Мельник Богдан

12 листопада 2025р. Сьогодні, коли я підняв білий аркуш і написав на ньому «Заява про звільнення Оленка

Перед входом я стояв і чекав чорний лимузин глянцевий, як ніч, що відбивала вогні Києва. Шофер відкрив

Синя уніформа та обличчя, яке я одразу впізнала. Це був Степан Ковальчук районний поліцейський нашого будинку.

Орися стояла довго, телефон у руці. Голос матері лунало в її вухах мокрий, розпачливий, як нескінченний

Оленка стоїть біля раковини, руки занурені в холодну воду. За вікном вечірній сумрак повільно опускається

Привіт, друже, слухай, я щойно пережив таку історію, що так довго не можу забути. У маршрутці, що їхала

Калина Бойко обережно розвязала вузол, відчуваючи, як крихітна черевика тремтить у її долонях.

Пізня нічний дощ мив вулиці Київa, змиваючи сліди помади, що ще липнули до сліз на обличчі Зоряни Ковальенко.

Колись давно у Києві жила молода жінка на імя Зоряна, чия краса лишалася сяючою, попри важку долю.

Слухай, Зоряно Ось мама принесла нову каструлю, Олексій коротко підходить до кухні, чешучи потилицю.