обручки

Якось я побачила свою сяючу сестру у супермаркеті, вона йшла під руку із солідним чоловіком, і на їхніх

Без категорії

015

Мій друг, 42 роки, нарешті одружився: каже, що його дружина чудово прибирає та смачно готує, а решта його не цікавить

Мій давній товариш, якому вже минуло сорок два, нещодавно одружився. Каже, що дружина вміло тримає господарство

Без категорії

Чоловік сказав дружині, що вона йому набридла, але вона так сильно змінилася, що вже він їй набрид — історія, як звичайне сімейне життя обернулося на зовсім іншу казку

Майже два роки тому, у самому серці Києва, я почула від мого чоловіка слова, що вкарбувалися у память назавжди.

Без категорії

016

«Мати моєї дружини — заможна підприємиця, нам ніколи не доведеться працювати!» – радів мій товариш Антон.

Мати моєї дружини багата, нам ніколи не доведеться працювати, з захопленням ділився зі мною мій друг.

Без категорії

Рідна моя. Оповідь Марина дізналася, що виросла в прийомній родині. Вона досі не могла у це повірити. Та обговорити, як і що було, вже не було з ким – її прийомні батьки пішли з життя майже один за одним. Спершу здала здоров’ям тато, за ним і мама. Марина тоді сиділа біля маминої постелі, тримаючи її слабку, неживу руку. Мама була зовсім знеможена. Раптом Марина побачила, як мама злегка відкрила очі: — Мариночко, доню, ми з татом так і не наважилися тобі сказати. Не повернувся язик… Ми ж тебе знайшли. Так, знайшли у лісі, ти плакала, заблукала. Ми чекали, що тебе шукатимуть. До міліції повідомили. Але тебе ніхто не шукав. Може, щось трапилося, я не знаю. Та нам дозволили тебе всиновити. Дома, в комоді, де мої документи, ти знайдеш різні папери… Кореспонденція, ти почитай. Пробач, донечко, — мама закрила очі. — Та що ти, матусю, — Марина притисла мамину руку до щоки, — матусю, я люблю тебе і дуже хочу, щоб ти одужала. Але дива не сталося. За кілька днів мами не стало. Мабуть, краще б вона Марині нічого не говорила. Чоловікові й дітям Марина не розказувала про останні слова бабусі. Та й сама, ніби, забула про це, відсунувши мамине зізнання на задвірки пам’яті. Діти дуже любили бабусю і дідуся. І Марині зовсім не хотілося тривожити всіх цією непотрібною правдою. Але одного дня, ведена незрозумілим поривом, вона таки відкрила ту папку, про яку казала мама. Вирізка з газети, запити, відповіді. Марина почала читати і не могла зупинитися. Рідні, любі батьки! Вони знайшли її, Марину, півторарічну, у лісі. Їм самим було вже за сорок. Дітей не мали. І раптом — заплакана малеча тягне до них рученята. Сільський дільничний лише розводив руками — ніхто не подавав заяву про зникнення дитини. Вони всиновили Марину. Та мама продовжувала шукати її рідних. Здається, вже не для того, щоби знайти, а щоб упевнитися, що на їхню донечку ніхто не претендує. Марина закрила папку й заховала її подалі. Кому потрібна ця правда? За тиждень Марину несподівано викликали в кадри: — Ось, Марино Павлівно, вами цікавляться з попереднього місця роботи. Поруч із кадровичкою сиділа жінка віком Марини: — Доброго дня, мене звати Надія. Дуже потрібно з вами поговорити, — вона кинула погляд на кадровичку, — це стосується запитів Ільїної Любові Іванівни. Ви ж її донька? — Казали, що з попередньої роботи! — обурилася кадровичка. — Особисті справи — у вільний час! — Надіє, давайте вийдемо поговоримо, — запропонувала Марина. І вони вийшли під пильними поглядами кадровички. — Пробачте, історія дивна, та я обіцяла… — схвильовано почала Надія: — Років три тому я зустріла свою першу вчительку. В Василівці, у початковій школі, я у неї вчилась. Потім вона поїхала. Самітна, зовсім знеможена стала. Покликала мене на чай. І попросила допомогти в одній справі — нібито, донька в неї зникла багато років тому, ще маленькою. Та й листувалася вона з вашою мамою. — Пробачте, Надіє, мама померла, а я цим питанням не займаюся, — сухо відповіла Марина й відвернулася. — Пробачте, Марина, я вас розумію. Але знаєте, вона, Віра Василівна, вчителька, дуже хвора. Онкологія. Кажуть, недовго лишилося. Вона дуже хоче знайти свою дочку, яку шукає все життя. Он, навіть пасмо волосся мені дала — на експертизу. Уявляєте? Марина вже хотіла закінчити розмову, але щось її зупинило: — Ви кажете, вона серйозно хвора? Надія кивнула. Марина взяла в Надії пакуночок із пасмом волосся та домовилась зателефонувати. За тиждень вони разом поїхали в лікарню до Віри Василівни. Вони зайшли до палати, і Віра Василівна почала придивлятися до гостей: — Ой, Надю, то це ти! Дякую, мила, — вона подякувала, ніби соромлячись, і запитливо глянула на Марину. — Віро Василівно, я її знайшла. Це Марина, вона сама захотіла приїхати, — Надя подала Вірі Василівні конверт. — Що це? Я й у окулярах навряд чи розберу, — її очі беззахисно дивилися на гостей. — Це результат експертизи, — Надія дістала з конверта аркуш, — тут написано, що ваше родинне зв’язок встановлено. Марина — ваша дочка. Обличчя Віри Василівни змінилося, просвітліло. Вона не змогла стримати сліз щастя: — Рідненькі мої, дякую вам, — і простягла руки до Марини: — Рідна моя, яке це щастя. Знайшлася! Жива, гарна, наче я в молодості. Рідненька моя, дівчинка. Все життя я прокидалася вночі, здавалося, ти плачеш, кличеш… Немає мені прощення. Жива, жива… Ось тепер я спокійна. Невдовзі Надія і Марина вийшли від Віри Василівни. Вона знесиліла й задрімала. — Дякую, Марино, дякую вам, ви ж бачите, вона зовсім знесилена. Ви зробили її щасливою. Через кілька днів Віри Василівни не стало. Марина порвала всі папери з маминої папки. Вона не хотіла, аби хтось дізнався цю непотрібну правду. Та й знати тут нічого. Адже іншої мами в Марини ніколи не було. А Віра Василівна? Це — лише свята неправда. Правильно вона вчинила? Вона вважає, що так було краще. Та кожен сам відповідає перед Богом за все, що коли-небудь зробив.

Рідненька моя. Оповідь Оксана дізналася, що виросла у прийомній родині. Вона й досі не могла в це повірити.

Без категорії

015

Треба було заздалегідь підготуватися до народження дитини! – Мій вихід із пологового був справжньою пригодою. Чоловік працював і приїхав по мене просто з офісу. Я просила його взяти відпустку чи вихідний, але начальник не дозволив. Просила, щоб усе підготував до народження малюка, а він лише обіцяв, що впорається. Якби не ці обіцянки, ми б раніше випрали усе, купили все необхідне й навели лад у квартирі. А так вийшло… – скаржиться 30-річна Реня. – Не виконав обіцянку? – Поїхала до пологового повністю не готова. Повертаюсь додому, а там справжній хаос. Мені було соромно перед родичами, які прийшли в гості. Бруду було стільки, що можна було малювати по полицях. Ні дитячого візочка, ні комода — нічого. Чоловік навіть не спромігся купити бодай один комплект дитячого одягу. Добре, що подруги принесли підгузки, – продовжує свою розповідь молода мама. Реня заміжня шість років. Тепер вона й її чоловік — батьки. Дитину довго відкладали, бо хотіли стати на ноги. Коли все налагодилося, Реня вирішила завагітніти. – Сказала шефу, що чекаю дитину — одразу звільнив. Інші боролися б за свої права, а я подумала, що це знак. Спокійно готувалася до материнства, вишивала, насолоджувалась вільним часом. Грошей не бракувало — чоловіка щойно підвищили, – пояснює Реня. Вагітність проходила добре. Мама читала книги, гуляла, обирала речі для малюка. – Чоловік не дозволяв нічого купувати до пологів. Мовляв, так краще. Це він мені так пояснив. Сестра пообіцяла віддати нам комод і ліжечко. Відклала ще купу дрібничок. Просила завчасно усе забрати, попрати, відмити. Я спакувала лише сумку в пологовий — нічого більше не дозволяли, – зітхає Реня. Та коли почались пологи, майбутній тато схопився за голову від кількості витрат. Реня переймалася — вона навіть не встигла витягти випрані речі з пральної машини. Так і лежали там до її повернення. – Добре, що подруги принесли речі та підгузки, інакше не було б у що переодягти малюка. Чоловік бігав містом, шукав щось для дитини, але все було брудне, запилене і з плямами. Довелося все прати і чекати, доки висохне. Тоді я готова була вбити всіх родичів і розлучитись із чоловіком, – майже розплакалась Реня. Декілька днів мама приводила квартиру до ладу. З моменту народження сина минуло вже два місяці, а Реня й досі нікого не кличе в гості. – Родичі вирішили, що вже можна вітати нас із поповненням — організовують святковий обід… Авжеж! Іще й роботу мені вже розписали, – нервово додала вона. Мама Рені не розуміє, чого її донька незадоволена. Бачить — до народження дитини нічого не підготували. Мовляв, мала б сама все організувати! Сиділа вдома дев’ять місяців — чим займалась? Могла попросити чоловіка перенести меблі, усе помити. Можна було й переконати чоловіка купити все заздалегідь. Про себе треба подбати самостійно. Бо на чоловіка не розраховуй… А як ви гадаєте: чи має право Реня дорікати рідним, чи це її провина? Може, справді треба було самій усе підготувати до народження малюка? Що ви думаєте і як би вчинили на її місці?

Треба було раніше готуватися до народження дитини Мій випис із пологового будинку був, скажімо так, незабутній.