Мельник Богдан

Майже два роки тому Андрій сказав мені таку річ, яку я вже ніколи не забуду. Він сів навпроти і видав

Дорога моя, знайдена у лісі: Мамин секрет, прийомна донька та пошуки рідної матері – зворушлива історія Марини з українського села

31 травня Мені досі часом важко повірити в те, що насправді я виріс у прийомній родині. Здавалося, життя

Без категорії

034

Вредна сусідка — Ти мої кришталики не чіпай! — заверещала колишня подруга. — За своїми очима дивись! Думаєш, я не бачу, на кого ти витріщаєшся? — То ти ревнуєш, чи що? — здивувалась Тамара Борисівна. — Оце ж на кого губи надула! Я вже знаю, що подарую тобі на Новий рік: машинку для закочування губ! — А чого це так? Могла б і собі залишити! — не залишилась у боргу Люда. — Чи твої губи вже жодна машина не закатає? Думаєш, не бачу? Баба Тома скинула ноги зі старого ліжка і пішла до свого домашнього іконостасу читати ранкову молитву. Не сказати, щоб вона була аж надто віруючою: щось, звісно, існує у тій високій далечі — хтось же повинен усім цим керувати! Але хто саме — питання так і залишалося відкритим. Цій головній над усім силі давали різні імена: космос, початок початків і, звісно, Господь! Так, добрий дід з білою бородою і німбом, що сидить на своїй хмаринці й думає про всіх людей на Землі. До того ж, вік баби Томки вже давно перевалив за другу половину життя і підходив до сімдесяти. А у такому віці краще з Всевишнім не сваритись: бо якщо Його нема — віруючі нічого не втратять, а якщо таки є — невіруючі втрачають усе. Наприкінці ранкового правила баба Тома додала ще кілька слів від себе: а як же! Ритуал виконано, душі полегшало — можна починати новий день. У житті Тамари Борисівни було дві біди. І от ви не вгадаєте — зовсім не дурні й дороги: це старе й банальне! Це була сусідка Людка і її, Томині, внуки. З внуками все було просто: сучасне покоління, нічого робити не хоче. Але внуки мають батьків — от хай ті з ними і розбираються! А що робити з Людкою — неясно: вона так класично почала нерви шастати! Це тільки в кіно суперечки між нашими артистками Дяченко й Матвієнко виглядають кумедно й розчулюють! А в житті все зовсім не так симпатично. Особливо, коли до тебе чіпляються без причини. А ще у баби Томки був друг, якого всі кликали Петько-мопедко. У повному варіанті — Петро Юхимович Козирний: це така фамілія! Прізвисько виникло не просто так: у молодості Козирний Петько — а яка гра слів! — любив ганяти на мопеді. Точніше, на «мопедці», як він сам жартома казав. Потім усе скоротилося до просто «мопедко». Уже добряче поламаний мопед старого Петра давно припадав пилом у сараї. А прізвисько прилипло назавжди: бо одне слово — село! Колись вони дружили сім’ями: «мопедко» і його дружина Ніна з Томою й її чоловіком. Але подружжя стареньких уже давно спочиває на сільському кладовищі. А Тома й надалі по інерції дружить із «мопедком»: вони знайомі ще зі школи, а другом Петька був хорошим. У школі вони трималися втрьох: вона, Петько й Людка — тоді у них це виходило добре. Чиста дружба — жодного флірту. І ходили всюди гуртом: статний кавалер посередині, стрункі панянки обабіч, міцно тримаючись під руки. Ніби чашка з двома вушками — є такі спеціальні, щоб вже точно не впала з рук! З роками дружба змінилася. Точніше, припинилася, переросла спершу в антипатію з боку Людмили Володимирівни, а далі — у відверту ненависть. Як у мультфільмі: дивлюсь, а мене неначе хтось підмінив… І справді, Людку наче підмінили! Це сталося після смерті чоловіка: до того все ще було терпимо. Ясна річ, з роками люди змінюються: скупий стає жмикрутом. Базікало — надокучливим. А заздрісну розриває зависть. Схоже, так і стало з Томиною сусідкою: жінки — вони такі. Та й чоловіки не кращі. А було чому й позаздрити. По-перше, Томка навіть у свої роки залишалася стрункою. А Люда сама стала «пеньочком»: мадам, де талію шукати будемо? На тлі сусідки програвала. По-друге, шкільний друг останнім часом більше уваги приділяв моторній Тамарі, аніж Люді: часто щось перемовлялись, ледь головами не зіштовхувались. А з нею лише коротко і сухо. Гість Петя частіше ходив до Томки: а до Людмили його треба було ще й запрошувати… Ну так, може, вона не така розумна, як ця «противна» Томка. І з гумором у неї теж не дуже! А Петько завжди любив посміятися. Є в українській мові гарне слово — «базікати»: оце й почала останнім часом робити Люда, чіпляючись до всього. Спочатку винен був Томчин туалет: стоїть він не там і сморід від нього жахливий! — А від твого туалету смердить! — видала баба Люда. — Та що ти кажеш! Він же вже сто років на місці, лише вчора помітила? — здивувалась сусідка і відразу дала відповідь: — Ах так! Кришталики ти безкоштовно вставила — по страховці! А гарного дарма не дадуть! — Ти мої кришталики не чіпай! — закричала колишня подруга. — За своїми очима стеж! Думаєш, не бачу, за ким ти залипаєш? — То ти ревнуєш, чи що? — здивувалась Тамара Борисівна. — На кого губи розкочуєш! Я знаю, що тобі подарую на Новий рік — машинку для згортання губ! — А ти лиш собі б її залишила! — не відставала Люда. — Твої-то губи жодна машина не бере! Думаєш, не бачу? Бачиш, бачиш, чортова мати! Таке вже було не раз! А Петько, коли почув про туалет, порадив засипати яму й зробити санвузол у хаті. Діти баби Томки скинулися й облаштували для мами туалет у будинку. А вигрібну яму підсипав старий друг Петро Юхимович: все — відпочивай, Людо! Зміни аромати! Та де там! Одразу виявилося, що Томчині онуки обірвали грушу Людмили: гілки того дерева далеко нависали над Томиним подвір’ям. — Вони подумали, що це — наше! — намагалась виправдатись Тамара. Хоча груш ніхто не чіпав — все висіло, як було! — Он твої кури гребуться у мене на грядці, й нічого! — Кури — тупі істоти! Одна назва — бройлер чи несушка! — гукнула сусідка. — А внуків треба виховувати, бабусю! А не хіхікати з кавалерами з ранку до ночі! Коротше: по тому ж колу! Знову вернулось до Петра… Дісталося внукам. Та й груші швидко закінчились: відпочивай, Людо! Та не тут-то було! Тепер гілки знову від когось постраждали! — Де, покажи! — просила Тамара, бо жодних ушкоджень не було й близько! — Он і он! — тикала сучкуватим пальцем баба Люда: до того ж, і руки у Томки були кращі — з довгими, рівненькими пальцями. А руки у жінки — частина іміджу! Хай уже й село, але імідж — річ серйозна! Тоді «мопедко» запропонував спиляти гілки! Вони ж на твоєму подвір’ї? — На твоєму! А на своїй землі маєш повне право! — Та ж буде сваритись! — заперечила бабуся. — Готовий посперечатися — не буде! Я тебе підстрахую! — пообіцяв Петро. Дійсно: Люда все бачила і Петра, і як той пиляє, але цього разу промовчала! І з деревом устаканилось. Тепер черга дійшла до курей: ті справді полюбили Томчині грядки. Цього року Людмила Володимирівна завела нову породу: торік такого не було. А курка що? Не надто розумна істота. І завжди гребе! Тож усе висаджене виявлялось витолоченим. На прохання тримати живність у себе, сусідка лише зло посміхалася: мовляв, мели, Михайле — що зробиш? Можна було й соблазнитися: впіймати пару й смачно їх підсмажити! Але добра баба Тома на такий експеримент не пішла. Тому веселий і кмітливий друг запропонував ідею з інтернету: розкласти вночі на грядках яйця. А вранці зібрати — наче кури знесли. Був він у тренді: інтернет у їхньому селі давно працює. І знаєте, спрацювало! Дякуємо, світова павутина — хоч якась користь! Людка була шокована — бачить, як баба Тома збирає з грядок яйця та несе з мискою в хату. З того часу кури на чужих грядках не з’являлися. Ну що — може вже й помирімося? Людо? Є взагалі за що сваритиcя? Та де там! Тепер сусідці став заважати дим і запах із літньої кухні, в якій баба Тома готувала до пізньої осені. Ото вже так! Учора не заважав, а сьогодні вже смердить! І, може, мене дратує запах смаженого м’яса! А я, може, — вегетаріанка! І взагалі, Кабмін навіть закон про мангали прийняв! — Де ти тут мангал побачила? — намагалася достукатися до ревнивої Тамара. — Окуляри частіше чисть, акуратна наша! Тамара Борисівна була чемною й терплячою, але тут і в неї увірвався терпець. Бо сусідка вже просто вперлася — гарне слово! Її вже ніщо не стримувало… — Може, її на досліди здати? — сумно запропонувала Тамара Борисівна, сидячи з Петьком за чаєм. — Вона ж мене з’їсть з потрохами! Баба Тома і справді змарніла: щоденні нерви давалися взнаки. — Поперхнеться! Та я того не допущу! — пообіцяв друг. — В мене є краща ідея! За кілька днів, одного чудового ранку, Тамара почула пісню: — Тома, Тома — виходь з дому! Під дверима стояв радісний Петько: він приїхав на власноруч відремонтованому старенькому мопеді — Петько на мопедці! — А знаєш, чому я був такий сумний? — почав Петро Юхимович. — Бо мопед був поламаний! Що ж, поїдемо, красуне, кататись? Залітай — згадаємо молодість! І баба Тома не зволікала! Бо зараз і в Раді старість офіційно відмінили: тепер усі — активні пенсіонери 65+! І поїхала — в прямому й переносному сенсі — на нове життя. Невдовзі стала у всіх відношеннях Козирною пані: Петро Юхимович Козирний зробив їй пропозицію! Пазл зійшовся, і баба Тома переїхала до чоловіка. А Людка так і залишилась самотньою, товстою й злою. Чим не привід для нової порції заздрощів? До того ж сваритися вже не було з ким — весь негатив залишився всередині. А ж його треба було кудись вилити… Отож, тримайся, Тома, і з хати не виходь! А далі — ще цікавіше буде, ох-ох-ох! Коротше, не життя, а пісня. Чого хотіли в селі? Дарма тільки із туалетом городилися…

Ти мої лінзи не чіпай! закричала колишня подруга. За своїми очима стеж! Думаєш, я не бачу, на кого ти

Без категорії

052

Дружина зібрала речі й щезла у невідомому напрямку: сімейна драма з маніпуляціями, зрадою і боротьбою за власне життя — як Світлана вирвалася з пастки та разом із Діною почала все з чистого аркуша

Дружок, слухай цю історію, просто серце стискається. Дружина зібрала речі й зникла кудись, сама не сказала

Без категорії

014

Чужий, але свій дім: Історія Сергія між старою квартирою, дачею з дитинства і гаражем, пам’яттю поколінь та вибором серця

Нічий дім Я прокинувся сьогодні, як завжди, ще до будильника о пів на сьому. У моїй київській квартирі

Без категорії

Лист до Святого Миколая, якого не прочитали: історія бабусі, скромного бажання миру в родині та дрібних кроків назустріч одне одному

Лист, що не дійшов Колись, давніше, коли зими ще були сніжними, а вечори глухими, бабуся довго сиділа

Без категорії

0290

Свекруха перекопала мій ідеальний газон під город, поки ми з чоловіком були у відпустці, але я домоглася, щоб вона сама все повернула, як було, і заплатила за новий рулонний газон

Тарасе, ти ж перевірив, що ми не забули вугілля? Минулого разу довелося бігти до магазину, а там самі

Без категорії

04.2к.

“Скандал у порогу: як родичі образилися, що я не пустила їх переночувати у свою нову квартиру після багатьох років економії, ремонту й боротьби за власний простір”

Соломійко, ти що, оглухла? Кажу тобі: вже взяли квитки, потяг прибуває о шостій ранку в суботу.

Без категорії

076

Рідня чоловіка вирішила заселитися на нашу дачу на святкові канікули, але я ключі не віддала: як я відстояла свій дім перед натиском свекрухи, зовиці та їхньою «душевною» компанією з шашликами й гучною музикою

Оце ми сіли поговорили й вирішили: чого ж те ваше обійстя на Поліссі просто так стоїть, самотньо мерзне?

Без категорії

0167

Випадковостей не буває Після смерті мами минуло майже чотири роки, але Агата досі відчуває гіркоту й невиносну тугу. Особливо пам’ятає той вечір після похорону: батько сидів згорьований, Агата вже втомилася від сліз. У їхньому просторому, добротному будинку стояла гнітюча тиша. Агаті було шістнадцять, і вона чудово розуміла, як важко їм з татом змиритися з втратою, адже утрьох вони були щасливою родиною. Іван обійняв доньку за плечі й сказав: – Треба якось жити далі, доню, будемо звикати… Час минав. Агата закінчила медичний коледж і нещодавно почала працювати фельдшером у рідному селищі. Жила сама у домі, бо рік тому батько одружився вдруге й перебрався до сусіднього села. Вона не ображалася на нього й не засуджувала – життя є життя, й сама колись вийде заміж. А тато ще молодий. Сьогодні у її тата, єдиної рідної людини, день народження. – Привіт, татусю! – радісно посміхнулася Агата, вони щиро обійнялися у дворі, а вона вручила подарунок. – З днем народження! – Привіт, моя хороша, заходь, стіл уже накритий, – і вони увійшли до хати. – Агата, ти, ну нарешті, – з кухні вийшла Катя, тепер її мачуха, – а то мої діти вже зголодніли. Іван уже рік жив із новою родиною. У Каті тринадцятирічна донька Ріта – вередлива й зла, син – десятирічний хлопець. Агата буває тут рідко – це другий раз за рік, на витівки Рітки намагається не зважати, а її мама й не пробує зупиняти донечку. Після привітань Катя почала розпитувати Агату. – У тебе є хлопець? – Є. – Весілля не плануєте? Агата трохи зніяковіла від прямоти Кати. – Побачимо, – не стала розповідати вона. – Розумієш, Агато, – Катя натягнуто посміхнулася, – ми з твоїм татом вирішили, що більше допомагати тобі не зможемо. У нас велика сім’я і твій тато має дбати насамперед про нас. Ти вже доросла, працюєш – пора йти у своє життя! – Катю, зачекай, – перебив Іван, – мова ж була про інше… Але Катя не дала йому й слова сказати, закричала: – Ти для своєї доньки – банкомат, а ми страждай, так?! Іван винувато мовчав. Агаті стало недобре, вона вийшла у двір, сіла на лавку, намагаючись заспокоїтися – день народження було зіпсовано. Слідом вийшла Ріта й з єхидною посмішкою сіла поряд: – Ти гарна, – Агата криво кивнула. – І на мою маму не ображайся, вона зараз нервова, бо вагітна, – сказала і побігла до хати. Агата встала й вийшла за ворота. Озирнувшись, побачила, що тато стояв на порозі й сумно дивився їй услід. Через три дні до Агати несподівано приїхали Іван із Катею. – О, це несподівано, можливо чаю? – запросила Агата. Катя обійшла дім: – Дім добротний, у селищі таких мало. – Тато з дядьком Миколою сам будував. – Мені з тобою пощастило, – сказала Катя, – ми якраз приїхали поговорити про будинок. Агата одразу насторожилася: – Я свою частку продавати не буду. – Ого, яка розумна! – зло прошипіла Катя. – А ти чого мовчиш, – штовхнула Івана. – Доню, треба це вирішити – у мене велика сім’я, скоро ще дитина… Продамо дім, купиш менший, я допоможу з кредитом, – ледь не плачучи говорив батько. – Тату, що ти таке кажеш? – не вірила донька. – У твого тата тепер інша сім’я, час це зрозуміти! – закричала Катя. – Велика площа для однієї! – Не смій на мене кричати, – піднялася Агата, – і прошу – йдіть геть. Агаті було дуже зле на душі. Так, батько має право на своє життя, але не ціною доньчиної долі. Дім, у якому жила її мама, вона не продасть. Трохи пізніше прийшов Артем, побачивши Агату без настрою, одразу запитав: – Агато, що трапилось? Вона розплакалася в його обіймах, розповіла все. Артем працював у поліції, вмів заспокоїти. – Твій тато хороший, але Катя його заплутала. Не переймайся, щось придумаємо, я підключу друзів-юристів, головне – не підписуй жодних паперів. Удома Іванові було соромно перед донькою. Катя стала вимагати продати дім і розширити житло. Він уже почав розуміти, що помилився. Тут Катя повідомила про вагітність. Якось Іван почув, як Катя телефоном сказала комусь: – Вона не погоджується, доведеться діяти самим! Зустрівшись із Іваном поглядом, відповіла: – Та з подругою говорила, мовляв, ріелтора підшукає, все буде добре – Агата зрадіє, гроші отримає. Проте невдовзі Агату схопив на вулиці незнайомець і силою посадив у машину: – Випадковостей не буває, – сказав він. – Підпишеш документи, забереш гроші й з’їдеш із дому. Інакше – попрощаєшся з життям, а твій тато теж… Але, на щастя, друг Артема Максим стежив за Агатою, все побачив і викликав поліцію. Зловмисників спіймали. З’ясувалось, кремезний чоловік був коханцем Каті – саме він справжній батько її ще ненародженої дитини. Вони з Катею хотіли забрати будинок собі. Минув час. Правда перемогла. Іван повернувся додому, розлучився з Катею, зайнявся власною справою. Увечері за столом сиділи троє: Іван, Агата й Артем. – Не переживай, татку, ти ніколи не залишишся сам, – радісно сказала Агата. – Дочко, ти вже заміж виходиш? – усміхнувся Іван. – Я зробив їй пропозицію, – сказав Артем, – вона погодилася, уже заяву подали! – Не хвилюйся, тату, навіть коли переїду до Артема, ми будемо тебе часто навідувати – ми ж неподалік! – Пробач мені, дочко, – Іван зі сльозами подивився на світлину покійної дружини. – Все добре, тату. А далі буде ще краще! Дякую за прочитання, підписку й вашу підтримку. Щастя вам у житті!

Випадковостей не буває Після смерті матері минуло вже чотири роки, та Зоряна усе ще носила в собі гіркоту