ZigZag

Виростила мене бабуся. Я їй, звісно, вдячний, але її любов не була безкорисною

Мене виховувала моя бабуся. Я, звісно, вдячний їй, але її любов була не зовсім безкорисливою.

— Поки ми продамо квартиру, поживи, мам, у геріатричному пансіонаті, — сказала донька Людмила вийшла заміж дуже пізно. Правду кажучи, їй довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за своїми мірками, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард видався справжнім «принцем». Був кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав свою квартиру. Тож Людмилі, після місяців поневірянь по орендованих квартирах, довелося приводити чоловіка до своєї шістдесятирічної матері — Марії Андріївни. Едік відразу скрививсь і зморщив носа, показуючи, як йому «неприємно» від запаху у квартирі. — Тхне старістю якоюсь, — буркнув він засудливо. — Провітрити б не завадило. Марія Андріївна чудово почула репліку зятя, але зробила вигляд, що не звернула уваги. — А де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, котрому явно не сподобалося нове житло. Людмила одразу стала метушитися, намагаючись догодити чоловікові, і завела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — пошепки сказала донька, — а ти поки поживи у маленькій. Того ж дня Марію Андріївну безцеремонно переселили до іншого приміщення, яке важко було назвати пристосованим для життя. Речі жінці довелося переносити самотужки — зять навіть пальцем не поворухнув. Відтоді для матері почалося важке життя. Едіку не подобалось нічого: ні їжа, ні прибирання, ні колір шпалер. А найбільше дратував запах – йому здавалось, що в хаті тхне старістю і через це в нього алергія. Коли Людмила з’являлась у дверях, Едік театрально кашляв. — Так далі жити не можна! Треба щось вирішувати! — заявив Людмилі обурений чоловік. — У нас немає грошей на оренду, — розгублено розвела руками жінка. — Відправ кудись матір, — буркнув чоловік, морщачись. — Дихати неможливо. — Куди ж я її подіну? — Не знаю, вигадай щось! Та й цю квартиру вже нічого не врятує. Треба продавати і брати нову квартиру, — пробурмотів Едік. — Точно! Поговори з матір’ю! — Що я їй скажу? — стривожено запитала Людмила. — Вигадуй! Все одно після її смерті квартира буде твоєю. Лише пришвидшимо цей процес, — холоднокровно відповів чоловік. — Якось ніяково… — Я не розумію, хто для тебе важливіший? Вона чи я? Я тебе в 40 підібрав, хто б тебе взагалі захотів, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, на що тиснути. — Піду, знову одна залишишся й навряд чи хтось ще захоче з тобою жити. Людмила з-під лоба глянула на чоловіка і попрямувала до мами в крихітну кімнату, що тепер стала її помешканням. — Мамо, тобі тут, мабуть, не дуже добре? — почала здалеку донька. — Ви мені віддасте мою кімнату? — тривожно спитала жінка. — Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно квартиру на мене перепишеш? — з надією запитала Людмила. — Звісно. — То давай не зволікати! Я хочу продати цю квартиру й купити іншу, у сучасному будинку. — Може, цю підремонтувати? — Ні, треба взяти більше. — А я куди, доню? — губи Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у геріатричному пансіонаті, — Людмила з радістю повідомила мамі приголомшливу новину, — але це тимчасово. Згодом ми обов’язково заберемо тебе. — Справді? — з надією подивилась на доньку жінка. — Звичайно. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні не залишили вибору – вона погодилась і переписала квартиру. Документи були готові — Едік задоволено потирав руки: — Пакуй бабусині речі. Веземо її у пансіонат. — Вже? — Людмила, замучена совістю, здивувалася. — Чого чекати? Вона й з пенсією нам не потрібна. Турбот від неї більше, ніж користі. Своє вона вже віджила — нехай дасть пожити і нам, — з діловим виразом закінчив чоловік. — Ми ж ще не продали цю квартиру? — Роби, що кажу, або залишишся сама, — з погрозою відповів чоловік. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили у авто й повезли до геріатричного пансіонату. Дорогою жінка потай стирала сльози. Серце відчувало недобре. Едік не поїхав – сказав, що буде провітрювати квартиру. Маму швидко оформили в пансіонат, а Люда поспіхом попрощалася й пішла. — Доню, ти точно повернешся за мною? — востаннє з надією спитала мама. — Звісно, мамо, — Люда відвела погляд убік. Вона знала: Едік не дозволить повернути матір навіть у нову квартиру. Заволодівши спадщиною, пара швидко продала житло і купила квартиру — цього разу Едік записав її на себе, заявивши, що Люді довіряти не можна. Через кілька місяців жінка спробувала поговорити з чоловіком про маму, але той агресивно обірвав: — Тільки ще раз заговориш про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну. Люда прикусила язика, знаючи, що чоловік не жартує. Більше про маму не згадувала. Часом вона збиралась відвідати її в пансіонаті, але, уявивши сльози матері, відступала. П’ять років Марія Андріївна щодень чекала, що Люда повернеться. Та так і не дочекалася доньки. Не витримавши розлуки, тихо відійшла у вічність. Люда дізналася про це тільки через рік, коли Едік вигнав її з нової квартири, і жінка згадала про матір. Почуття провини так тиснуло, що вона пішла в монастир замолювати свій гріх.

Поки ми продаємо квартиру, поживи у будинку для літніх людей, сказала дочка. Олеся вийшла заміж вже в

Без категорії

На краю українського світу. Сніг забивався у чоботи, палив шкіру, але купувати валянки Ріта не збиралась — краще вже чоботи на підборах, хоча тут у селі вона виглядала б у них кумедно. Тим паче, батько заблокував її банківську картку. — Ти справді збираєшся жити у селі? — запитав він із зневагою на губах. Батько терпіти не міг сільське життя, відпочинок на природі, все, що позбавлене міських благ. Та й Гоша такий самий, отже, саме тому Ріта й їхала у село. Насправді вона не хотіла там залишатись — не дивлячись на те, що любила походи, намети і ту романтику, яка з ними пов’язана. Але життя у селі — це не для неї. Хоча батькові сказала інакше. — Хочу і буду. — Не кажи дурниць. Що ти там робитимеш, роги коровам скручуватимеш? Я думав, ви з Гошею влітку одружитеся — думав, будемо до весілля готуватись… До весілля. Батько буквально «подавав» їй Гошу, наче остиглу манну кашу з грудками: аж нудило. Візуально Гоша — не огидний: прямий ніс, яскраві очі, акуратні кучеряві волосся, міцна статура. Він був правою рукою тата, і той тільки й мріяв, щоб донька вийшла за нього. Ріта Гошу терпіти не могла: дратував його нудний голос, пальці, схожі на сосиски, які постійно щось чіпали, і хвастощі про ціни на костюм, годинник, машину… Гроші, гроші, гроші! Більше нічого не цікавило. А Ріта мріяла про любов — про такі почуття, як у книжках, від яких перехоплює подих… Але такого ще не зазнала, знала лише: воно колись станеться. Хотіла пристрасті й драми, а не передбачуваного Гоші. Життя у селі і робота у місцевій школі здалося чудовою авантюрою: Гоша туди не поїде, злякається відсутності інтернету, гарячої води, каналізації. Ріта спеціально обрала таке село. Директор школи довго вагався, чи брати її. Попередня вчителька раптово померла, а Ріта була вперта й несла все свої дипломи і сертифікати аж у районний відділ освіти. — І що така молода і кваліфікована вчителька робитиме у селі? — поцікавилася сувора жінка з рудим волоссям. — Вчитиму дітей, — відповіла Ріта так само суворо. І ось вона вчила. Жила у будиночку без гарячої води і каналізації, сама топила піч. Як і очікувала, Гоша приїхав на одну ніч і втік, потім телефонував, вмовляв повернутися, але вважав це тимчасовою забаганкою. Спочатку Ріті тут подобалось. Але прийшла зима, будинок промерзав, дрова носити тяжко, а хотілося назад у місто… Але здаватися не звикла — до того ж вже відповідала не лише за себе, а й за дітей. Клас маленький: 12 учнів. Спершу Ріта була шокована — у Центрі дитячої творчості, де вона раніше працювала, діти були талановиті. А тут — читають майже по складах, домашки не виконують, на уроці гамір. Але згодом Ріта закохалася у них. Семен майстрував чудових дерев’яних звірят, Аня писала білі вірші, Вова допомагав по школі, у Іри був ягнятко, якому було дозволено проводжати її до школи. Читати вони, в принципі, уміли — просто їм не давали цікаві книжки. Ріта привозила з райцентру інші, ігноруючи затверджену програму, адже інтернету майже не було. Тільки до однієї дитини не знаходила підхід. І саме її тата, Володимира, вона побачила, коли руки в неї були зайняті дровами, а обличчя щипав сніг. — Доброго дня, Маргарито Єгорівно, — сказав він, зупинившись біля воріт. Ріта його трохи остерігалася — у Володимира мав суворий вигляд, майже як у якогось бандита. Не посміхався, і серце у неї калатало так швидко, що вона боялась, що він помітить: їй страшно. Чи не страшно? — Доброго дня, — голос прозвучав вище, ніж хотілось. — Чому у Тані одні двійки? — Бо вона нічого не робить. — То заставте її. Хто тут учитель: я чи ви? Ріта змушувати нікого не збиралась — у дитини, ймовірно, аутизм, тут потрібен спеціаліст. — У неї завжди так було? — запитала вона. Володимир пом’явся. — Не завжди. Раніше разом із Олею все робили. — А Оля — це хто? — Її мама. Наступним питанням Ріта розуміла краще не задавати. Але запитала: — А де вона зараз? — На кладовищі. Так от воно що… Стояти з дровами було незручно, і коли одне поліно впало їй на ногу, вона охнула, мало не розплакалася з досади і болю. — Давайте допоможу, — запропонував Володимир. — Не треба, я сама. — Та бачу, як ви сама. Він доніс дрова, полагодив двері. — Звертайтеся, якщо що, — і пішов. Ріта не могла знайти підхід до Тані — думала, що не справляється, а може просто дуже жаль дитину. Навіть звернулась до завуча. — Ой, то марна справа. Став двійки, літом переведемо в спецшколу. — Але батько каже, що раніше… — Раніше мама носилась, він так не зможе. Не слухай його. — Вам він не подобається, так? — здогадалася Ріта. — Не пряник, щоб подобатися. Ріту це не влаштовувало. Вона вирішила порадитися з улюбленою методисткою і пішла до Тані додому. Володимир зустрів недоброзичливо, але Ріта наполягла: класний керівник наглядати мусить. Комната у Тані була чудова: рожеві шпалери, плюшеві іграшки, купа книжок. Ріта навіть позаздрила. Спершу нічого не вийшло, але коли спитала, як звати рожевого зайця, Таня відповіла: — Плюша. Наступного разу Ріта принесла Плюші кофточку, зв’язану власноруч. Таня зраділа, нарисувала зайця в кофті і виправила слово, коли вчителька нарочито допустила помилку. Ніяка вона не «відстала» — просто особлива. — Я приходитиму до Тані тричі на тиждень, — заявила Ріта Володимиру. — Грошей зайвих не дам. — Мені не треба грошей, — образилась Ріта. Завуч була не в захваті: — Самоуправство! Непедагогічно! Бачила я таких дітей… — Я теж бачила, — перебила її Ріта, — і хрест ставити рано. Таня була особлива: тихенька, не дивилась у очі, любила малювати, а не писати. Але рахувала непогано, граматику схоплювала швидко. До кінця чверті двійок вже й не було. — Ви на Новий рік кудись поїдете? — запитав Володимир, ніби Танін голос. — Та ні, — розгубилася Ріта, рум’янець на щоках. — Таня хоче вас запросити. Дивно. Сама Таня про це не говорила. Але відмовляти не хотілося — з дитиною не жартують. — Подумаю, — відповіла Ріта. Ніч була безсонною. Що ж так бентежить? Приділила увагу — дитина відкрилась. Чого ж не цього хотіла? А вранці подзвонив Гоша. — Коли приїдеш? На Новий рік? — А я вдома святкуватиму! — Рит, може вже досить? Тато хвилюється, місця собі не знаходить. — Та нехай до лікаря йде. — Ти по-справжньому не приїдеш? — По-справжньому. Цього Ріта й не чекала — Гоша приїхав у село з шампанським, олів’є і подарунками. — Якщо гора не йде до Магомета… Ріта здивувалася: Гоша завжди святкував лише у ресторанах з конкурсами, тут навіть телевізора немає. — Головне — ти поруч. У контейнерах були її улюблені страви, у подарунку — книги для педагога, проектор, щоденник. — Я думала, подаруєш біжутерію чи гаджети, — сказала Ріта. — Ти найцінніше для мене. Якщо хочеш жити у селі — житимемо у селі. Але прикраси я теж привіз. Дістав коробочку. Все й так було ясно. — Я не можу відповісти зараз, — попросила Ріта. Гоша не образився. — Я боявся, що одразу відмовиш. Буду чекати. Володимир мав її мобільний, але подзвонив на домашній. — Ви подумали? — Вибачте, до мене друг приїхав. — Зрозумів. Стало неприємно. Нічого не обіцяла, чого ображатися? Гоша намагався налаштувати інтернет, щоб включити новорічне кіно. Ріта почула свист — так кликали собаку. Виглянула у вікно: Володимир і Таня біля воріт. — Це хто? — запитав Гоша. — Учениця, — тихо сказала Таня. — Я зараз. Ріта приготувала Тані подарунок — ще одну рожеву зайчиху. А Володимиру — рукавички. Вона схопила подарунки і вибігла на вулицю без шапки. Сніг забивався у черевики, але цього разу вона навіть не поморщилась. — Тетянко, вітаю зі святом! Ось твій подарунок! Таня пригорнула зайця до себе, а Володимир простягнув їй два пакуночки: у великому — Танин саморобний комікс, у меншому — брошка у вигляді пташки. — Це мамина, — сказала Таня. В горлі Ріти з’явився клубок. — Ми підемо, — буркнув Володимир. — З наступаючим вас! Ворота зачинились. Ріта хотіла обійняти Таню, але не насмілилась. У хаті вона моргала і зітхала. — Ну і що там? — запитав Гоша. Ріта подивилась на комікс і брошку, згадала забуті рукавички для Володимира… Згадала і Таню, і його батька, чий погляд розквітав тільки коли дивився на доньку. У грудях щось розривалось і цвіло. Жаль було Гошу, але обманювати його і себе — безглуздо. Ріта дістала коробочку, простягнула йому і сказала: — Повернись додому, пробач. Я не зможу за тебе заміж. Пробач. Обличчя Гоші витягнулось. Вперше йому відмовили. Він мовчки зібрався та пішов. Ріта склала їжу в контейнерах, прихопила рукавички і побігла доганяти чужих, але таких потрібних зараз їй людей…

На відлюдді світу. Сніг забивався у чоботи, печуще обпікаючи шкіру. Закуповувати валянки Ярина не хотіла

Без категорії

Двадцять років потому я впізнаю у хлопцеві себе молодого: напередодні весілля Артур запідозрив Марту у зраді, хоча вона клялась у вірності — він її не слухав, а через два десятиліття зустрів сина Марти, який виявився його точною копією…

Двадцять років потому, дивлячись на хлопця, я впізнаю в ньому самого себе. Напередодні весілля Олексій

Без категорії

027

Леонід вперто не вірив, що Іра — його донька. Віра, дружина, продавчинею працювала у крамниці. Поговорювали, часто у підсобці з чужими чоловіками закривалася, тому чоловік і не визнавав, що тендітна Іра — його дочка. Вів себе прохолодно до дитини. Тільки дідусь виручав онуку і залишив їй у спадок хату. Іринку любив лише дідусь У дитинстві Іринка часто хворіла, була кволою та невисокою. “Ні в моєму, ні в твоєму роду такої дрібноти не було”, — казав Леонід. — “А це дитя — як відро з-під горщика”. Згодом нелюбов батька до доньки передалася і матері. По-справжньому любила Іру лише одна душа — дід Матвій. Його хата стояла на самому краю села, край лісу. Матвій усе життя працював лісником. І навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, лікувальні трави, а взимку підгодовував звірів. Матвія в селі вважали трохи диваком і навіть побоювалися. Казав щось — і воно збувалося. Але за цілющими травами й настоями ходили саме до нього. Жінку свою Матвій поховав давно. Втіхою були ліс і внучка. Коли дівчинка пішла до школи, більше жила у дідуся. Матвій розповідав їй про властивості трав і коріння. Іринці навчання легко давалося. Коли її питали, ким хоче бути, відповідала: “Людей буду лікувати”. Мати казала, що грошей на навчання немає. А дідусь утішав: “Я не голодранець, поможу, у разі чого — й корову продамо”. Дідусь залишив онуці хату і спрогнозував щасливу долю Дочка Віра рідко навідувалася до батька, але одного дня раптово прийшла — просити грошей, бо син у місті програвся у карти. Андрія сильно побили і наказали знайти гроші будь-якою ціною. “Тільки як біда — тоді мій поріг переступила?” — суворо запитав дід Матвій. — “По кілька років навіть носа сюди не показувала!” Відмовив допомагати: “Не збираюся борги Андрія покривати! Мені треба внучку вчити”. Віра була у нестямі: “Не хочу вас бачити! Нема у мене більше ні батька, ні доньки!” — крикнула і вибігла з хати. Коли Іра вступала до медучилища, мати з батьком не дали й копійки. Тільки Матвій підтримував онуку, виручала й стипендія — Ірина добре вчилася. Перед кінцем навчання дідусь занедужав. Відчуваючи близький відхід, повідомив, що залишає Ірині хату. Наказав Іринці шукати роботу в місті, але про хату не забувати: “Дім живий, доки в ньому людський дух. Взимку піч топи. Не бійся сама ночувати — тут і доля тебе знайде”, — пророчив Матвій. — “Будеш щаслива, дитино”. Можливо, щось знав… Матвіїв прогноз здійснився Діда не стало восени. Іра працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їздила до батьківської хати. В холоди розпалювала піч. Дід завчасно нарубав багато дров. Непогода насувалася, а в Іри якраз були вихідні. Не хотіла сидіти у квартирі — знімала кімнату в бабусі подруги з училища. Ввечері приїхала в село, а вночі почалася завірюха. Вранці вітер трохи стих, але сніг все йшов і йшов, засипав дорогу… Раптово хтось постукав у двері. Відчинила — на порозі стояв незнайомий молодий чоловік. “Добрий день, треба відкопати машину. Застряг біля вашої хати. Є лопата?” — запитав. “Біля ганку стоїть, беріть, якщо треба — допоможу”, — відповіла Іра. Але чоловік, Стас, глянув на тендітну дівчину і пожартував: “Ще й вас, аби снігом не засипало”. Він швидко впорався з лопатою, завів авто — але не проїхав і кількох метрів, знову застряг. Ірина запросила у хату на чай. Можливо, скоро заметіль стишиться й дорога відкриється — траса тут не глуха, машини їздять. Стас, трохи подумавши, пішов із Ірою в хату. “Невже не страшно самій біля лісу?” — поцікавився. Іра пояснила, що приїжджає лише на вихідні, працює у місті. Потім Стас запропонував підвезти і себе, і її в райцентр — там обидва жили. Вона погодилася. Після роботи Іра йшла додому пішки, і раптом побачила Стаса: “Мабуть, ваш трав’яний чай чарівний, — пожартував він. — Дуже хотілося ще раз побачити… Може, й чай знову пригостите?” Весілля у них не було — Іра не хотіла. Стас спочатку наполягав, згодом – поступився. Зате була щира любов. Ірина переконалася, що не лише в книгах чоловіки носять жінок на руках. Коли народився первісток, у пологовому здивувалися: “Як у такої крихітної — такий богатир?” На питання, як назвуть сина, Ірина відповіла: “Матвій — на честь дуже хорошого чоловіка”.

Леонід вперто не хотів вірити, що Оксана його дочка. Віра, його дружина, працювала продавчинею у магазині.

Без категорії

«Тату в будинок для літніх: Чи мала б я таке право? Як же дати батька до пансіонату? Ніколи! Не поїду зі свого дому!» — Іван Дмитрович, батько Єлизавети, жбурнув у доньку кухлем, намагаючись влучити, але вона вже звикла вчасно ухилятися. Так далі тривати не могло — Єлизавета розривалася між почуттям провини та страхом за власне життя, оформляючи документи на влаштування тиранічного батька до будинку для літніх людей, згадуючи несолодке дитинство і гірку жіночу долю української доньки, що змушена приймати непрості рішення.

Ще чого видумала? Який пансіонат для літніх людей? Ні за що! Я зі свого дому нікуди не піду!

Без категорії

Як моя свекруха залишилась без квартири: сімейна сага про те, чому ми не повинні утримувати брата чоловіка та його родину, та як я з чоловіком вирішували житлове питання для свекрухи в нашій трикімнатній квартирі, яку купили у стані руїн, доки діти, колишня невістка та нова сім’я братa чоловіка перетворили наше життя на справжній хаос

Як свекруха залишилася без квартири Я навіть не сумніваюся, що нам не обовʼязково утримувати родину мого

Без категорії

Десять років працювала кухаркою у сім’ї сина — а вдячності жодної: пенсіонерка-вчителька прожила десять років у дітей, няньчила онука, вела господарство, лишилася без підтримки, але знайшла справжню свободу і щастя в другій пенсії

Ти знаєш, нещодавно зустрічалася з Ольгою Дмитрівною вона колись працювала вчителькою, а зараз пенсіонерка.

Без категорії

011

Після розлучення батьки вигнали доньку з дому Я благала залишити мене, але мама була непохитна: швидко зібрала мої речі у рюкзак, дала трохи грошей і виставила за двері. Наша сім’я була звичайною: тато, мама, я та дідусь Олексій. Колись у нас все було добре, але потім мама перестала дбати про себе, а тато знайшов молодшу жінку. Та жінка чекала дитину від тата, мама ж не змогла пробачити зраду, і батько пішов до коханки. Кожен із батьків почав жити власним життям — але для мене там не знайшлося місця. У той час я навчалася у восьмому класі, і мама привела додому значно молодшого чоловіка. Я протестувала, почала спілкуватися з поганою компанією: спробувала алкоголь, обрізала волосся та пофарбувала його у рожевий. Мамі було байдуже — вона зовсім не цікавилася мною і зрештою вигнала з дому після чергової сварки. Вона сказала: “Ти вже доросла, як і твій тато, я хочу сімейного щастя, тож збирайся й іди до свого батька!”. Я благала її, але вона тільки кидала мої речі до рюкзака й виставила мене на вулицю. Коли я прийшла до батька, він теж не захотів приймати: “Це квартира моєї дружини, і вона не дозволить тобі жити з нами. Повертайся до матері!” Я нічого не знала, що робити, купила квиток на потяг і поїхала до маленького містечка на півночі України. Там закінчила технікум і стала кухаркою. Потім зустріла хлопця, закохалася, вийшла заміж і ми разом купили квартиру. Мій чоловік виріс у дитбудинку, він постійно просив мене пробачити батьків: “Ти щаслива, бо маєш і маму, і тата, але через гордість обираєш сирітську долю. Ніхто не застрахований від помилок — йди до них і поговори”. Ми поїхали з чоловіком у моє рідне місто. Коли подзвонили у двері, їх відчинили мої вже немолоді батьки. Мама, побачивши мене, впала на коліна й почала просити вибачення. Я зрозуміла — вже давно їх пробачила, просто сама собі цього не визнавала. Ми з чоловіком зайшли до оселі, я їх познайомила, а потім сказала батькам, що вони стануть бабусею і дідусем. Батьки розповіли, що знову зійшлися після того, як почали разом шукати мене. Моя втеча їх з’єднала, і ми знову стали сім’єю. Друга дружина тата, побачивши, як він сумує за мамою, відпустила його, а згодом вийшла заміж за іншого чоловіка — саме той, з ким зраджувала батька. З’ясувалося, що тато не був батьком її дитини — вона сама цього не знала, доки не зробила тест. Тепер мої батьки щасливі, і я також. Все сталося так, як я мріяла у юності: мама і тато знову разом під одним дахом.

Я благала, та мама була непохитна. Вона нашвидку накидала мої речі в старий рюкзак, сунула мені кілька

Без категорії

«Ти обкрадаєш мого сина – він навіть лампочку купити не може!» В неділю зранку я лежала, загорнувшись у ковдру, на дивані. Мій чоловік поїхав до своєї мами, щоб поміняти лампочки. Але справжня причина, з якої вона покликала сина в гості, була зовсім іншою: — Сину, ти не забув, що в Ігоря сьогодні день народження? Мій чоловік — справжній розбазарник. Його зарплати вистачає лише на декілька днів. Добре, що на комуналку і харчі мені грошей дає. Все інше витрачає на купівлю нових ігор і пристроїв до них. Я не звертаю на це увагу, бо вважаю, що чоловік має право на своє захоплення, краще вже ігри, ніж гараж із друзями чи нічні гулянки. До того ж, десь читала, що перші сорок років дитинства — найважчі у житті кожної людини. Я не для співчуття це описую, а щоб пояснити, чому у мого чоловіка вічно порожні кишені. У мене таких проблем нема — навіть трохи заощаджувати виходить. Часто позичаю чоловікові гроші, якщо терміново треба. Але завжди відмовляю, коли це стосується матері, племінників чи сестри. Звісно, я знала про день народження Ігоря — ще тиждень тому придбала йому подарунок. Перед поїздкою до родини віддала чоловікові дарунок і сіла дивитися фільм. Я не їду, бо з родичами чоловіка нас поєднує лише взаємна антипатія. Вони вважають, що я його не кохаю, бо не даю грошей на їхні потреби та не наглядаю за племінниками. Якось погодилася посидіти з дітьми своячки на годинку, але забрали їх лише за півдня, я запізнилася на роботу й ще й посміла висловити невдоволення. За це свекруха й сестра чоловіка обізвали мене хамкою й безстидною. Всі подальші прохання про нянькування я ігнорувала. Але не заперечувала, коли сам чоловік бавився з племінниками, мені теж подобалось. Не встиг чоловік повернутися, як за ним приїхали всією родиною, з племінниками. Свекруха роздягтись не поспішала й наголосила: — Ми вирішили, що на день народження Ігорю подаруємо планшет за дві тисячі. Тепер ти зобов’язана дати тисячу гривень за цей подарунок. Давай! Я, можливо, й не була проти подарувати гаджет, але точно не за такі гроші. Я жодної копійки не дала. Чоловік і собі почав звинувачувати мене у жадібності. Я відкрила ноутбук і покликала Ігоря. Ми разом обрали й купили йому подарунок саме той, що йому сподобався. Ігор радісно побіг до мами, котра так і сиділа у коридорі. Своячка завжди мала загребущі руки — все липло. Але щирий мій жест не зачепив свекруху. — Тебе ніхто не просив! Ти повинна була дати гроші. А так з моїм сином — він як жебрак: лампочку купити не може. Віддай мені тисячу гривень — ти знаєш, це гроші мого сина! І тут вона вже полізла в мою сумку, яку я залишила на тумбочці. Я сказала чоловікові: — У тебе три хвилини — попроси їх вийти! Мій чоловік таки взяв свекруху та вигнав з нашого дому. Три хвилини — і порядок. Тому я краще вже дозволю чоловікові витрачати свою зарплату на ігри, ніж щоб мамочка все у нього забирала. Нехай вже тратить на задоволення, ніж віддає цим нахабам. Сиджу й думаю: краще б за сироту вийшла! (Ukrainian adaptation and title:) «Ти грабуєш мого сина — він і лампочку собі купити не може! Сімейний скандал на день народження племінника, або чому гроші чоловіка йдуть на ігри, а не на маму й родичів»

Ти оббираєш мого сина, він навіть лампочку не може собі купити. У неділю зранку я лежала під пледом на