Родичі зібралися у повному складі. Привід, як завжди, був матеріальний, хоча прикривався словами про
Зима ніжно вкрила подвір’я Андрія пухнастою ковдрою снігу, але його вірний пес Граф, величезна німецька вівчарка, почав поводитися надзвичайно дивно.
Замість того щоб грітися у великій будці, яку Андрій змайстрував з любов’ю ще минулого літа, Граф вперто спав просто неба, на снігу. Андрій спостерігав за ним у вікно, і щось стискало йому груди — такого він за другом не бачив ніколи.
Щоранку, виходячи у двір, Андрій ловив насторожений погляд пса. Як тільки хлопець наближався до будки, Граф вмить ставав між ним і входом, тихо гарчав і дивився просильно, ніби казав: «Будь ласка, не заходь туди». Така незвична поведінка найкращого друга за всі ці роки змусила Андрія задуматися: що ж ховає його пес?
Сповнений рішучості дізнатися правду, Андрій придумав невеликий план — заманив Графа до кухні шматком запашної котлети. Поки пес, замкнений у хаті, гавкав з усієї сили під вікном, Андрій наблизився до будки і тихенько заглянув всередину. Його серце ледь не зупинилося, коли очі звикли до темряви й він побачив те, від чого онімів…
…Всередині, загорнутий у стару ковдру, дрімав малесенький кошеня — брудний, замерзлий і майже непритомний. Його оченята ледве відкривались, а маленьке тільце тремтіло від холоду. Виявилось, що Граф десь знайшов його і, замість того щоб прогнати чи кинути, дав прихисток. Він спав надворі, щоб не лякати кошеня, і стояв на сторожі біля входу — ніби у будці ховалася найдорожча скарбниця.
Андрій затамував подих. Обережно простягнув руки, підхопив маленьке створіння і притиснув до грудей. У цю ж мить Граф стрімко підбіг, пригорнувся до Андрія — не гарчачи, а з ніжною турботою, готовий допомогти.
— Ти чудовий пес, Графе… — прошепотів Андрій, ніжно обіймаючи кошеня. — Кращий за багатьох людей.
Відтоді у дворі жило вже не двоє, а троє друзів. А будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом — маленьким прихистком для врятованих душ. Зима вкрила двір Олексія пухнастою ковдрою снігу, а його вірний собака Тихон, величезний східноєвропейський
Чи вартий чоловік більших жертв, ніж гіркі образи? Історія Тані: від втрати чоловіка у 90-х, боротьби за виживання з двома доньками, до зустрічі з Ігорем – романтика, щастя, багатство, сімейне розчарування, боротьба з залежністю, втеча від домашнього насильства, самотність і другий шанс на любов. Як жінка з Полтавщини пройшла коло випробувань, переламала долю і чи змогла стати щасливою? Чоловік дорожчий за гіркі образи Богдане, це була остання краплина! Все, ми розлучаємося! Можеш і не
Телефон задзвонив рівно опівдні, розрізавши ошатну тишу моєї оселі. Я, Марія Вікторівна, поспішно підняла
«Іди звідси, кажу! Чого тиняєшся?!» — сувора Клавдія Матвіївна ставить на стіл під старою яблунею гаряче блюдо з пиріжками й виганяє сусідського хлопчика. — «Коли вже твоя мати за тобою дивитися почне, ледащо!»
Худорлявий, мов тичка, Санько-Коник ображено плететься до свого ґанку. Його мати Катерина — мов лісова ельфійка, самотужки підіймає сина, про її родину в напівзабутому селищі говорять пошепки, а самого Санька дражнять «Коником» за незграбність і доброту.
Навіть сусіди скоса дивляться на Катю і її сина, доки одного дня на дні святкування онуки Клавдії маленька Світланка не зникає біля старого покинутого колодязя. Коли всі розгублені, лише Коник наважується в ризиковану мить стрибнути у темряву й врятувати дівча — попри страх, біль і зневагу оточення.
Чи змінить геройський вчинок хлопчика-«страшила» ставлення сусідів? Якою ціною доведеться Катерині відстояти сина в цьому жорсткому світі, де головне — не краса, а безмежна материнська любов?
Натхненна українською звитягою й материнською самопожертвою історія про хвацького Коника, який самотужки змінює серця дорослих, долаючи впередження, і доводить — справжня краса та сила живуть у душі! Та йди звідси, казала! Що ти тут тиняєшся?! Ганна Семенівна, гуркочучи, виставила на стіл під розлогою
Диво на Новий рік Сашко, поясни мені, як ти міг забути?! Марічка закусила губу і стримувала сльози.
Тьотя Ліля Мені вже 47 років. Я звичайна жінка, яких багато. Сіра мишка, не красуня, гарною фігурою теж
Він ненавидів свою дружину. Ненавидів…
П’ятнадцять років вони ділили одне життя — ранок за ранком він бачив її поруч, але лише останній рік звички коханої дратували його все сильніше. Особливо її дивний ритуал: розтягнути руки в ліжку й, ще сонна, промовити: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні обов’язково буде гарний день». Колись він захоплювався її тілом, її свободою, але тепер навіть її оголений вигляд викликав у нього лють…
Вона ж знала про його зраду та приймала це мовчки, змирившись зі своєю хворобою, приреченою таємницею, відокремлюючи себе від жалю і болю. Її рятувала тиша старої сільської бібліотеки, де вона день у день шукала відповіді на сторінках під стелажем «Таємниці життя і смерті».
Він поспішав до коханки, впевнений, що розлучення зробить їх щасливими. Але випадково натрапивши на запечатану папку з медичними довідками дружини, він дізнається правду: її лишився лише рік…
У ресторані, де святкували їхню річницю, вона чекала марно, а на вулиці відчувала гостру несправедливість долі — і сльози полилися безупинно…
Він же ридав, охоплений страшним каяттям і вперше зрозумів цінність кожної миті.
В останні місяці її життя він був поруч, переживши несподіване щастя турботи, відчувши, як любов перемагає ненависть…
Вона пішла у вічність через два місяці, залишивши під подушкою новорічне бажання: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів».
Кажуть, загадане під Новий рік збувається… Бо він того ж року написав: «Стати вільним».
І кожен отримав те, чого, наче, так палко бажав… Я ненавидів свою дружину. Саме так. Ми прожили разом пятнадцять років. Цілих пятнадцять років я прокидався
У нашій родині чотири покоління чоловіків трудилися на Львівській залізниці! А ти що принесла?
Підняла на ноги свекруху, а вона влаштувала скандал, бо не прополола грядки. Стоїть серед лебединих клумб і кричить: «Такого безладу тут ще не було! Я сім дітей виховала – і жодного бур’яну!». Сусіди вже біля паркану, смакують кожне слово. А я мовчки проходжу повз неї, міцніше обіймаючи сина. Вдома збираю речі, розділяю усе для свекрухи і нас, мовчки йду. Через три дні дзвонить: «Що з тими всіма банками, що професор виписав? Просила сусідку купити, а вона каже – надто дорого. Що тепер робити? Господи, я тут помру, а ти образилась ні з того, ні з сього!». Я вимикаю телефон. Не маю більше сил. Рік тому, коли поховала чоловіка та стала матір’ю, усе стало не важливе. Проте вирішила рятувати свекруху – продала столичне житло, вкладала гроші у лікування та дім для сина. Бої інтересу не було: лише турбота про хвору й малюка. Залучала найкращих лікарів, все купувала… І свекруха повернулась до життя. Тепер вона сама. Я з сином починаємо нове життя. Хотіла мати сім’ю – стала сиротою двічі. Сина лише навчу: не всі заслуговують на добро, бо для когось важливішими є прополені грядки. Підняла на ноги свою свекруху. А я сердита, бо не виполола грядки. Ти що тут робиш? стоячи посеред ліжок
