Мельник Богдан

Віталій зручно влаштувався за письмовим столом із ноутбуком і філіжанкою свіжозвареної кави, плануючи доробити робочі справи, як раптом його відволік дзвінок із невідомого номера: “Алло, це Віталій Дмитрович? Вас турбують із київського пологового будинку на вулиці Лук’янівській. Вам знайома Анна Михайлівна Ізотова?” — почувся в трубці голос літнього чоловіка. “Анна померла під час пологів учора. Її мати сказала, що ви — батько її дитини, дівчинки, яку вона вчора народила. Якщо ви справді Ларіонов Віталій Дмитрович, приїдьте завтра в пологовий будинок, поговоримо — я Микола Петрович, головний лікар”. У голові Віталія коїлось щось незбагненне: яка Анна? Яка дитина? Але роздуми про події вересневого відрядження до Одеси привели його до несподіваного висновку… Наступного дня Віталій стоїть у пологовому будинку перед мамою Ані — Вірою Дмитрівною, яка благально просить не відмовлятися від онуки, адже сама вона на групі інвалідності й серцем хвора: “Візьміть дівчинку хоча б на папері, а я роститиму її сама — змилуйтеся!” Віталій, який був певен, що дітей і сім’ї у його незалежному сорокарічному житті не буде ніколи, несподівано зустрічається зі своєю крихітною донькою — дзеркальним відображенням самого себе… І тепер він мусить вирішити: повернутися до звичного життя холостяка чи забрати донечку додому разом із молодою бабусею, подарувавши їй шанс на справжню родину?

Слухай, вчора зі мною сталася така історія досі не можу відійти. Сидів я вдома у своїй квартирі в Києві

Без категорії

038

Я вигукнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! — Вона обернулася, помахала лопатою у знак привітання: — Для вас, ледарів, стараюся! — А вже наступного дня мами не стало… Я досі не можу спокійно пройти повз наше подвір’я… Щоразу, коли бачу ту стежку, серце стискається, наче хтось міцно його тримає. Саме я зробила те фото другого січня… Просто йшла повз, побачила сліди на снігу — і зупинилася. Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото — єдине, що залишилось від тих днів… Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною. Мама зранку тридцять першого вже була на ногах: запах смажених котлет і її голос на кухні розбудили мене: — Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато знову всі продукти з’їсть, поки ми не бачимо! Я спустилась, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Вона усміхалась, щоки рум’яні від духовки.— Мамо, дай хоч кави випити, — заблагала я. — Кава потім! Спочатку олів’є! – засміялась вона й кинула мені миску зі запеченими овочами. — Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу — кубиками з кулак. Ми різали, балакали про все на світі. Вона розповідала, як у дитинстві Новий рік зустрічали — без заморських салатів, лише з оселедцем під шубою й мандаринами, які її тато приносив з роботи по блату. Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, аж до стелі. — Ну що, жінки, приймайте красуню! — крикнув він з порога з гордістю. — Ой, тату, та ти ліс весь вирубив? — зітхнула я. Мама вийшла, подивилась і розвела руками: — Гарна, звичайно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була. Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Лерою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки — ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляного ангелика і тихенько сказала: — Оцього я тобі на перший Новий рік купила. Пам’ятаєш? — Пам’ятаю, мам, — збрехала я. Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася від радості, коли я зробила вигляд, що згадала того маленького ангелика… Брат приїхав ближче до вечора — галасливий, з торбами, подарунками й пляшками. — Мамо, я тепер шампанське нормальне взяв! Не те, що торік – кислятину! — Ой, синочку, аби лиш всі не напилися, — пожартувала мама й обійняла його. О дванадцятій ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лера аж пищала від захвату, а мама стояла біля мене, міцно обійнявши за плечі. — Дивись, доню, яка краса, — пошепки казала вона. — Яке щасливе у нас життя… Я обняла її у відповідь: — У нас найкраще, мам. Ми пили шампанське просто з пляшки, сміялись, коли феєрверк полетів у бік сусідського сараю. Мама, трохи весела, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, і тато підняв її на руки. Ми всі сміялися до сліз. Першого січня ми цілий день відпочивали. Мама знову готувала – цього разу вареники й холодець. — Мамо, досить вже! Ми й так, як кульки, — бурчала я. — То нічого, доїсте! Новий рік же цілий тиждень святкують, — відмахувалась вона. Другого січня вона знову встала рано, як завжди. Я почула, як грюкнули двері, заглянула у вікно — вона на дворі з лопатою, чистить стежку. В старому пуховику, хустка на голові зав’язана. Все робить акуратно: від хвіртки до ґанку — вузенька, рівна стежина. Напихає сніг до стіни будинку, як завжди любила. Я крикнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! Вона обернулась, помахала лопатою: — То щоб ви, ледарі, не топтались по заметах до весни! Йди краще чайник став! Я усміхнулась і пішла на кухню. Вона повернулась за півгодини — щоки червоні, очі сяють. — Все, тепер порядок, — сказала й сіла пити каву. — Красиво вийшло, правда? — Дуже, мам. Дякую. Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос. Третього січня вранці вона прокинулась і тихо сказала: — Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно. Я одразу занепокоїлась: — Мамо, скору викликати? — Та ну, доню, просто перевтомилась. Стільки готувала, стільки бігала. Полежу — пройде. Вона лягла на диван, ми з Лерою поруч сиділи. Тато поїхав у аптеку по ліки. Вона ще жартувала: — Та не дивіться ви на мене так сумно. Я ще вас усіх переживу. А потім зненацька схопилась за серце, зблідла. — Ой… погано мені… Дуже погано… Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла: — Мамочко, тримайся, лікарі вже їдуть, все буде добре… Вона глянула на мене й ледве чутно промовила: — Доню… дуже вас усіх люблю… Не хочеться прощатися. Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого зробити не змогли. Важкий інфаркт. Все сталося за лічені хвилини. Я сиділа на підлозі у коридорі й ридала. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, сміялась, а сьогодні… Я ледве стояла на ногах, вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі — маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку й назад. Точно такі, як вона завжди залишала. Я довго-довго стояла і вдивлялася в них. Питала у Бога: “Як це можливо: ще вчора людина ходила по цій землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є — а людини немає!” Мені здавалося, чи й справді — вона 2-го січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту стежину. Щоб ми могли йти нею без неї. Я не стала зметати сліди. І всіх попросила — не чіпати. Хай залишаться, поки сніг сам їх не сховає назавжди. Це останнє, що мама для нас зробила. Її любов та турбота — навіть тоді, коли її вже не було поруч. Через тиждень випало дуже багато снігу. Я й досі зберігаю те фото з маминими останніми слідами. І кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на пусту стежку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом — вона залишила свої останні сліди. Ті, якими я досі йду за нею…

Я виглядаю у вікно й гукаю: Мамо, чого так рано надворі? Замерзнеш! Вона обертається, махає мені лопатою

Без категорії

037

«Дурепа чи геніальна стратегиня? Як Анюта з фабрики іграшок, яку всі вважали наївною, помстилася зрадливому чоловікові після 15 років шлюбу, двійко дітей і нескінченних зрад — та залишила Валерика не тільки без родини, а й без квартири, з приголомшливим фіналом, що й подруги не сподівалися»

Дурненька Олену всі вважали дурненькою. З чоловіком вона прожила вже п’ятнадцять років.

Без категорії

011

Секрет родинного щастя… Увесь під’їзд спостерігав, як до квартири на другому поверсі заселяються нові сусіди. Це була сім’я майстра цеху локального заводу, важливого для невеликого українського містечка. — Та чого вони не в новобудові житимуть? — дивувалася своїм подругам пенсіонерка Ніна Андріївна. — При їхніх зв’язках могли б і квартиру в новому будинку взяти. — Тобі все новобудови подавай. Тут же “сталінка” — стелі високі, кімнати просторі, прихожа велика, лоджія як окрема кімната… — виправдовувала новоселів дочка, тридцятирічна незаміжня Анна з яскравим макіяжем. — Та й їм одразу телефон встановили. В нас телефонів лише три на дев’ять квартир… — Тобі б тільки по телефону теревенити, — зупиняла матір свою Аню. — Не набридла ще сусідам? До цих не ходи, серйозні люди, зайняті… — А що вони, не люди? Молоді ще, у них доньці лише дев’ять, Наталка зветься, — відповідала Аня, ображено зиркаючи на матір. — Вони майже мої ровесники, ну, може, старші років на п’ять. Нові сусіди виявилися дуже вихованими. Лідія працювала бібліотекаркою у школі, а Іван мав уже десять років на заводі. Про все це Аня розповідала у дворику сусідкам, з якими любила сидіти її мати. — Де ти вже все дізналася? — сміялися жінки. — Ну й дівка — прокурор. — Та я до них телефонувати заходжу. Відрізняються від деяких, дозволяють, — натякала Аня на сусідів, котрі їй не відчиняли. Так і зав’язалося її знайомство з новоселами. Дзвонила подругам, колегам, і не соромилася засиджуватися довше. Аня приходила то в обновках, то вдома в халаті й жадала дружби. Іван щоразу демонстративно замикався у своїй кімнаті, а Ліда чемно кивала, просила не забути закрити двері: — Я в борошні, а замок у нас “французький”, сам замикається… — То ви знову пиріжки печете? — дивувалася Аня, — У вас постійно випічка, я от не вмію… — Це будуть ватрушки з домашнім сиром. Зранку колись нема часу, зараз готую, — усміхалася Ліда. Аня ж морщилася, що її до спілкування не надихають. — Лідо, я розумію, незручно відмовити їй, — мовив якось Іван. — Але телефон увечері вічно зайнятий Анею, мої друзі не можуть додзвонитись. Так не годиться. — І справді, ходить уже як до себе, — погоджувалася Ліда. Якось з шоколадкою Аня запропонувала чай за знайомство. — Не треба, Наталя не може солодкого — алергія, нам це табу, — відмовила Ліда. — І частих дзвінків не треба, хіба лікарю чи рятівникам, то святе. Без образ. Чоловіку дзвонять з роботи, а Наталя робить уроки… Аня пішла, вирішивши, що Ліда просто ревнує до неї Івана. — Ревнує, бо я молодша й гарніша, — казала вона матері. — Не лізь у чужу сім’ю, — повчала та. — В тебе колись своя буде. Останню спробу зблизитись Аня зробила, прохаючи у Ліди рецепт ватрушок. — У мами спитай. У нас все на око, точних рецептів не тримаю, — усміхнулась Ліда. Аня дійсно знайшла мамину стару зошит з переписами, там був і той рецепт ватрушок. Спершу не хотіла пекти, але потім таки спромоглася. Матір здивувалася, навіть пишалася. — Невже ти всерйоз вирішила випікати? — — Мамі не кажи, та я морально готуюсь. Коли запахло випічкою, мама сказала: — Десь пекли пироги! Не впізнаю тебе — закохалася, Авжеж! — Не кричи, це ватрушки, — всміхнулася Аня. Коли ж вони із Славіком подали заяву до РАЦСу, Ніна Андріївна не стримала сліз — дочекалася… Аня змінилася. Худла перед весіллям, готувала постійно. Славік балівся ватрушками… Готували весілля всі разом, родиною, гостей було небагато, майже всі родичі. Після весілля молоді жили в окремій кімнаті трикімнатної квартири, а вже за рік усім встановили телефони. Аня тепер сама рідко дзвонила надовго, більше готувала, і Славік їй допомагав. Перед декретом все частіше пекла ватрушки з сиром: і для себе, і для чоловіка, і для маленької родини. Ось воно — справжнє українське щастя, випечене власними руками…

Рецепт щастя… Весь підїзд з цікавістю підглядав, як у квартиру на другому поверсі переїжджають

Без категорії

039

Добилася, щоб син розлучився, а тепер шкодую про це… — Вчора невістка знову привела онуку на вихідні, — жалілася мені сусідка Галина на сходовому майданчику. — Як не намагаюсь її нагодувати нормально! Каже: “Мама сказала, що справжні принцеси багато не їдять!” З’їла дві ложки — і все! А ж зелена вся, худенька, аж світиться від недоїдання!

– Отвела мені вчора невістка знову онуку на вихідні, – жалілася мені сусідка Галина, коли

Без категорії

083

«Як це ти не збираєшся займатися дитиною мого сина?» — не втрималась свекруха — По-перше, я не відвертаюся від Ігорчика. Хочу нагадати, що саме я в цьому домі, як порядна дружина та мама, після роботи тягну другу зміну: готую, прибираю, перу. Я можу допомогти чи підказати, але всі батьківські обов’язки брати на себе не збираюся. — А це як це — не збираєшся? Виходить, отака ти лицемірна? — Дурна ти, Ритко. Кому потрібна робота, якщо за неї не платять? — як і слід було очікувати, на зустрічі однокласників Світлана не змінила своїх звичок обговорювати й засуджувати всіх підряд. Тільки ті часи давно минули, коли Риті не було що відповісти. Зараз вона не лізла за словом у кишеню — та й не проґавила можливість поставити язикатою Свєтку на місце. — Якщо ти маєш думати про те, де взяти гроші, це не означає, що у всіх такі самі проблеми, — невимушено знизала плечима вона. — Мені від батька дві квартири в Києві дісталися. Одна його, де ми жили до розлучення з мамою, а друга — спочатку від дідуся з бабусею йому дісталася, а потім мені. А ціни на оренду, самі розумієте, не тутешні — мені й на життя вистачає, і на приємності залишається, тож можу вибирати роботу не за принципом «аби платили». Ти ж саме для цього з лікаря на продавчиню перекваліфікувалася? Взагалі-то це було секретом. Взагалі-то Рита обіцяла нікому про це не говорити. Але якщо Свєта справді хотіла зберегти це в таємниці, мала думати, що говорить. Принаймні, не обзивати Риту «дурепою» на людях. Вона що, всерйоз сподівалася, що їй це минеться? Якщо так, то дурна тут явно не Рита. — Продавчиня? Серйозно? — Ти ж обіцяла мовчати! — образилася Свєта. І, схопивши сумку, кинулася до виходу з ресторану, ледве стримуючи сльози. — Так їй і треба, — прокоментував Андрій після паузи. — Точно. Бо вже дістала, сил нема. Хто її покликав? — додала Таня. — Я ж усіх збирала, — винувато промовила колишня староста, а нині організаторка зустрічі, Аня. — Пам’ятаю, Свєта в школі була не найбільшою приємною людиною, але ж люди змінюються. Начебто. Дехто. — Але не завжди, — знизала плечима Рита. Усі засміялися. А потім уже почали розпитувати Риту про її роботу. Цікавість ця (саме цікавість, без образ і принижень) була цілком зрозуміла. Мало хто стикався з такою сферою (та й ворогу не побажаєш), тому навколо неї багато міфів. Рита поступово розвіювала всі міфи під час розмови зі старими приятелями. — Для чого їх взагалі лікувати, якщо сенсу нема? — спитав колишній однокласник. — А хто сказав, що немає? От знайомий хлопчик, 5 років. Під час пологів щось пішло не так, була гіпоксія — тепер затримка психічного розвитку. Прогноз, до речі, дуже хороший — просто почав говорити ближче до трьох, зараз батьки активно водять його до логопеда й невролога. Але є всі шанси, що до школи піде в звичайний клас, і проблем у житті не буде. А якби ним не займалися — історія була б зовсім іншою. — Зрозуміло. Тобто не бігаючи за кожною копійкою, ти займаєшся соціально важливою справою, — підсумував Валера. Далі розмова перейшла до обговорення життя інших однокласників. Рита раптом відчула, що за нею стежать. Списала це на параною, але потім знову відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася — ні, ніхто не дивиться. Серед відвідувачів не було того, хто міг би звернути на неї увагу. Тож спокійно повернулася до спілкування з однокласниками, а потім забула про дивне відчуття чийогось погляду. Минув тиждень після зустрічі. Ранком Рита, збираючись на роботу з парковки біля будинку, помітила, що її машину заблокували. Подзвонивши на номер на чужій автівці, почула купу вибачень і обіцянку спуститися та переставити авто прямо зараз. — Пробачте, — усміхнений молодий чоловік розсипався в вибаченнях. — По справах приїхав, ставити ніде, лише так. Я, до речі, Максим. — Рита, — представилася вона. Було в Максимі щось дуже симпатичне. Манера триматися, одяг, навіть парфум — усе це подобалося Риті настільки, що вона легко погодилася на побачення. А потім ще на одне. І за три місяці вже й уявити не могла життя без Макса. Тим більше, що і мама Максима, і його син від першого шлюбу прийняли Риту як рідну. Дитина виявилася з особливостями, але Рита, завдяки своїм професійним навичкам, швидко знайшла з Ігорем спільну мову. Та й підказала Максиму кілька нових методик, щоб покращити спілкування з сином і його соціалізацію. Наприкінці першого року стосунків пара з’їхалась. Точніше — Рита переїхала до Максима з Ігорем. Свою однокімнатну, як звично, здала через агентство, що опікується її київськими квартирами. А сама з речами пішла до нареченого й його сина. Тоді й почалися тривожні дзвіночки. Спершу дрібниці — «допоможи Ігорчику зібратися», «посиди з малим, поки я в магазині». Все ще терпимо, адже з Ігорем у Рити був контакт, і якщо просили, то вона могла допомогти. Згодом прохання ставали все обтяжливішими. Риті довелося поговорити з Максимом і наголосити: його дитина — його відповідальність. Вона готова допомогти, але не збирається взвалювати більшість турбот — хлопчик не її син, а роботи з особливими дітьми їй достатньо і в професійному житті. Максим погодився, але вже перед весіллям, коли з майбутньою свекрухою почали обговорювати реабілітаційну програму для сина й онука — виглядало так, що саме Рита має цим опікуватися у вільний від роботи час. — Стоп-стоп, шановні, — швидко осадила їх Рита. — У нас з тобою, Максе, домовленість: ти займаєшся своїм сином сам. Я ж не прошу тебе їздити до моєї мами прибирати або ремонтувати — я сама з усім справляюся. — Ну ти і порівняла, — хмикнула майбутня свекруха. — Мати — доросла, живе окремо, а дитина є дитиною. А ти думаєш, що після весілля теж будеш так само від Ігорчика носа воротити, і все буде нормально? — По-перше, я не воротю носа від Ігорчика. Я нагадую: саме я після роботи по-друге тягну зміну на кухні, у прибиранні та пральці. Але ще й тягнути реабілітацію Ігоря не збираюся — це син Макса, тож це відповідальність Макса. Я можу в міру можливостей допомогти чи підказати, але всі батьківські обов’язки брати на себе не буду. — Як це не збираєшся? То ти, значить, лицемірка? Перед друзями про роботу розповідати — перша, а як до діла — невістку не дочекаєшся! — Ви про що? — не зрозуміла Рита. Але раптом згадала, що мама Макса підробляє посудомийкою саме в тому ресторані, де була зустріч однокласників. І все склалося до купи. — То ви спеціально все це придумали, щоб навантажити мене вашим хворим сином? — А ти думала, я захочу бути з такою, як ти? — не втримався Макс. — Якби не Ігор і твоя робота, не глянув би! — Не подивився б? Ну то й не дивись, — знявши обручку, Рита жбурнула її вже колишньому нареченому. — Ще пошкодуєш — нормальному чоловікові не потрібна сіра миша без перспектив і грошей, — кинули наостанок Макс і його мама. — У мене дві квартири в Києві, з грошима проблем нема, — парирувала Рита. Насолодившись реакцією Макса і свекрухи, пішла пакувати речі. Звісно, одразу почали миритися, вибачатися, обіцяти, що самі займатимуться дитиною, і що такого більше не повториться. Звичайно, Рита їм не повірила. Посміялася щиро: мовляв, упустив Максим мишу, і зовсім не схоже, що жаліти буде саме вона. З однокласниками потім ще сміялися над цією історією. А Рита не полишає надії, що зустріне людину, яка полюбить не за гроші і не за вміння, а просто тому, що бачить у ній рідну душу. А поки що їй вистачає улюбленої роботи, друзів — та може й кота заведе, бо кота хоча б виховати можна, на відміну від декого.

А це як це ти не збираєшся займатися дитиною мого сина? не втрималася свекруха. Поперше, я й не думаю

Без категорії

076

Несподівані гості у власній квартирі: коли мама самовільно здає житло родичам, а тебе зустрічають чужі люди, порожній холодильник і переляканий кіт

Перше, хто відчинив двері, була Юстина і застигла на порозі. З квартири доносився звук телевізора, на

Без категорії

092

«Я вас не кликала, і це мій День народження!» — голос невістки урвався. — «Я нікого не запрошувала!»

Я не кликала до себе гостей! у голосі невістки лунало зітхання й відчай. Я вас не запрошувала!

Без категорії

021

— Я ж попереджала: жодних дітей на нашому весіллі! Двері банкетної зали неквапливо відчинилися, і теплий золотавий світ затопив хол. Я стояла у весільній сукні, легенько тримаючи поділ, намагаючись не видати тремтіння рук. М’яко звучала жива музика, усміхнені гості, офіціанти розставляли келихи з ігристим… Усе було саме так, як ми з Артемом мріяли. Майже. Щойно я збиралася зробити крок у залу, на вулиці гальмами розірвався несподіваний скрегіт. Біля сходів зупинився сріблястий старий мінівен. Двері розчахнулися – і з нього висипала гомінка компанія: тітка Галя, її донька з чоловіком… і п’ятеро дітей, які вже почали влаштовувати перегони довкола машини. Я відчула, як холоне все всередині. — Тільки не це… — прошепотіла я. Артем наблизився. — Вони все ж приїхали? — спитав він, дивлячись туди. — Так. І… з дітьми. Ми стояли у дверях, готові увійти для зустрічі з гостями, а замість цього – завмерли, неначе два актори, які раптом забули текст перед прем’єрою. У цю хвилину я зрозуміла: якщо зараз не витримаю — весь день піде шкереберть. Але щоб усвідомити, як до цього дійшло, треба повернутися на кілька тижнів тому. … Я ж ПРЯМО казала: не приводьте дітей на весілля! Скандал, непорозуміння і сімейна драма по-українськи — наш весільний день і битва з родинними традиціями

Я ж казав: не приводити дітей на весілля! Двері банкетної зали плавно відчинились, і теплий золотий промінь

Без категорії

077

Ти що, збожеволів? Це ж наш син, а не чужий! Як ти можеш його вигнати з дому?! — вигукнула свекруха, стискаючи кулаки від люті…

Ти що, з глузду зїхав? Це ж наш син, не чужий! Як ти можеш вигнати його з дому?! вигукнула моя теща