Мельник Богдан

Сиділка для дружини: як Ліда змінила життя, переїхала з рідного селища до обласного центру, знайшла нового чоловіка з квартирою, але опинилася без гроші і дому після смерті його дружини

Доглядальниця для дружини Та як це? Марія не йняла віри своїм вухам. Куди це я маю піти? Для чого?

Без категорії

017

Як у двері не пустили свою доньку: драма родини Гриневичів у Києві — чи витримає материнське серце, коли старша донька знову просить притулку, а батьки обирають порятунок молодшої та надію на майбутнє

Щоденник Вероніки Сьогодні я довго думала про наші сімейні справи. Чому ми не впустили Олену додому?

Без категорії

0100

Дача розбрату — донька повернула своє назад

Дача спотикання донька своє повернула Оксано, зрозумій, ситуація невиправна, Валентин Борисович потер

Без категорії

027

«Павлик не потрібен: чому для бабусі Надії існує тільки одна онучка, а наш син — ніби чужий»

Дорогий щоденнику, Останнім часом душа моя не знаходить спокою. Вчора знову відчула ту саму порожнечу

Без категорії

0347

Повернення додому на три дні раніше: як вагітна Даша тягнула важкі сумки з гостинцями через всю Борщагівку, а улюблений чоловік вимагав купити м’яса для сюрпризу та відпирав квартиру хлоркою, замість обіймів на порозі

Повернулась до Києва раніше Ти вже біля підїзду? голос Івана тріснув на високій ноті. Зараз?

Без категорії

099

Чемодан не розпаковуй — ти переїжджаєш! — Що сталося? — командирським тоном поцікавилася Ірка: Левко лежав на дивані й навіть не встав при її появі. — А сталося те, що ти від мене йдеш, моя кицюня! Тож не розпаковуй валізу: ми розлучаємося, і сьогодні ти переїжджаєш! — відповів чоловік. Ірка подумала, що ослышалась. Кицюня? — Ти мене бачила? Який я вже той зайчик: у мені добра два метри зросту! — віджартувався Левко у відповідь на пропозицію Світлани побути зайчиком. — Ну і що — будеш зайчик-гігант: затоптав усіх і пострибав! — підтримала подруга. — А у вас костюм зайчика якого розміру? — поцікавився Левко. — Нечиста сила — й справді! Зайчик у нас — дрібненький! Як я відразу не здогадалася? — розчаровано зітхнула дівчина. І після паузи запропонувала: — Тоді, знаєш що? Ти будеш Дідом Морозом, а Вітько переодягнеться у зайчика: він менший на зріст! — А його одяг мені налізе? Ну, цей — кожух чи піджак? Що там Морози носять? — Та ще й як: йому трохи завеликий — поли завжди підбирати доводиться! — А текст? Я ж не знаю, що казати! — Господи, який текст? Одна суцільна імпровізація — ти ж у нас, здається, золотий медаліст! А я тебе підстрахую! — заспокоїла подруга. Світлана, з якою Левко товаришував ще зі школи, працювала в агентстві організації свят. А тут хлопець-зайчик захворів на пневмонію. Тож у святковій бригаді, яка вітала людей із Новим роком, виник вакуум. — Що за дурня? — скажуть багато хто й матимуть рацію! — Який ще зайчик? Звідки? Люди добрі — увімкніть нарешті мізки! Скрізь і завжди — тільки Дід Мороз зі Снігуронькою! Є усталена традиція. І дотримуйтесь її — навіщо вигадувати нове? Все давно придумали до нас! А, може, й украли… Проте новий власник агентства був із молодого креативного покоління! До того ж, хто платить — той і замовляє музику… Може, просто мав дитячі травми. Гештальти там, чи як там їх… Так у компанії з’явився новий зайчик. Костюм — як завжди: білий плюш і кепка з вушками. Для антуражу — рюкзак із величезною тряпчаною морквою… — Впроваджуємо інновації! — сказав бос. — Свіжу течію в рутину свят! Порівняно з цим креативним керівником Сергій Петрович із «Карнавальної ночі» виглядав милим Чебурашкою. Тепер їздили втрьох: Дід Мороз Вітько, Світлана-Снігуронька і зайчик. І тут зайчик захворів — замінити ніким, особливо 30—31 грудня! — Мене не цікавить, — сказав бос, — займете зайчика! Далі все йшло, як у відомій дитячій пісеньці: мені сьогодні дуже сумно — зайчик захворів. Навіть смачний капустяний лист — і далі за текстом. Левко був не в настрої: його дружина Ірка раптово поїхала до мами — тещі стало гірше, і він лишився сам. Мама вже давно хворіла. І тут — черговий напад. — Ти ж розумієш, любий, не можу залишити маму саму! — зворушливо казала Ірка, складаючи речі у валізу: за два місяці це вже був третій приїзд до мами. — Давай я з тобою! — пропонував Левко. — Навіщо й тобі псувати свято? Досить, що мені свято зіпсують! — відмовилась Ірка. — А ти кудись піди — розвійся! Набитися на гостину було куди, хоча компанії вже сформувалися. А настрій був, як у Жванецького: гидотний, і атмосфера препаскудна. Тут і зателефонувала Світлана. Вона завжди рятувала ситуацію! Вони дружили зі школи, навіть попри ревнощі Ірки, яка не вірила у дружбу між чоловіком і жінкою. І навіть на її весілля Ірка заборонила приходити… Левко не наполягав, щоб не псувати дружині настрій. А розумна Світлана не образилася — спілкувалися по роботі. І тут — самотній Новий рік і пропозиція підробити: обіцяли платити за кожен виїзд! Левко мав хорошу посаду в аналітичній компанії, тож гроші — не головне: просто хотів розвіятись. Костюм Діда Мороза підійшов, валянки теж. Приклеїли вуса й бороду — можна їхати! І все вдалося — аж не так і складно! Дітки читали вірші, зайчик скакав із морквою, водили хороводи — коротше, усе було супер! Лишився один виклик: на 22-00 31 грудня! І все — вільні! Добра Світлана, знаючи про самотність друга, запросила його до себе: вона зустрічала свято з чоловіком та мамою, яка добре знала Левка зі школи. Дітей у 25-річної Світлани ще не було. На останній виклик їхали у піднесеному настрої. Вітько навіть хильнув — довге Дідморозівське минуле! В 21-45 з авто Левко зателефонував дружині: — Як ти, люба? — Тримаюсь, коханий! — З Новим роком! Передай слухавку мамі — хочу і її привітати! — Вона щойно заснула — не хочу турбувати! Я в навушниках дивлюсь телевізор і думаю про тебе! — Я тебе люблю! О дванадцятій зателефоную. — І я тебе! Бережи себе, зайчику! — відповіла дружина. Коли відчинились двері останньої квартири, Левко мало не втратив дар мови: на порозі стояла його Ірка, котра позавчора їхала у Твер — сам таксі їй викликав! І з якою щойно говорив телефоном… Її не впізнати? Ні — це точно Ірка, родимка над бровою! Галюцинація? Але ж бачать усі. — Зайчику! — крикнула «галюцинація» у глиб коридору. Зайчик? Але зайчик — це він, Левко! І так нещодавно називала Ірка його телефоном! Левко був у ступорі — здавалося, все відбувається не з ним. — Іду, кицюня! — пролунав голос, і з коридору вийшов зайчик: лисий товстун… — А де дитина? Хлопчик Вадик? — запитала Снігуронька. — Це я, Вадик! — хмикнув дядько й поплескав себе по пузу. — Влаштував собі свято! Левкові стало моторошно: невже заради цього його Ірка так брехала? Все стало на свої місця… Він вирішив не зчиняти скандалу, соромно перед Світланою. Тому, трохи змінивши голос, ледве наказав: Віршик розкажи, Вадику! Ірка чоловіка не впізнала: вже були добряче напідпитку. Як же вона, естетка і перфекціоністка, попалася до цього «слизня»? Левко знімав усе на телефон: алібі Ірки тануло на очах… Коли повернулися, Світлана здивовано сказала: — Дивно: гарна ж дівчина! Що вона знайшла в тому пузатому? То ж точно не її чоловік! “Я її чоловік!” — хотілося крикнути Левкові, але стримався. На святкування до подруги не поїхав: не зміг би тримати емоції під контролем. Вигадку про хворобу прийняли. У 12-ій Ірці не подзвонив, і пізніше теж: нехай веселиться зі своїм зайчиком… Зустрів Новий рік на самоті. Був час усе переосмислити. Дружину любив. Але після всього — не збирався прощати. Розлучення! Квартира — його. Ірка, не дочекавшись дзвінків, запанікувала й повернулася «від мами» 2 січня таксі — сама, хоч координати чоловікові надсилала. — Що сталося? — суворо запитала Ірка: Левко навіть не підвівся. — А сталося те, що ти від мене йдеш, кицюня! Чемодан не розпаковуй: ми розлучаємось — і сьогодні ти переїжджаєш! — відповів чоловік. Ірка не повірила: кицюня? Звідки знає? — Куди я йду? — вирішила переходити в атаку. — Не знаю: до свого зайця, чи до мами у Твер. До речі, їй краще? — спокійно поцікавився Левко. — Ти все не так зрозумів, — тихо почала Ірка. Де проболталася? Мамі веліла не відповідати до 4-го! Може, бачив хтось? Але хто? — Ну-ну, розкажи свою версію! — зацікавився Левко. — Може, лисий чоловік — лікар, чи алхімік-цілитель? Або, не дай Боже, ритуальщик, про всяк випадок? — Не соромся, Іришко: не соромилась же танцювати з двома зайцями! Ану, що, кицюня? І чоловік увімкнув їй відео. Ірка мовчала: що тут скажеш? Так, завела коханця — хотіла гострих відчуттів! Сумно самій удома… Та й Вадик не бідував і дарував гарні подарунки. Працювати — від нудьги? Та «ха-ха-ха»… Не для цього ж роза розквітала! Яке вже там нещастя: хто міг подумати? Може, по-справжньому кохала Левка? А, може, просто звикла… Тому так ховала все, щоб «руку, яка годує» не кусати… Якби зізналася у коханні до іншого — простіше. Або в разовій зраді — можна було б простити. А тут — і зрада, і багатомісячна брехня про маму! Це вже вже злочин із планом та відтяжуючими! Ірка ридала, благала, каялася. Але Левко був непреклонним: сказано — розлучення! У підсумку їх розвели. У Левка — впевненість у своїй правоті. Лише шкодував про одне: не влаштував скандал у саму новорічну ніч… А для гостроти відчуттів — саме воно! Ось до чого доводить зайва делікатність! Ну, та нічого — і так вийшло непогано. Чи не так?

Валіза не розпаковуй ти сьогодні виїжджаєш Що сталося? суворо спитала Ярина Марко лежав на дивані з виглядом

Без категорії

0211

Добрих теж покидають: Історія Анни, яка мріяла про щасливу сім’ю, але сувора реальність змінила все

З дзеркала на Ганну дивилася красива тридцятипятирічна жінка з тужливими очима. Вона й досі не розуміла

Без категорії

034

Бажана онучка Наталя Михайлівна все не відставала від телефону, намагаючись додзвонитися до сина, який

Без категорії

072

Допоки живеш, ніколи не пізно почати спочатку. Оповідь про Анну Дмитрівну, її турботливого сина Веню, неспокійні сумніви, несподіване життя у підміській оселі для літніх людей, щире спілкування з Марианною Львівною, непрості сімейні стосунки з невісткою Надією, довгоочікуване повернення улюбленої онуки Аріни та шлях до нового щастя, віри у краще й надії на справжню сім’ю

Поки живий ніколи не пізно. Оповідання Мамцю, як ми й домовлялись, завтра заберу тебе, відвезу.

Без категорії

028

Це не твій дім Альона з болем оглядала стару хатину, в якій виросла з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже гірко розчарувалася у житті. Чому доля така немилосердна до неї? Бабуся померла, до університету вступити не вийшло — інша дівчина на іспитах, що сиділа поруч, все списала з неї й ще й нашепотіла щось екзаменатору, а той обвинуватив Альону у шахрайстві та видалив із залу. Довести свою невинність було марно. З’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Як тут сперечатися? Після низки невдач з’явилася мати з двома рідними братами та новим чоловіком. Де ж вона була всі ці роки? Альону виховувала бабуся, мати ж залишила її ще зовсім малою й не залишила по собі жодних теплих спогадів. Поки батько працював, мати гуляла, а після смерті чоловіка швидко зібрала речі, лишила доньку на порозі бабусиної домівки, продала батькову квартиру й подалася у світи. Бабуся Рая лише зітхала від безсилля переконати її зупинитись. Мати навідувалась зрідка — востаннє, коли Альоні було дванадцять, привезла семирічного Святослава і вимагала переписати хату на себе. — Ні, Тамаро! Нічого ти не отримаєш! — твердо відповідала тоді мама. — Помреш — усе одно моє буде! — цинічно заперечувала Тамара й, насупившись, поїхала разом зі Святославом, гупнувши дверима. — Чому ви з нею завжди сваритесь? — питала тоді Альона бабусю. — Бо твоя мати — егоїстка! — гірко зітхала Раїса Петрівна. Бабуся пішла раптово. Лежачи у реанімації, Альоні не дозволяли її відвідувати. Від страху та розпачу вона зателефонувала матері — та не спішила повертатися, але приїхала на похорон. Через три дні після похорону показала дочці заповіт: — Цей дім тепер належить мені й моїм синам! Незабаром приїде Олег. Знаю, що ти з ним не ладнаєш. Поживи поки що у тітки Галі, добре? Альона, приголомшена втратою й несправедливістю, підкорилася. Тетя Галя — сестра батька, була гулящою, в домі постійно з’являлись сторонні люди, деякі й до Альони проявляли зайву цікавість. Дівчина не могла цього терпіти й поділилася всім з хлопцем Павлом. Той запропонував їй переїхати до сімейної однокімнатної квартири: — Не дозволю, щоб якісь дядьки до тебе лізли! Будемо жити разом. Офіційно: ти станеш моєю дружиною й ми разом житимемо у квартирі! Альона ледь не розплакалася від радості та погодилась. Тітка потішилась, а мати ледь не задихнулася від злості: — Заміж зібралася? Подивись, яка хитра! До університету не вступила, то вирішила іншим шляхом влаштуватися! Грошей не отримаєш — дім мій! Нічого ти не діждешся! Павел підтримав Альону. Його батьки прийняли її з добром. Андрій Семенович насторожився: — Чому ж твоя мати так тримається за цей дім? Є ж заповіт, але бабуся раніше відмовлялася його віддавати. Запропонував разом звернутися до нотаріуса. Офіційно оформити спадщину Альона не поспішала, але після візиту дізналася: на неї оформлена дарча — бабуся за життя відписала їй дім! — Заповіт, який показувала ваша мати, був анульований сім років тому, — пояснив нотаріус, — тепер дім — ваша власність. Тамара з донькою та її нареченим вирішила посваритись. Олег пригрозив, що “ноги переламає”. Андрій Семенович попередив про відповідальність, приїхала поліція — і всіх, хто самовільно захопив дім, виселили. Тамара намагалась повернути хоча б частину спадку, але отримала тільки частину коштів з рахунку, про який Альона й гадки не мала. Дім же лишився законній власниці. Альона й Павло одружились. Наступного літа дівчина вступила до омріяного університету, а згодом народила первістка. Вона була щаслива, що поруч опинилися люди, які справді її люблять і цінують. Авторка: Одетта — — Загадка Старенька, але добра хата на околиці була чиста та доглянута. Мало простояла пусткою. “І на тому дякувати!” — подумала Марія. — Чоловіка нині у мене нема й, певно, вже не буде. Я не з тих козачок, хто підкувати може й коня, й хату збудувати самотужки!” Вийшла на ганок, відкрила важкий замок ключами із сумки. *** Чому Марії залишила цей дім баба Люба — загадка. Старенька майже незнайома, хоч і рідня. Певно, хто зна, чим клопочуться думки в таких уже поважних бабусь. Марія була їй чи то правнучкою, чи то троюрідною небогою — так у нас і кажуть. У дитинстві Марія бувала в баби Люби. Та жила сама, допомоги не просила, родичів не навантажувала. І раптом — не стало її. Повідомили Марію телефоном, що у селі Загадка померла бабуся, вона й одразу не згадала об бабі Любі. Але те, що їй заповіли будинок і дванадцять соток землі, — стало несподіванкою. — Оце подарунок до майбутньої пенсії! — пожартував тоді чоловік, Михайло. — Та до пенсії ще топати й топати! — відмахнулась Марія. — Мені лише п’ятдесят чотири, а доживу до шістдесяти — ще невідомо: її ж знов можуть відтермінувати. Тож це — просто подарунок. Хоча й не розумію, чим заслужила. — А може, продамо? — потирав руки Михайло. *** І добре, що не продали. Через пару місяців після “спадку” в Марії стався ще один “сюрприз” — вже менш приємний. З’ясувалося, що її Михайло їй зраджує. Такий уже вік…

Це не твій дім Оксана з болем оглядає хату, де пройшло її дитинство. Їй вісімнадцять, а вона вже втратила