Мельник Богдан

Життя на розрив: У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Сашка, крім дружини, була кохана – і часом не одна і та ж. Мама Женя, здогадуючись про зради чоловіка, також не відзначалася взірцевою поведінкою: її манив час поза домом у товаристві одруженого колеги. Два сини росли самостійно, їх вихованням особливо ніхто не переймався, тож хлопці переважно байдикували. Мама вважала, що школа має відповідати за учнів повністю. Збиралися всі разом вдома лише по неділях за столом – швидко й мовчки обідати, щоб скоріше розійтись, кому куди цікавіше. Так би і жили далі у розірваному, проте солодкому світі, якби раптом не трапилось лихо. Коли молодшому сину Денису виповнилося дванадцять, тато вперше взяв його з собою до гаража допомагати. Поки Денис цікавився інструментами, Сашко відійшов до друзів-автолюбителів неподалік. Та раптом з їхнього гаража вирвалися клуби чорного диму, а за ними – язики полум’я. (Пізніше з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином.) Люди розгубилися. Вогонь шаленіє. На Сашка вилили відро води, й він, не вагаючись, кинувся в палаючий гараж. За кілька секунд вибіг, несучи обгорілого сина – лише обличчя залишилося неушкодженим, його Денис прикривав руками. Одяг вигорів вщент. Пожежників і “швидку” викликали відразу. Дениса відвезли до лікарні – він був живий. По кількох годинах хірургії лікар повідомив: шанс – один на мільйон, надія одна – шалена воля до життя. Саша і Женя кинулись в найближчий храм. Дощ ллє, батьки біжать у церкву вперше в житті, просити допомоги. Отець Сергій зустрічає словами: “Коли біда – тоді до Бога… За любов свою навіщо вбили? Молітесь за сина до Миколая Чудотворця, але й себе виправляйте – любов’ю все рятується!” Вони вперше молилися разом – щиро, з обітницями й слізьми. Після ночі очікування зателефонував лікар – Денис вийшов із коми! Родина згуртувалася навколо біди, доклала всіх зусиль для порятунку сина. Пройшов рік. Денис, після реабілітації, подружився з Машею – вона теж постраждала під час пожежі. Спільні болі, досвід і підтримка привели до щирої дружби, а згодом – невеличкого весілля. У Дениса й Маші народились діти – донька Шурочка та син Євген. Коли, здавалось би, все нарешті налагодилось, Саша і Женя вирішили розійтись: страждання виснажили шлюб, кожному захотілось спокою. Женя поїхала до сестри, взявши благословення у отця Сергія: “Дякуй Богові, Евгеніє! А втім, повернись – чоловік і жінка – одне ціле!” Саша залишився у порожній квартирі, сини мешкали окремо, колишні подружжя уникали зустрічей – і, як це не парадоксально, всі відчули затишок…

ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен існував сам по собі. Батько Степан, окрім дружини, мав коханку, причому

Без категорії

Я НАГАДАЮ ТОБІ — Доброта серця, що повертається: історія Артема, Лариси та старої вчительки Марії Сергіївни, або як материнський подарунок від другого класу може змінити долю родини на справжньо український лад

Я ТЕБЕ ЗГАДАЮ Марія Сергіївна, оцю закарлючку ніяк не можу вивести, сумно прошепотів другокласник Тимко

Без категорії

044

Доля на лікарняному ліжку: – Дівчино, ось беріть і доглядайте його самі! Я навіть підійти до нього боюся, не те що з ложечки годувати, – жінка різко кинула пакет з продуктами на ліжко, де лежав її тяжко хворий чоловік. – Та не хвилюйтеся так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Дмитру піднятися на ноги, – як медсестрі, мені не вперше доводиться заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта. Дмитра привезли в дуже тяжкому стані, але шанси на життя були високі. Пацієнт хотів жити, а це – вже половина успіху. На жаль, дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину. Здавалося, вона вже заздалегідь відмовилася від чоловіка. Але доля дивна: через багато років туберкульозом у відкритій формі захворіє син Дмитра та Алли – Юра. Та Алла й тоді поставить хрест на синові. Однак Юра все ж зцілиться. Дмитро, попри важкий діагноз, не втрачав почуття гумору, жартував, поспішав залишити тубдиспансер. У селищі, де він жив із сім’єю, не було спеціалізованої лікарні, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені шкода було молодого чоловіка – не доглянутий, у поношеному одязі. – Дімо, не ображайтеся, якщо я принесу вам трохи речей? Дивлюся, навіть тапочок немає, у туфлях ходите. Прийміть передачу від мене? – намагаюся розвеселити пацієнта. – Від вас, Віолетто, хоч отруту за ліки прийму. Але не треба нічого, дайте мені одужати, а тоді вже… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно визволила руку та вийшла з палати. Серце калатало – невже я закохалася? Ні, не хочу руйнувати сім’ю… Але серцю не накажеш. В омут з головою… Все частіше я заходила до Діминої палати – бесіди на довгих нічних чергуваннях стали щирими, довірливими, ми перейшли на “ти”. У Діми є п’ятирічний син. – Мій Юрко вдався у маму-красуню. Я Аллу дуже кохав, життя під ноги стелив. Але вона любить тільки себе. Егоїзм роз’їдає гірше кислоти. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина… – тяжко зітхнув Діма. – Та їй далеченько добиратися, часто не наїздишся… – намагаюся виправдати Аллу. – Годі, Віолетто! Як кажуть, добра жінка і в тюрмі місце купить. А до коханців летить за тридев’ять земель… – у Діми з’явився роздратований тон. – Добраніч, Діма. Не розв’язуй питання зопалу. Все налагодиться, – вимкнула я світло та вийшла. Безсумнівно, Діма страждав: безпорадно лежить у лікарні, а дружина гуляє на стороні. Як кажуть, для мурахи й роса – повінь… Через тиждень чую крики у палаті Діми. Забігаю: – Щоб я тебе тут більше не бачив, шлюхо! Геть звідси! – Діма лютував на перелякану Аллу. Та кулею вилетіла з палати. – Що сталося? – питаю у здивуванні. Діма лише відвернувся до стіни. Треба було заспокоїти його уколом. …Минає місяць. Алла не приїхала жодного разу. – Дімо, може, подзвонити дружині? – питаю нишком. – Дякую, Віолетто, не треба. Ми з Аллою розлучаємося, – спокійно відповів Діма. – Через хворобу? Дрібниці, ти ж на поправку! – дивуюся. – Пам’ятаєш, я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала лиш для того, щоб сказати мені про свого коханця. Мовляв, нехай живе у нашому домі, адже все з тобою туманно, а мені чоловік у господарстві потрібен… – Діма замовк. – Жах! – вирвалося з мене. Незабаром Алла приїхала з чоловіком. Діма його не бачив, а я – з вікна все як на долоні: той сидить на лавці, нервово курить, чекає Аллу. Вона вибігає, цілує його в щоку і швидко йде. – Діма, ти виписаний, – кажу. – Віолетто, хочу спитати… та, власне, нічого… – Діма розгублений. – Діма, я погоджуюся. Ти ж це мав на увазі? Сподіваюся, не помиляюся? – відчайдушно кажу я. Він щиро зізнався: – Віолетто, у мене немає дому. Можна я поживу у тебе? З Аллою остаточно все. Вона вже йде під вінець… – Діма, у мене дитина. Якщо приймеш її, у нас буде щаслива сім’я, – зізнаюся я. – Дитина – не перепона. Я вже її люблю, – Діма подивився мені в очі так, що я, мов сніжинка на рукавичці, зігрілася й розтанула. …Відтоді пролетіло чимало літ і зим. У нас із Дімою народилося двоє спільних діток, ми збудували тепле родинне гніздечко. Син Діми Юра часто гостює у нас зі своєю сім’єю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Та й правду кажучи, жодного шлюбу не було – просто оступилася у молодості, повірила солодким словам… …А Алла ще не раз виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Той хлопчик усе життя мав психічні проблеми, Алла мало про нього турбувалася – хлопчина ріс сам по собі. Коли Алла померла, сина влаштували до інтернату. …Ми з Дімою вже сивочолі, а кохаємо одне одного набагато сильніше, ніж у молодості. Йдемо життям поруч, цінуємо кожен день, кожен погляд, подих…

ДОЛЯ НА ЛІЖКУ ЛІКАРНІ Дівчино, беріть, ви й доглядайте його! А я навіть підійти боюся, не те що з ложечки

Без категорії

012

У ЧУЖОГО ЩАСТЯ НЕ ЖИЛА: Щемлива історія Марти, Насті та Максима про заздрощі, втрати й доленосні зустрічі — як шкільна суперниця втратила все через згубне захоплення, а колишній однокласник і улюбленець дівчат знаходить справжню любов у серці тієї, кого колись зневажали.

У СВОЄМУ ЖИТТІ Я ЧУЖОГО НЕ БРАЛА Я, ще школярем, добре памятаю двох дівчат із нашого маленького містечка

Без категорії

Життя налагоджується: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! У них своє життя — у нас своє. Ти знову дзвонила Наталці? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не дивуйся, якщо що… — Богдан боляче схопив мене за плече. Як і завжди у таких випадках, я мовчки йшла на кухню. На очі навертались гіркі сльози. Ні, я ніколи не жалілася рідній сестрі на життя з чоловіком. Ми просто спілкувалися: у нас були літні батьки, були теми для розмов. Богдана це безмежно дратувало — він ненавидів мою сестру Наталю. У її родині панували спокій і достаток, чого не скажеш про наше життя з Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини, мабуть, не було у всій Україні. Богдан закружляв мене у вирі пристрасті. Я не зважала на те, що він нижчий за мене на голову, і навіть не надто брала до уваги його маму, яка прийшла на весілля, ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося: моя свекруха — запекла алкоголічка. Затьмарена любов’ю, я не помічала нічого поганого. Але проживши рік у шлюбі, я тяжко засумнівалась у своєму щасті. Богдан часто пив, повертався додому п’яніший за вино. Потім почалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні — зарплата була мізерною, а Богдан віддавав перевагу компанії друзів-собутильників… Забезпечувати дружину він не збирався. Якщо спочатку я мріяла про дітей, то тепер обмежилася доглядом за породистим котом. Я вже й не хотіла мати дітей від чоловіка-п’яниці. Та хоч як дивно, Богдана ще любила. — Лада, ти ж розумна, глянь, скільки навколо чоловіків — усі в захваті, а ти втупилася у свого “карлика”! Що ти в ньому знаходиш? Ходиш вічно побита… Біжи від нього поки не пізно, дурно жити з таким, — ось як мене намагалася навернути до тями подруга-колега. Богдан часто зривався на мені, піднімав руку. Якось так мене побив, що я не змогла вийти на зміну й він замкнув мене у квартирі… З того часу я почала його панічно боятись. Душа стискалася, серце шалено калатало, коли він заходив додому. Я думала: це кара, бо не змогла подарувати дитину, невдала дружина… Тому і не опиралася його силі, приниженням, образам. Чому я все ще його любила? Його мама, схожа на відьму, не раз казала: — Ладочко, слухайся чоловіка, люби його понад усе, забудь про родичів і подруг, вони до добра не доведуть. І я забувала про друзів, рідню, покірно підкорювалася Богдану, стала його тінню. Мені подобалося, коли муж, на колінах, просив вибачення, обсипав наше ліжко пелюстками троянд. Самі троянди, знаю, він завжди крав у двірі друга-пияка, дружина якого з любов’ю вирощувала ці квіти… Жінки прощали своїх “героїв” за ці “казкові” подарунки. Можливо, так би й далі я тягла це рабське існування, якби не випадок… — Відпусти свого Богдана, у мене від нього син. Ти ж безплідна, Ладо, — прямо запропонувала мені незнайомка відмовитися від чоловіка заради чужої дитини. — Не вірю! Йди геть по-доброму! — вигнала я непрохану гостю. Богдан відпирався як міг. — Поклянись, що це не твій син! — я знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, невже у тебе проблеми? — якось спитав головний лікар нашої лікарні, Герман Олександрович (так всі звали чоловіка років сорока з хвостиком, непримітного на вигляд, в окулярах і з легкою лисиною, але надзвичайно харизматичного). — Все гаразд, — засоромилася я. — Це чудово, коли в людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково всміхнувся він. “У мене нічого не впорядковано”, — подумала я. Герман Олександрович, колись одружений, після зради дружини сам виховував доньку, жив сам, але від нього завжди пахло дорогим лосьйоном, а чарівності було хоч відбавляй. Його увагу важко було ігнорувати. …Я залишила Богдана й повернулася до мами й тата. — Ладочко, що сталося? Тебе з дому вигнали? — Ні, мамо, просто вирішила все змінити… Потім телефонував Богдан, погрожував, стежив за мною, але вже не мав влади. Я спокійно відповіла: — Богдане, не витрачай на мене свого життя, краще подумай про свого сина. Я повернулася до сестри Наталки, до батьків, почала вперше за довгі роки жити для себе. Подруга одразу помітила зміни: — Лада, ти ніби весілля чекаєш! Свіжа, щаслива, наче інша людина! А Герман Олександрович незабаром запропонував руку і серце: — Лада, хочеш бути моєю дружиною? Тільки давай, щоб у колективі ти звала мене за по-батькові, а вдома — просто Герман! — А ти мене любиш, Германе? — Ну звісно, чого ж не люблю! Але я роблю більше, ніж кажу… — посміхнувся і поцілував руку. — Я щаслива погодитись! — радість моя не мала меж… …Минуло десять років. Герман щодня доводить свою любов не словами, а вчинками. Він завжди піклується, підтримує, захищає. Дітей у нас не з’явилося (напевно, я таки “пустоцвіт”), але Герман ніколи не дорікав. — Ладо, ми просто повинні бути щасливі удвох. Мені більше нічого не треба. Його донька подарувала нам онуку Сашеньку, яка стала нашою найбільшою радістю. Богдан спився й пішов з життя, не доживши до п’ятдесяти. Його мати, як зустріне інколи на ринку, може нагородити злим поглядом, та мені байдуже. Її прокльони розчиняються у повітрі. А ми з Германом живемо у злагоді. Життя справді в порядку.

ЖИТТЯ В ГАРМОНІЇ Лесю, я категорично забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! Вони собі, ми собі.

Без категорії

0230

Гірке, та все ж щастя: Чому ж тобі ця дівчина не підійшла? Хороша ж – скромна, чистюля, навчається, тебе любить, – докірливо мовила Олена Ігорівна синові. – Сину, йди обідати, борщ уже на столі! Денис у відповідь – вдячний, але мама не вгамовується… “Хто твоєю долею стане, Денисе?” – зітхає Олена Ігорівна. А доля знаходить сама – зовсім неочікувано, у поїзді, серед випадкових попутників. Лариса, старша на сім років, троє дітей, живе в гуртожитку, вдова. Але саме до цієї жінки відкриває серце Денис, забуваючи про решту. Коли у пари народжується “сонячна” донька, Денис розуміє: справжнє щастя – непросте, інколи навіть гірке… Та воно вартує всіх пережитих випробувань.

– Чого ж тобі ця дівчина не догодила? Хороша ж дівчина, скромна, акуратна, вчиться, тебе кохає

Без категорії

016

РІДНА ДРУЖИНА — Як тобі вдається стільки років жити з однією дружиною? В чому секрет? — мій брат щоразу, приходячи в гості, запитував одне й те ж. — Кохання і велике терпіння. Ось і весь секрет, — я незмінно відповідав. — Цей рецепт не для мене. Я люблю всіх жінок. Кожна — загадка. А прожити життя з «прочитаною книжкою» — вибач, — криво всміхався брат. Молодший брат Петро одружився у вісімнадцять. Його наречена Ася була на десять років старшою. Мила, щира, безмежно закохана, Ася полюбила Петра на все життя. А він рушився її коханням граючись. Ася, переїхавши до чоловіка й багаточисельної родини, народила сина Митю. Вони отримали маленьку кімнату — всю свою «фортецю». Особливу цінність для неї мала колекція порцелянових фігурок: десять рідкісних статуеток, які вона обожнювала. Родина знала: ці скарби — Асина втіха. Я ж у ті роки тільки планував майбутню сім’ю, мріяв знайти єдину на життя. Так і склалося — ми з дружиною вже понад піввіку разом. Петро й Ася прожили десять секундуючих, однак у цьому шлюбі нічого не тішило Асю: покірна, тиха, вона щиро любила чоловіка й сина, але Петрові цього було замало… Якось брат повернувся напідпитку — почав зачіпати Асю, кепкувати, став агресивним. Вона, важко зітхнувши, взяла Митю й вийшла, щоб уникнути сварки. За мить з кімнати долинув дикий гуркіт — на долівці лежали розбиті на друзки Аcині фігурки. Лише одна дивом уціліла. Ася підняла її, поцілувала й нічого не сказала Петрові. Тільки очі її були повні сліз. Відтоді між подружжям з’явилася невидима прірва. Вона далі виконувала всі обов’язки, була гарною господинею, але жила, ніби на автоматі… Петро став більше випивати, водився з сумнівними товаришками й приятелями, удома з’являвся рідко… Ася мовчки терпіла, замикалась у собі. Але розуміла: за вітром поля не перебіжиш… Врешті-решт, вони розлучилися без скандалів і претензій. Ася з Митем переїхала до рідного міста, а на згадку лишила ту саму врятовану статуетку. Петро поринув у веселощі, змінюючи жінок, кохаючи кожну по-своєму, аж поки життя не понесло його на дно. Хоча був успішним економістом, викладав у вузі, писав підручники, кар’єру зруйнували алкоголь і невпорядкованість… Сім’я сподівалась: може, заспокоїться? Одружився з «феєричною» жінкою, у якої був син-підліток. Не подружилися: через п’ять років — знову розлучення. Потім у Петра знову були Ліля, Наталя, Світлана… Та доля розпорядилася інакше: у п’ятдесят три Петро захворів. Образ жінки очікувала поруч не було. Доглядали ми — я та сестри. — Семене, під ліжком ось чемодан… Він був повний порцеляни, кожна статуетка загорнута в серветку. — Це я для Асі збирав… Не міг простити собі тієї колекції, тієї її мовчазної образи… Купував фігурки по всій Україні, в командирівках… Під подвійним дном — гроші. Віддай усе Асі. Нехай простить… Передавши брату останнє прохання, я вирушив до Асі. Вона обійняла й сказала: — Семене, ти такий схожий на Петра… Я передав чемодан і слова прощення. Відповідь не забарилась: «Дякую тобі й Петі за все. Статуетки ми з Митем вдало продали, коштів вистачило переїхати до Канади — сестра давно кликала. Мене вже нічого не тримало тут, лиш надія: раптом Петро покличе… Не покликав. Але щаслива, що для нього я завжди була рідною дружиною. Миті тут краще, одужує. Прощай…» Зворотної адреси — немає… **РІДНА ДРУЖИНА: Історія про Асю і Петра, про кохання, зраду, втрати і прощення, або як колекція порцелянових статуеток змінила долю української родини**

РІДНА ДРУЖИНА Як ти стільки років уживаєшся з однією дружиною? У чому ваш секрет? мій брат щоразу, як

Без категорії

036

Коли навіть кремезного чоловіка зламає сімейна байдужість: історія Степана, який мало не пішов з дому через жінку та тещу, — а порятунок прийшов із неочікуваного місця

Вчора ввечері завітав до мене найдужчий та наймовчазніший чоловік нашого села Степан Гнатюк.

Без категорії

012

ГІРКИЙ ОСАД НА ДУШІ «Тебе вже давно час до інтернату! Збирайся й забирайся з нашої родини!» — кричала я на весь голос, не впізнаючи себе. Об’єктом мого страшного обурення став мій двоюрідний брат Діма, якого в дитинстві я обожнювала: золотаве волосся, сині, як волошки, очі, завжди весела вдача. Родина часто збиралася за святковим столом, і з усіх братів саме Діму я вважала особливим. Він міг розмовляти, як пісню співати, чудово малював — просто диво! Я збирала його малюнки та ховала у секретну шухляду письмового столу. Діма був старший за мене на два роки. Коли йому було 14, його мама, моя тітка, раптово пішла з життя… Постало питання — з ким тепер буде Діма? Спочатку кинулися до його рідного батька, якого довелося довго шукати. Той, маючи нову сім’ю, категорично відмовився приймати Діму, аби не порушувати «спокій родинного вогнища». Інші родичі теж відхрестилися: у кожного свої турботи, діти… Виявилося, що рідня всяка тільки доки сонце світить, а зникло світло — і рідні вже немає. Мої батьки, маючи своїх двох дітей, оформили опікунство над Дімою, адже його мама була молодшою сестрою мого тата. Спершу я раділа, що Діма буде жити з нами. Але… Вже з першого дня мене насторожила його поведінка. Мама, щоб хоч якось втішити сирітку, запитала: — Чого тобі хочеться, Дімо? І Діма, не задумуючись, відповів: — Іграшкову залізницю! Така річ була дорогою і дефіцитною. Мене це бажання вразило до глибини душі: у тебе померла мама, а ти мрієш про іграшки? Але батьки одразу виконали прохання Діми. Потім почався нескінченний потік прохань: магнітофон, джинси, «фірмова» куртка… Це були вісімдесяті! Мало того, що все коштувало великих грошей, ще й не дістати! І батьки, обмежуючи у всьому мене та брата, виконували прохання сироти. Ми з братом мовчали, хоча розуміли, що відбувається. Коли Дімі було 16, почалися «дівчачі» пригоди. Але, що найжахливіше, він став чіплятися до мене, своєї двоюрідної сестри. Мені довелося багато разів захищатися, навіть битися. Я часто плакала, не розповідаючи батькам — не хотіла їх тривожити. Зрештою, отримавши від мене гідну відсіч, Діма перемкнувся на моїх подруг, які, до речі, самі боролися за його увагу. А ще Діма вмів красти. Це було відверто і безсоромно. Я довго збирала гроші у скарбничці, а якось знайшла її порожньою. Діма — як вода з гуся: «Це не я!» Я не могла збагнути, як можна таке вчудити в рідній хаті! Він руйнував наші сімейні устої. Я ображалася, а Діма щиро не розумів — у нього в усьому було відчуття, що всі йому зобов’язані. Я почала ненавидіти Діму і, не стримавшись, вигнала його з родини словами: — Забирайся! Пам’ятаю, скільки болю й образ вилила я йому у вічі… Мама ледве мене заспокоїла. Відтоді Діма для мене перестав існувати. Згодом з’ясувалося, що родичі й раніше знали, що він за «фрукт», але мовчали — у нас інші райони, в них свої діти під боком. Вчителі також попереджали батьків: «Даремно ви взяли на себе такий тягар — Діма навчить і ваших дітей лиха». …У новій школі Діма познайомився з Катею, яка покохала його на все життя. Вона вийшла за нього заміж одразу після школи, народила дочку, терпіла від нього нескінченну брехню та зради. Катя тягнула свій хрест: «В дівках сижено — горе микано, заміж віддано — горя вдвічі». Діму призвали до армії, служив у Казахстані. Там у нього з’явилася ще одна сім’я, і після демобілізації він лишився там — у нього народився син. Але Катя зуміла повернути його в Україну. Мої батьки так і не дочекалися жодного слова вдячності від племінника — хоча й не ради цього брали його до себе. …Сьогодні Дмитру Євгеновичу вже 60. Він — прихожанин православної церкви. З Катею у них 5 онуків. Здається, усе гаразд, але гіркота від стосунків з Дімою залишилась… Я й з медом вже не з’їм…

ГІРКІСТЬ НА ДНІ ДУШІ «Тобі давно час у дитбудинок! Йди з нашої сімї!» кричав я, ледве стримуючи голос

Без категорії

016

Поштова Марка: Історія Кохання та Зради в Українській Родині. Як Ілля покинув Катю та доньку Соню заради старшої жінки-музи, як Катя вчилася жити після розриву, і як порада розлучниці Ксенії змінила долю Софії, поки своє справжнє кохання не знайшла її дочка.

ПОШТОВА МАРКА Олег залишив Ганну, мама важко зітхає. В якому сенсі? не розумію я. Я й сама не можу повірити.