– Знову ця клята музика! – скрикнула Ганна Степанівна, лупаючи долонею по радіатору. – Пів на другу ночі

Олеся Петрівна вже надягла нічну сорочку й заплітала косу, коли задзвонив телефон. Гострий дзвін розколов

«Донька – не моя» «Ти що несeш, Соломіє?!» – Ігор вдарив кулаком об стіл, кинувши папірець.

Не мій день сьогодні. Щойно трубою кинула, а руки досі трусяться. Стою біля кухонного столу, а серце

— Ганно! Ганно, де ти там? — лунав із вітальні голос Миколи Петровича. — Іди швидше! Терміново!

Оксана Яківна вже надягла нічну сорочку і заплітала косу, коли дзвінок розірвав тишу квартири.

– Мені така донька не потрібна! – кричала Христина Іванівна, трясучи зім’ятим папером.

Та лишень підступив я до вікна, дивлюся на зливу, що по шибках котить, немов ті наші надії, й раптом

– Та ти з глузду з’їхав? – Соломія кинула серветку на стіл, мало не вдаривши келих вина. – Запрошувати

Оксана вирівняла біле весільне ліно перед дзеркалом. Не вірилося, що все сталося саме так. Сукня сиділа