Мельник Богдан

Артем, нам треба поговорити. Катерина нервово поправляла лляну скатертину на старенькому столі, млісно

“Тимчасово у гостях: як родичі Ольги перетворили її трьохкімнатну квартиру на місце випробувань доброти, терпіння та особистих кордонів”

Слухай, доцю, тут таке діло… Ольга вже знала: якщо мама починає розмову ось цим затяжним “

Без категорії

060

Гірка правда, що стискає серце: як різні долі двох сусідських родин змінили життя маленької Сонечки Розвішуючи випране на подвір’ї, Тетяна почула схлипування за парканом. Там, біля самого паркану, сиділа її восьмирічна сусідка Соня, хоч вже й у другому класі, але виглядала маленькою, худенькою. – Соню, тебе знову образили? Ходімо до мене, – лагідно сказала Тетяна, відсуваючи дощечку у паркані. Соня часто пробігала сюди, коли вдома було несила. – Мамка вигнала… З дядьком Колею веселяться, – крізь сльози пояснювала дівчинка. – Давай, зайдемо, Ліза й Мишко якраз обідають, і тебе нагодую. Тетяна не раз захищала Соню від жорстокої матері – жінки зі сварливою вдачею, яка, сидячи без чоловіка, шукала розраду з новим залицяльником Колею. Всю увагу Анна приділяла Кольці, а доньку карала, примушувала до важкої роботи ще змалку. Бабуся, яка любила Соню, померла – і життя дівчинки перетворилося на щоденні випробування. Соціальні сварки, постійна заздрість до люблячих сусідів Лізи й Мишка, мрії про спокій і турботу – все це стало частиною Соніного дитинства. Навчалась вона відмінно, але мати сказала: іди працюй – більше з дому нічого не отримуєш. Тоді Тетяна вирішила не мовчати і вступилась за дівчинку: – Аню, ти хоч трохи подумай! Друга доньку леліє, а ти свою згубиш від злості! Анна та її співмешканець наживалися на дитині, а Соня витримувала все мовчки, ховалася під кущі, бігла до сусідів за розрадою. З часом Соня вступила до медучилища, працювала й допомагала матері грошима. Але вдома щоразу зустрічало її лише беззмістовне кричання матері та її «друзів». Після того, як Колю залишила Анна, жінка остаточно зламалась. Здобувши професію, Соня поїхала у місто, знайшла свою долю – молодого лікаря Олега, одружилась, а поруч на весіллі була Тетяна – друга мама. Анна ж так і залишилась у своїй самоті, хвалячись сусідам вигаданими заслугами. Одного дня Тетяна знайшла Анну мертвою у будинку. Соня поховала її, а будинок продала. І тепер лише Тетяна залишається тією людиною, що дала Соні любов, підтримку й шанс на щастя – бо справжня правда про материнське серце стискає душу й залишається у пам’яті назавжди.

Правда, яка стиснула все всередині Вішала білизну на мотузку у дворі, як тут Оксана почула схлипування

Без категорії

039

Щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд Ліля важко переживала зраду чоловіка. У сорок років залишилася сама, донька навчалася в університеті в іншому місті. А Ігор два місяці тому прийшов із роботи та заявив: — Я йду від тебе, закохався. — Як це? У кого? — розгубилася Ліля. — Та так, як чоловіки йдуть від дружин. Закохався в іншу, мені з нею добре, поруч із нею я забуваю про тебе. Не вмовляй — я все вирішив, — буденно відповів Ігор, ніби нічого особливого не сталося. Він швидко зібрався й пішов. Потім Ліля зрозуміла, що чоловік не за день вирішив піти, а поступово пакував речі, а того дня просто швидко закинув їх у валізу й зачинив двері. Ліля плакала, страждала і вирішила, що більше ніколи нічого доброго з нею не буде. Здавалося, життя скінчилося або просто зупинилося. Не хотіла нікого бачити й чути, ні з ким не розмовляла, хоча телефон дзвонив. Дзвонила донька, подруга — відповідала нехотя і швидко вимикала. На роботі теж не хотіла спілкуватися колегами. Всі дивилися на неї по-своєму: хтось співчував, а хтось із єхидством. Ліля навіть сподівалась: — Може, Ігореві набридне та, через яку він пішов, він повернеться, а я його пробачу й прийму, бо люблю… У вихідний день Ліля прокинулась, як завжди рано, але валялася, вставати не було бажання — та й куди поспішати? Однак піднялася. Ближче до одинадцятої задзвонив телефон. — Кому треба дзвонити зранку, не хочу ні з ким розмовляти, — подумала вона й не відповіла, хоча машинально глянула на екран — номер незнайомий. «Ой, може це Ігор, раптом втратив телефон чи йому вкрали й він змінив сімку», — промайнула думка. «Може він вирішив повернутися, треба було відповісти». Поки думала, телефон задзвонив ще раз. — Алло, алло, — голосно сказала вона. — Привіт, — почула веселий жіночий голос. — Алло, хто це? — запитала Ліля роздратовано. — Ліля, це ти? Що в тебе з голосом? Не добре не впізнавати старих подруг. Це я — Ксюша. Ліля розчарувалася — сподівалась, що почує Ігоря. — І що… — Ліля, ти це? Що з тобою? Ти в порядку? — Не в порядку, — відповіла вона й поклала слухавку, сльози потекли рікою. Сіла на диван трохи заспокоїтися. Через деякий час хтось подзвонив у двері. Ліля аж зраділа — знову ненормальна надія. — А раптом Ігор одумався, — підійшла й відчинила двері. — Привіт! — весело сказала красива жінка, в якій Ліля ледве впізнала свою колишню подругу й однокласницю Ксенію. Ксюша була доглянута, з яскравою помадою, стильно одягнена, її аромат пробудив Лілю. Після школи Ксюша вступила у виш у Києві, й після того бачилися лише раз — років п’ятнадцять тому. У школі вони дружили, разом ходили на дискотеки, зустрічалися з хлопцями й ділилися секретами. — Ксюша, яка ти красуня! — вирвалося в Лілі. — Привіт, подруга. Я завжди такою була, це ти… — критично оглянула її з голови до ніг, — ну що, пустиш до хати? — Заходь, — неохоче відступила Ліля та впустила Ксенію. Ксюша прийшла не з порожніми руками. Швидко пройшла на кухню, дістала пляшку грузинського вина, торт і апельсини. — Давай свої келихи, відмітимо зустріч, й не пам’ятаю, коли ми в останнє бачилися. Сто років назад… — говорила подруга, а Ліля мовчки поставила два келихи на стіл і нарізала торт. Ксюша, не задаючи зайвих питань, відкрила вино, розлила по келихах і запропонувала: — Ну, за зустріч, — й випила, Ліля, дивлячись на неї, теж випила. Другий келих Ксюша запропонувала випити «за них». І раптом після цього Лілі схотілося вилити душу. Назбиралося. Ксюша слухала мовчки, а коли Ліля закінчила свою розповідь, знизала плечима. — Та невже, Лілю, я думала, у тебе справді трагедія. — А це не трагедія? Ти не зрозумієш, тебе чоловік не кидав, — сумно сказала Ліля. — Ще б пак! Це я його кинула, коли дізналася, що завів молоденьку пасію. Одразу подала на розлучення — він аж розгубився, видно думав, погуляє, а я не дізнаюся. — Може ти його й не любила? — Любила, ще й як, — сказала Ксюша, — але я не терплю, коли мене ображають. Від такої любові треба позбуватись, якщо зраджують — це не любов. — Ох, Ксюше, як у тебе все просто… — Так. Це ти все ускладнюєш, але ти завжди така була. Де твоя донька? — Студентка, навчається в університеті, у Львові. Живе у тітки. — Зрозуміло. Твій цей кабанчик кинув і тебе, і свою доньку, а ти ще переживаєш. — Я його люблю… — Досить, Ліля, буду тебе лікувати. Депресія тебе накрила. — Це як лікувати? Пігулки мені не допоможуть. — Які пігулки? При такій хворобі допомагають перевірені методи: зміна іміджу, шопінг, нове кохання. — Ой, Ксюша… — Збирайся, їдемо до торгового центру, а там і до перукаря заглянемо, — радісно сказала Ксенія. — Є гроші, якась заначка? — Заначка? Ну є… Ми з Ігорем відкладали на нову машину. — Переживе твій Ігор, хай радується, що забрав стару. Тобі треба подати на розлучення та більше на нього не сподіватися. І не думай його пробачати… А хочеш, ми ще й половину за стару машину відсудимо! — Нехай подавиться, — раптом відповіла Ліля. — Ксюше, а ти з Києва вернулася назавжди? Чогось не кажеш нічого. — Назавжди, не хочу жити там… А ти давай прибирай домашній халат, влаштуємо марш-бросок по магазинах. До речі, мені щойно подзвонила Ритка Петриченко, сказала — через тиждень зустріч випускників, ми з тобою йдемо. Майже всі приїдуть, й багато хлопців, між іншим, вже розлучені. Згадай, як Вітя ще зі сьомого класу за тобою бігав! — Ксюша, кому я потрібна, стара кляча… — Ой, Лілю, не можна так про себе думати! Себе треба любити й берегти. Ми з тебе швидко зробимо молоденьку ластівку, — засміялася Ксюша. — До речі, знаєш мою тітку Катю, що живе біля твоєї мами? Так от, вона вже п’ятий раз виходить заміж! Сумнівається — не може вибрати між двома претендентами. За якийсь час Ліля себе не впізнавала у дзеркало. — Це ж треба таке преображення! — дивувалась. — Колір волосся зовсім інший, ультракоротка стрижка… Молодша й гарна. От і подруга, молодець Ксюша! Інакше так би і кисла тут сама. Зустріч випускників була у кафе, зібралися майже всі, окрім декількох, хто не зміг приїхати з далеких міст. Багато хто не впізнав Лілю, а Віктор — солідний, впевнений у собі чоловік — не зводив з неї погляду. — Ліля, я тебе одразу й не впізнав, яка ти гарна, навіть гарніша, ніж у школі. Ти мені завжди подобалась, але ти віддала перевагу Ігорю з паралельного, а де він, до речі? — Немає його, залишив мене, — усміхнулась Ліля. — Залишив? Не сміши, хіба таких жінок кидають? — здивувався Віктор. — Так, буває. Але це на краще. — Я не сумніваюсь. Я теж у розлученні вже два роки. Бізнес був у проблемах, дружина назвала мене невдахою, пішла до молодого, здається, «успішнішого». Я за рік усе відновив, зараз справи краще. Життя триває. Відразу йшов колишній чоловік, але не впізнав її одразу. Минуло два місяці. Ліля гуляла з Віктором на набережній, вийшли з театру, вирішили пройтись вечірнім містом. І тут… Ліля побачила Ігоря, схудлого, йшов один. Колишній не одразу впізнав її. — Мабуть, той годує погано… — подумала. Ігор, проходячи поряд, зустрівся очима з Лілею, вагався — вона чи ні? Пройшли мимо, але раптом почула: — Ліля? Вона тихо обернулася, усміхнулася й сказала: — А, привіт, це ти… Познайомся, це Ігор, мій «екс», ти його не впізнав? — звернулася до Віктора. — Привіт, ні, не впізнав, — відповів Віктор. — Я майбутній чоловік Лілі. У Ігоря щелепа відпала, Ліля й сама здивувалася — Віктор ще нічого не пропонував… — Як справи? — весело запитала Ліля колишнього. — Та нічого, нормально, — відповів, — ти так змінилася! Виглядаєш чудово. Ліля ще раз усміхнулась та взяла Віктора за руку: — А щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд. — Тобто в тебе все добре? — пробурмотів Ігор. — Звісно. І буде ще краще, — і, відвернувшись, пішла з Віктором під руку, відчуваючи гарячий погляд екс-чоловіка.

Щасливі жінки завжди виглядають прекрасно Ой, ти знаєш, Настя дуже переживала, коли її чоловік зрадив.

Без категорії

027

Ти — моє щастя? Я й не думала виходити заміж, доки мій майбутній чоловік, Артем, не розтопив моє серце своєю наполегливістю та турботливістю. Його ніжність і відданість стали для мене рідними, як улюблені домашні капці. Через рік у нас народився син Святослав, але робота забрала Артема в інше місто, і він з’являвся дома лише раз на тиждень — завжди з гостинцями для мене й нашого малюка. Одного разу, перебираючи в кишенях чоловіка речі перед пранням, знайшла листа з дитячим почерком: «Татку, приїжджай скоріше!» Серце забилось тривогою: можливо, у Артема інша сім’я? Я не влаштувала скандалу, а зібрала речі, взяла Святослава за руку і переїхала до мами. Там і виникла думка помститися чоловіку з допомогою шкільного друга Романа. Наш роман тривав пів року, Артем приносив аліменти і мовчки йшов. Я знала, що він живе з Катериною Євсєєвою та її донькою, для якої став другим татом. Мені здавалося, що наш шлюб розвалився… Але під час зустрічі з Артемом за чашкою кави ми обоє згадали щасливі моменти і вирішили спробувати ще раз. Катерина переїхала, ми з Артемом і сином знову стали сім’єю, пройшли сім років спокійного життя, аж поки Артем не потрапив у аварію. Два роки реабілітації, біль і… запої. Я ж знайшла розраду у колезі Павлові, який був одружений та мав дітей. Наш зв’язок тривав недовго, і коли Павло вирішив піти, я легко його відпустила. Після перерви Артем намагається взяти себе в руки, їде на заробітки до Чехії, повертається, ми разом ремонтуємо дім, але знову падаємо у вир алкогольних проблем. Чоловіка доводиться шукати по району, тягти додому, як обірвану душу… І от, весною, на зупинці, коли душа втомлена, життя знайомить мене з харизматичним Єгором. Його наполегливість та чарівність перетворили моє життя у вир пристрасті — три роки я розривалася між домом і новим коханням. Святослав розумів мене й просив не залишати батька. Однак, коли Єгор підняв на мене руку, я зупинилася. Мої переживання скінчились; я відчула свободу. Артем все знав і визнав свою вину: «Я сам упустив тебе. Променяв на зеленого змія. Ідіот.» Десять років потому ми з Артемом виховуємо онучок, п’ємо разом каву, він ніжно каже: – Надю, не озирайся навкруги. Я — твоє щастя! Віриш? – Звісно, вірю, мій єдиний…

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Чесно кажучи, я й думки не мала виходити заміж. Якби не вперті залицяння мого майбутнього

Без категорії

026

Синдром життя, відкладеного назавжди… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилось 60. І жоден з рідних навіть не зателефонував, щоб привітати мене з ювілеєм. У мене є донька і син, онук і онука, ще й колишній чоловік десь поряд. Доньці – 40, сину – 35. Обидва живуть у Києві, закінчили престижні київські університети. Розумні, успішні. Донька – одружена з високопосадовцем, син – з дочкою великого київського підприємця. В обох вдала кар’єра, нерухомість, окрім держслужби, кожен має власну справу. Все стабільно. Чоловік пішов, коли син закінчив виш. Сказав, що втомився жити у такому ритмі. Хоча працював спокійно на одному місці, вихідні проводив з друзями або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родини на Західну Україну. Я ж відпусток не брала – працювала відразу на трьох роботах: інженеркою на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, по вихідних – фасувальницею в сусідньому супермаркеті з 8 до 20, ще й прибирала службові та підсобні приміщення. Все зароблене йшло дітям – Київ місто недешеве, а навчання в престижних університетах вимагало хорошої одежі, харчування та розваг. Я звикла носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чисто й акуратно, мені було цього достатньо. З відпочинку – були тільки сни, де іноді бачила себе щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік одразу після розлучення купив собі дорогу машину – видно, накопичив чимало. А за нашої спільної життя всі витрати були на мені, окрім квартплати. Її оплачував він – це був його внесок у родину. Дітей навчила я… Квартира, в якій ми жили, дісталась мені від бабусі – гарна, добротна, старовинна з високими стелями. Двокімнатна, перепланована у трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і там гарно розміщувалась ліжко, стіл, шафа, полиці. Її займала донька. Ми з сином жили в одній кімнаті, благо я приходила тільки ночувати. А чоловік – у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. Розлучалися ми без скандалів, без поділу майна, без звинувачень. Він хотів ЖИТИ, а я була настільки виснажена, що зітхнула з полегшенням… Мені більше не треба було готувати три страви і компот, прати його речі, гладити, розкладати… вільний час нарешті можна було використати для відпочинку. На той час я назбирала купу болячок – хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі та взялась за лікування. Підробітки не кидала. Лікувалася. Запросила гарного майстра, і він із напарником за два тижні зробили мені чудовий ремонт санвузла. Для мене це було ЩАСТЯ! ОСОБИСТЕ щастя! Щастя для себе! Весь цей час своїм успішним дітям на свята та дні народження я надсилала гроші замість подарунків. Потім з’явились онук і онука – підробітки кидати не могла, собі грошей не залишалось. Мене з святами рідко вітали, частіше – у відповідь на моє привітання. Подарунки не дарували. Найболючіше – на їхні весілля мене не запрошували. Донька чесно сказала: «Мам, ти там не впишешся, там будуть люди з Офісу Президента». Про весілля сина взагалі дізналась вже після – від доньки… Дякую, хоч грошей на весілля не просили… Діти не приїжджають, хоча я завжди їх кличу. Донька каже, що у нашому «колгоспі» робити нічого (місто-мільйонник), син – що нема часу, мамо! Літак до Києва летить сім разів на добу! Летіти – дві години… Як я можу назвати той період свого життя? Мабуть, життя пригнічених емоцій… Я жила, як Скарлетт О’Гара – «подумаю про це завтра». Придушувала сльози і біль, всі почуття – від здивування до відчаю. Жила, як робот, запрограмований на роботу. А потім завод купили київські бізнесмени, розпочалась реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили – і я одразу втратила дві роботи, але заодно змогла достроково вийти на пенсію. Пенсія – 20 тисяч… Спробуй проживи на таку пенсію. Мені пощастило – у нашій п’ятиповерхівці з’явилось місце прибиральниці… пішла мити під’їзди, ще плюс 20 тисяч. Фасування й прибирання на вихідних у супермаркеті не кидала – платили добре, три тисячі зміна, але тяжко – цілий день на ногах. Почала потроху ремонтувати кухню. Все робила сама, кухню замовила у сусіда – зробив добре, швидко, і з грошима нормально. Знову почала накопичувати гроші. Хотілось освіжити кімнати, дещо з меблів змінити. Тобто плани були… тільки серед них не було мене самої! На себе витрачала лише на їжу, і то скромно, і на ліки – на них ішло багато. Квартплата також не радувала – щороку все вище. Колишній чоловік казав: продай цю трьохкімнатну, район хороший – дадуть ціну, купиш собі однокімнатну. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Виростила мене бабуся. Квартира для мене дуже цінна – тут усе моє життя. З чоловіком зберегли нормальні приятельські стосунки. Спілкуємось зрідка, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте не говорить ніколи. Раз на місяць приїжджає, привозить картоплю, овочі, крупи, питну воду – все важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб не користувалась доставкою – привезуть все гниле чи зіпсоване. Погоджуюсь. В мені ніби все застигло – живу, працюю багато. Ні про що не мрію, нічого для себе не хочу. Доньку та онуків бачу лише в її Інстаграмі. Життя сина мелькає у сторіз його дружини. Радію, що у них все добре, усі живі-здорові. Відпочивають у гарних місцях, ходять у дорогі ресторани. Напевно, я дала їм мало любові, тому й до мене її нема. Донька іноді питає: як ти? Я завжди відповідаю – добре. Ніколи не скаржусь. Син часом надсилає голосові у вайбер: привіт, мамо, сподіваюся, в тебе все добре. Колись син сказав, що не хоче чути про наші з батьком проблеми – це його дратує. Я перестала щось розповідати, обмежуюсь: так, синку, все гаразд. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони й не знають, що мають живу бабусю – пенсіонерку-прибиральницю. Можливо, за легендою, бабуся давно на тому світі… Я вже навіть не пам’ятаю, коли щось купувала собі – інколи спіднє та шкарпетки, найдешевші. Не пам’ятаю, коли була у салоні на манікюрі чи педикюрі… Раз на місяць ходжу на стрижку в перукарню через дорогу. Волосся фарбую сама. Тішить, що як у молоді, так і зараз – ношу той самий розмір, 46/48. Гардєроб не обновляю. І дуже боюсь, що одного дня не зможу піднятися з ліжка – постійно мучать болі у спині. Боюсь лишитися лежачою. Можливо, не треба було жити саме так – без відпочинку, без дрібних радостей, вічно працюючи і відкладаючи все на «потім»? А де це «потім»? Його вже нема… В душі – порожнеча… в серці – байдужість… Навколо – теж пустота… Нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Працювала все життя і зараз працюю. Відкладаю собі на всяк випадок безпечну подушку – нехай не велику, але все ж… Хоча лукавити не буду: якщо зляжу, то не житиму… не хочу, щоб у когось були зі мною проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніколи, жодного разу в житті не дарували квіти… НІКОЛИ… От буде смішно, якщо хтось принесе мені живі квіти… тільки на могилу… дійсно, посмієшся…

Синдром життя на завтра Одкровення шістдесятирічної жінки Катерина: У цьому році мені стукнуло 60.

Без категорії

Ще один рік удвох: історія Аркадія Івановича та Наталії Львівни про забуття, хвороби, дивовижне повернення, добрих сусідів, підтримку Юри, та новорічне щастя разом

Ще цілий рік разом Останнім часом Аркадій Миколайович сам на двір не виходив. Точніше, не ризикував із

Без категорії

На краю українського світу. Сніг забивався у чоботи, палив шкіру, але купувати валянки Ріта не збиралась — краще вже чоботи на підборах, хоча тут у селі вона виглядала б у них кумедно. Тим паче, батько заблокував її банківську картку. — Ти справді збираєшся жити у селі? — запитав він із зневагою на губах. Батько терпіти не міг сільське життя, відпочинок на природі, все, що позбавлене міських благ. Та й Гоша такий самий, отже, саме тому Ріта й їхала у село. Насправді вона не хотіла там залишатись — не дивлячись на те, що любила походи, намети і ту романтику, яка з ними пов’язана. Але життя у селі — це не для неї. Хоча батькові сказала інакше. — Хочу і буду. — Не кажи дурниць. Що ти там робитимеш, роги коровам скручуватимеш? Я думав, ви з Гошею влітку одружитеся — думав, будемо до весілля готуватись… До весілля. Батько буквально «подавав» їй Гошу, наче остиглу манну кашу з грудками: аж нудило. Візуально Гоша — не огидний: прямий ніс, яскраві очі, акуратні кучеряві волосся, міцна статура. Він був правою рукою тата, і той тільки й мріяв, щоб донька вийшла за нього. Ріта Гошу терпіти не могла: дратував його нудний голос, пальці, схожі на сосиски, які постійно щось чіпали, і хвастощі про ціни на костюм, годинник, машину… Гроші, гроші, гроші! Більше нічого не цікавило. А Ріта мріяла про любов — про такі почуття, як у книжках, від яких перехоплює подих… Але такого ще не зазнала, знала лише: воно колись станеться. Хотіла пристрасті й драми, а не передбачуваного Гоші. Життя у селі і робота у місцевій школі здалося чудовою авантюрою: Гоша туди не поїде, злякається відсутності інтернету, гарячої води, каналізації. Ріта спеціально обрала таке село. Директор школи довго вагався, чи брати її. Попередня вчителька раптово померла, а Ріта була вперта й несла все свої дипломи і сертифікати аж у районний відділ освіти. — І що така молода і кваліфікована вчителька робитиме у селі? — поцікавилася сувора жінка з рудим волоссям. — Вчитиму дітей, — відповіла Ріта так само суворо. І ось вона вчила. Жила у будиночку без гарячої води і каналізації, сама топила піч. Як і очікувала, Гоша приїхав на одну ніч і втік, потім телефонував, вмовляв повернутися, але вважав це тимчасовою забаганкою. Спочатку Ріті тут подобалось. Але прийшла зима, будинок промерзав, дрова носити тяжко, а хотілося назад у місто… Але здаватися не звикла — до того ж вже відповідала не лише за себе, а й за дітей. Клас маленький: 12 учнів. Спершу Ріта була шокована — у Центрі дитячої творчості, де вона раніше працювала, діти були талановиті. А тут — читають майже по складах, домашки не виконують, на уроці гамір. Але згодом Ріта закохалася у них. Семен майстрував чудових дерев’яних звірят, Аня писала білі вірші, Вова допомагав по школі, у Іри був ягнятко, якому було дозволено проводжати її до школи. Читати вони, в принципі, уміли — просто їм не давали цікаві книжки. Ріта привозила з райцентру інші, ігноруючи затверджену програму, адже інтернету майже не було. Тільки до однієї дитини не знаходила підхід. І саме її тата, Володимира, вона побачила, коли руки в неї були зайняті дровами, а обличчя щипав сніг. — Доброго дня, Маргарито Єгорівно, — сказав він, зупинившись біля воріт. Ріта його трохи остерігалася — у Володимира мав суворий вигляд, майже як у якогось бандита. Не посміхався, і серце у неї калатало так швидко, що вона боялась, що він помітить: їй страшно. Чи не страшно? — Доброго дня, — голос прозвучав вище, ніж хотілось. — Чому у Тані одні двійки? — Бо вона нічого не робить. — То заставте її. Хто тут учитель: я чи ви? Ріта змушувати нікого не збиралась — у дитини, ймовірно, аутизм, тут потрібен спеціаліст. — У неї завжди так було? — запитала вона. Володимир пом’явся. — Не завжди. Раніше разом із Олею все робили. — А Оля — це хто? — Її мама. Наступним питанням Ріта розуміла краще не задавати. Але запитала: — А де вона зараз? — На кладовищі. Так от воно що… Стояти з дровами було незручно, і коли одне поліно впало їй на ногу, вона охнула, мало не розплакалася з досади і болю. — Давайте допоможу, — запропонував Володимир. — Не треба, я сама. — Та бачу, як ви сама. Він доніс дрова, полагодив двері. — Звертайтеся, якщо що, — і пішов. Ріта не могла знайти підхід до Тані — думала, що не справляється, а може просто дуже жаль дитину. Навіть звернулась до завуча. — Ой, то марна справа. Став двійки, літом переведемо в спецшколу. — Але батько каже, що раніше… — Раніше мама носилась, він так не зможе. Не слухай його. — Вам він не подобається, так? — здогадалася Ріта. — Не пряник, щоб подобатися. Ріту це не влаштовувало. Вона вирішила порадитися з улюбленою методисткою і пішла до Тані додому. Володимир зустрів недоброзичливо, але Ріта наполягла: класний керівник наглядати мусить. Комната у Тані була чудова: рожеві шпалери, плюшеві іграшки, купа книжок. Ріта навіть позаздрила. Спершу нічого не вийшло, але коли спитала, як звати рожевого зайця, Таня відповіла: — Плюша. Наступного разу Ріта принесла Плюші кофточку, зв’язану власноруч. Таня зраділа, нарисувала зайця в кофті і виправила слово, коли вчителька нарочито допустила помилку. Ніяка вона не «відстала» — просто особлива. — Я приходитиму до Тані тричі на тиждень, — заявила Ріта Володимиру. — Грошей зайвих не дам. — Мені не треба грошей, — образилась Ріта. Завуч була не в захваті: — Самоуправство! Непедагогічно! Бачила я таких дітей… — Я теж бачила, — перебила її Ріта, — і хрест ставити рано. Таня була особлива: тихенька, не дивилась у очі, любила малювати, а не писати. Але рахувала непогано, граматику схоплювала швидко. До кінця чверті двійок вже й не було. — Ви на Новий рік кудись поїдете? — запитав Володимир, ніби Танін голос. — Та ні, — розгубилася Ріта, рум’янець на щоках. — Таня хоче вас запросити. Дивно. Сама Таня про це не говорила. Але відмовляти не хотілося — з дитиною не жартують. — Подумаю, — відповіла Ріта. Ніч була безсонною. Що ж так бентежить? Приділила увагу — дитина відкрилась. Чого ж не цього хотіла? А вранці подзвонив Гоша. — Коли приїдеш? На Новий рік? — А я вдома святкуватиму! — Рит, може вже досить? Тато хвилюється, місця собі не знаходить. — Та нехай до лікаря йде. — Ти по-справжньому не приїдеш? — По-справжньому. Цього Ріта й не чекала — Гоша приїхав у село з шампанським, олів’є і подарунками. — Якщо гора не йде до Магомета… Ріта здивувалася: Гоша завжди святкував лише у ресторанах з конкурсами, тут навіть телевізора немає. — Головне — ти поруч. У контейнерах були її улюблені страви, у подарунку — книги для педагога, проектор, щоденник. — Я думала, подаруєш біжутерію чи гаджети, — сказала Ріта. — Ти найцінніше для мене. Якщо хочеш жити у селі — житимемо у селі. Але прикраси я теж привіз. Дістав коробочку. Все й так було ясно. — Я не можу відповісти зараз, — попросила Ріта. Гоша не образився. — Я боявся, що одразу відмовиш. Буду чекати. Володимир мав її мобільний, але подзвонив на домашній. — Ви подумали? — Вибачте, до мене друг приїхав. — Зрозумів. Стало неприємно. Нічого не обіцяла, чого ображатися? Гоша намагався налаштувати інтернет, щоб включити новорічне кіно. Ріта почула свист — так кликали собаку. Виглянула у вікно: Володимир і Таня біля воріт. — Це хто? — запитав Гоша. — Учениця, — тихо сказала Таня. — Я зараз. Ріта приготувала Тані подарунок — ще одну рожеву зайчиху. А Володимиру — рукавички. Вона схопила подарунки і вибігла на вулицю без шапки. Сніг забивався у черевики, але цього разу вона навіть не поморщилась. — Тетянко, вітаю зі святом! Ось твій подарунок! Таня пригорнула зайця до себе, а Володимир простягнув їй два пакуночки: у великому — Танин саморобний комікс, у меншому — брошка у вигляді пташки. — Це мамина, — сказала Таня. В горлі Ріти з’явився клубок. — Ми підемо, — буркнув Володимир. — З наступаючим вас! Ворота зачинились. Ріта хотіла обійняти Таню, але не насмілилась. У хаті вона моргала і зітхала. — Ну і що там? — запитав Гоша. Ріта подивилась на комікс і брошку, згадала забуті рукавички для Володимира… Згадала і Таню, і його батька, чий погляд розквітав тільки коли дивився на доньку. У грудях щось розривалось і цвіло. Жаль було Гошу, але обманювати його і себе — безглуздо. Ріта дістала коробочку, простягнула йому і сказала: — Повернись додому, пробач. Я не зможу за тебе заміж. Пробач. Обличчя Гоші витягнулось. Вперше йому відмовили. Він мовчки зібрався та пішов. Ріта склала їжу в контейнерах, прихопила рукавички і побігла доганяти чужих, але таких потрібних зараз їй людей…

На відлюдді світу. Сніг забивався у чоботи, печуще обпікаючи шкіру. Закуповувати валянки Ярина не хотіла

Без категорії

0155

Леонід вперто не вірив, що Іра — його донька. Віра, дружина, продавчинею працювала у крамниці. Поговорювали, часто у підсобці з чужими чоловіками закривалася, тому чоловік і не визнавав, що тендітна Іра — його дочка. Вів себе прохолодно до дитини. Тільки дідусь виручав онуку і залишив їй у спадок хату. Іринку любив лише дідусь У дитинстві Іринка часто хворіла, була кволою та невисокою. “Ні в моєму, ні в твоєму роду такої дрібноти не було”, — казав Леонід. — “А це дитя — як відро з-під горщика”. Згодом нелюбов батька до доньки передалася і матері. По-справжньому любила Іру лише одна душа — дід Матвій. Його хата стояла на самому краю села, край лісу. Матвій усе життя працював лісником. І навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, лікувальні трави, а взимку підгодовував звірів. Матвія в селі вважали трохи диваком і навіть побоювалися. Казав щось — і воно збувалося. Але за цілющими травами й настоями ходили саме до нього. Жінку свою Матвій поховав давно. Втіхою були ліс і внучка. Коли дівчинка пішла до школи, більше жила у дідуся. Матвій розповідав їй про властивості трав і коріння. Іринці навчання легко давалося. Коли її питали, ким хоче бути, відповідала: “Людей буду лікувати”. Мати казала, що грошей на навчання немає. А дідусь утішав: “Я не голодранець, поможу, у разі чого — й корову продамо”. Дідусь залишив онуці хату і спрогнозував щасливу долю Дочка Віра рідко навідувалася до батька, але одного дня раптово прийшла — просити грошей, бо син у місті програвся у карти. Андрія сильно побили і наказали знайти гроші будь-якою ціною. “Тільки як біда — тоді мій поріг переступила?” — суворо запитав дід Матвій. — “По кілька років навіть носа сюди не показувала!” Відмовив допомагати: “Не збираюся борги Андрія покривати! Мені треба внучку вчити”. Віра була у нестямі: “Не хочу вас бачити! Нема у мене більше ні батька, ні доньки!” — крикнула і вибігла з хати. Коли Іра вступала до медучилища, мати з батьком не дали й копійки. Тільки Матвій підтримував онуку, виручала й стипендія — Ірина добре вчилася. Перед кінцем навчання дідусь занедужав. Відчуваючи близький відхід, повідомив, що залишає Ірині хату. Наказав Іринці шукати роботу в місті, але про хату не забувати: “Дім живий, доки в ньому людський дух. Взимку піч топи. Не бійся сама ночувати — тут і доля тебе знайде”, — пророчив Матвій. — “Будеш щаслива, дитино”. Можливо, щось знав… Матвіїв прогноз здійснився Діда не стало восени. Іра працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їздила до батьківської хати. В холоди розпалювала піч. Дід завчасно нарубав багато дров. Непогода насувалася, а в Іри якраз були вихідні. Не хотіла сидіти у квартирі — знімала кімнату в бабусі подруги з училища. Ввечері приїхала в село, а вночі почалася завірюха. Вранці вітер трохи стих, але сніг все йшов і йшов, засипав дорогу… Раптово хтось постукав у двері. Відчинила — на порозі стояв незнайомий молодий чоловік. “Добрий день, треба відкопати машину. Застряг біля вашої хати. Є лопата?” — запитав. “Біля ганку стоїть, беріть, якщо треба — допоможу”, — відповіла Іра. Але чоловік, Стас, глянув на тендітну дівчину і пожартував: “Ще й вас, аби снігом не засипало”. Він швидко впорався з лопатою, завів авто — але не проїхав і кількох метрів, знову застряг. Ірина запросила у хату на чай. Можливо, скоро заметіль стишиться й дорога відкриється — траса тут не глуха, машини їздять. Стас, трохи подумавши, пішов із Ірою в хату. “Невже не страшно самій біля лісу?” — поцікавився. Іра пояснила, що приїжджає лише на вихідні, працює у місті. Потім Стас запропонував підвезти і себе, і її в райцентр — там обидва жили. Вона погодилася. Після роботи Іра йшла додому пішки, і раптом побачила Стаса: “Мабуть, ваш трав’яний чай чарівний, — пожартував він. — Дуже хотілося ще раз побачити… Може, й чай знову пригостите?” Весілля у них не було — Іра не хотіла. Стас спочатку наполягав, згодом – поступився. Зате була щира любов. Ірина переконалася, що не лише в книгах чоловіки носять жінок на руках. Коли народився первісток, у пологовому здивувалися: “Як у такої крихітної — такий богатир?” На питання, як назвуть сина, Ірина відповіла: “Матвій — на честь дуже хорошого чоловіка”.

Леонід вперто не хотів вірити, що Оксана його дочка. Віра, його дружина, працювала продавчинею у магазині.

Без категорії

013

Десять років працювала кухаркою у сім’ї сина — а вдячності жодної: пенсіонерка-вчителька прожила десять років у дітей, няньчила онука, вела господарство, лишилася без підтримки, але знайшла справжню свободу і щастя в другій пенсії

Ти знаєш, нещодавно зустрічалася з Ольгою Дмитрівною вона колись працювала вчителькою, а зараз пенсіонерка.