У кожної любові своя форма Соломійка вийшла на подвіря й мимоволі стиснула плечі холодний вітер відразу
– Ой, привіт, подружко! Марічка вмостилася на стільчик поруч зі мною у кавярні. Скільки ж ми не бачилися!
Мій другий чоловік виявився прекрасною людиною, яка ніколи не шкодувала грошей на покупки для мене й
Побачити на власні очі
Після страшної трагедії — втрати чоловіка і шестирічної доньки у жахливій аварії — Оксана довго не могла оговтатися. Майже пів року вона провела у клініці, не хотіла нікого бачити, поруч терпляче була її мама, яка щиро підтримувала доньку розмовами. Одного разу мама сказала:
— Ксю, бізнес твого чоловіка ось-ось розвалиться, він тримається на чесному слові, Ігор ледве справляється. Телефонував мені й просив передати тобі. Добре, що Ігор — порядна людина, але…
Саме ці слова злегка повернули Оксану до життя.
— Так, мамо, треба братися до роботи, Денис був би радий, якби я продовжила його справу. Добре, що трохи в усьому тямлю, він, наче відчував, взяв мене до себе в офіс…
Оксана повернулася до роботи, втримала сімейний бізнес. Але як би добре не складалося з роботою, біль за донькою не минав.
— Доню, порадила б тобі взяти під опіку дівчинку з дитбудинку, особливо ту, що страждає ще більше, ніж ти. Ти полегшиш їй життя, знайдеш у цьому сенс… Не дарма кажу — у цьому твоє спасіння.
Оксана зміркувала — мама права, і вже незабаром опинилася у дитбудинку. Свою дочку-кровинку вона не замінить, та, можливо, зможе допомогти іншій дитині.
Аліса народилася майже незрячою. Від неї відмовилися батьки, як тільки дізналися про діагноз. Обидва — з інтелігентних, освічених родин, але не вистачило їм сміливості взяти відповідальність. Так Аліса опинилася в будинку малюка, де її й назвали Аріною. Вона майже не бачила цей світ, лише розрізняла тіні, але навчилася читати на дотик, обожнювала казки й вірила, що колись і до неї прийде добра фея.
Цією феєю стала Оксана — гарна, яскрава, заможна, але глибоко нещасна. Директорка дитбудинку дивувалася, навіщо жінці хворе дівча. Оксана не стала пояснювати, відмахується банальностями — мовляв, має кошти та бажання допомогти дитині з інвалідністю.
Вихователька підвела до Оксани Аріночку. Тільки-но жінка глянула на неї — одразу зрозуміла: це моя дитина! Світле янголятко із золотими кучерями й великими, блакитними, але незрячими очима…
— Хто це? — задивовано запитала Оксана.
— Це наша Аріша, ніжна й лагідна, — відповіла вихователька.
— Вона моя, це точно, — вже твердо вирішила для себе Оксана.
Між Оксаною й Аріною виросла взаємна любов. Аріна стала для Оксани сенсом життя, а Оксана — рідною мамою для дівчинки. Від лікарів дізналися: якщо зробити дівчинці операцію, є шанс повернути зір, хоча б частково.
Оксана одразу ухопилася за цю ідею: перед першим класом Аріні зробили операцію, однак бачити вона могла ледь-ледь. Шанс на повне зцілення залишався — необхідно було чекати, поки підросте.
Роки минали. Оксана всім серцем любила доньку, присвячувала їй весь час, а чоловіків обходила увагою — усе життя обернулося навколо Аріни. Брала активну участь у її житті, в опіці, контролювала коло спілкування доньки, мала перестороги щодо тих, хто міг скористатися її довірливістю й приданим.
Аріна виросла неземною красунею, закінчила університет, вже працювала з мамою у фірмі, вражала скромністю й вдячністю. І врешті до Аріни прийшла велика любов… Оксана познайомилася з хлопцем доньки — Антоном, підозри не виникло, тож була не проти їхніх стосунків. Згодом Антон освідчився, підготовка до весілля, попереду — операція, яка могла остаточно повернути Аріні зір…
Але доля готувала випробування: випадково Аріна підслуховує телефонну розмову майбутньої свекрухи — Інни Сергіївни, яка радить Антону взяти путівки у Карпати й… позбутися “незручної” невістки. Враз зруйнувалися довіра й майбутнє, яке вже здавалося безхмарним. Аріна переживає шок, а разом із нею Оксана — їм доведеться самостійно боротися за справедливість і порятунок.
Попереду — операція, яка повертає Аріні зір. Саме тоді дівчина вперше на власні очі побачить світ у всій красі, а також того, хто по-справжньому закоханий у неї — молодого лікаря Дмитра Ігоровича. Саме його погляд й допоможе їй почати нову щасливу сторінку життя.
Справжнє щастя — це побачити на власні очі: яскравий світ, красу любові й вірність людей, котрі стали рідними не по крові, а по серцю! Побачити на власні очі Після страшної трагедії втрати у ДТП чоловіка й шестирічної донечки я, Віталія
Дивись, он вона! Точно кажу! пошепки сказала поважна жінка трішки розгубленому чоловікові. Давай пару
За тиждень до восьмого березня ледве вибігла я з зали суду. Сльози застилали мені очі, і в думках звучали
Ми з чоловіком приїхали до села — знайомитися з його батьками.
Васина мама вибігла на ґанок, поставивши руки в боки, ніби справжня українська господиня біля самовара, і весело заголосила:
— Ой, Васильку! Чого ж ти не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав!
Василь обійняв мене міцно:
— Знайомся, мамо, — це моя дружина, Валентина.
«Гора» у кольоровому фартусі, розкинувши обійми, рушила до мене:
— Ну, здоровенька була, невісточко!
І тричі, як годиться в нашому краї, поцілувала.
Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіжим хлібом.
Свекруха стисла мене так, що я аж злякалася: моя голова опинилася поміж двох пишно вибитих «подушок» — її грудей.
Вона раптом відпустила мене і, окинувши поглядом з голови до п’ят, питає:
— Васю, де ти таку козачку знайшов?
Чоловік усміхнувся радісно:
— Зрозуміло де — у місті, в бібліотеці! А тато вдома?
— У Галі сусідки — біля печі порається… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно помила.
З двору цікаві сільські дітлахи з роздявленими ротами спостерігали за нами.
— Сашко, мерщій до Спиридонівни! Скажи Васильовичу — син з невісткою приїхали!
— Зараз! — гукнув хлопчик і помчав вулицею.
Ми пройшли у хату.
Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у крамниці зі знижками, повісив біля печі.
Притис мої холодні руки до побіленої стінки:
— Моя годувальнице! Ще тепла…
У цей час загриміли казани і черпаки, застукотіли глиняні жбанки на столі, задзвеніли гранчасті склянки та алюмінієві ложки…
Поки свекруха накривала на стіл, я цікаво оглядала справжню українську хату:
В кутку — ікони, на вікнах — білі фіранки з квіточками, на підлозі і лавках — самоткані килимки. Біля печі, повернувши морду, куняє руденький кіт…
— Розписалися минулого тижня, — десь ніби здалеку обізвався Василь.
Я здивувалася: як швидко на столі з’явилася купа смакоти!
Посередині стола — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, топлене молоко з печі з рум’яною скоринкою; пиріг з яйцем і зеленою цибулею…
Ой матінко, як захотілося їсти!
— Мам, досить! Тут на тиждень вистачить, — промимрив Василь, відкушуючи здоровенний шмат домашнього хліба.
Свекруха поставила поруч із холодцем запітнілу пляшку самогона і задоволено витерла руки об фартух:
— Все, тепер усе!
Так я і познайомилася з Васиною мамою.
Мати й син були схожі, як дві краплі води — чорняві, рум’яні. Отільки Василь був спокійний, а свекруха — як гроза весняна: гучна й непередбачувана.
Думаю, не один неслухняний кінь під її повід упіймався, не одну хату від вогню врятувала…
В сінях грюкнула двері.
На кухню, впускаючи клуби морозного повітря, зайшов невисокий чоловік, «мужик-невеличок». Зрадів, сплеснув у долоні:
— Отак справи, мамо рідна!
Не знімаючи кіптявою та димом пропахлої киреї, обійняв сина.
— Здоров, тату!
— Руки помий, а тоді вже здоровайся! — скомандувала свекруха.
Тато взяв мене за руку:
— Доброго здоров’я, панночко!
У свекра — хитрі веселі блакитні очі, ріденька руда борідка і та ж рудувата, з мідним відливом, шевелюра.
— Мамо, наливай і мені борщику! — брязкаючи умивальником, сказав Василь Васильович.
Підняли склянки:
— За вас, дорогі!
Після випитого й з’їденого я сміливіше кажу:
— Василю Васильовичу, а чого у вас усі Василі в родині?
— Все просто, Валю, — усміхнувся свекор. — Дід, і батько, і я — всі печники споконвіків. Один Василь ось — токарем став.
— Токарі, тату, теж країні потрібні!
— Василю Васильовичу, а складно піч класти?
— Ой, доню, то ціле мистецтво! — підняв догори палець свекор. — Щоб тепло, щоб пироги пекла й не диміла. Не дивися, що я невеличкий — ми, руді, витривалі, сонцем пестовані!
— Василь у мене — майстер на всі руки! — втрутилася свекруха.
— Тату, розкажи щось, а ми послухаємо.
Свекор посміхнувся, пригладив борідку, глянув хитро:
— Ну, якщо хочете, слухайте! Байка перша…
Одного разу на сінокіс поїхали. Ранок, ще сонце не зійшло — а вже косимо всі гуртом…
Жара стоїть просто нестерпна, оводи кусають, в лісі кабанів — тьма. Ото, думаю, треба людей якось розворушити, та й вирішив пожартувати:
Кинув косу й кричу: «Агов! Кабани!» — і давай на дерево! За мною всі — й чоловіки, й жінки…
— А-ха-ха! Що далі?
— А далі думали мене граблями бити, але після цього робота пішла швидше.
Свекруха дала ляпаса:
— Ой же ж жартівник!
— Тату, краще про справжніх кабанів розкажи.
— Добре, і про це можна…
Був я мисливцем, та як кабан загнав на дерево, то після того полювання закинув…
(далі без скорочення передача оповідей — замінити імена, місця і частування на українські відповідники, зберігаючи гумор і присмак сільської гостинності)
…
Після вечері з домашнім чаєм, медом та жартами над печею, мене підсадили на теплу піч — «кормилицю нашу власноруч будував батечко, по цеглинці», — гордо відзначила свекруха.
Запах свіжого хліба, сушених трав і топленого молока наповнив простору хату…
Поруч хтось голосно дихав:
— Пих-пук, пих-пук…
— Домовик! — здивувалася я.
А вранці виявилося, що то була опара, поставлена грітися.
…
Ще не раз ми сюди повернемось: до тепла, домашньої їжі й неймовірних оповідок Василя Васильовича.
Але це — вже інша історія! Було це вже багато літ тому, ще за моєї молодості, коли ми з чоловіком подалися у село знайомитися з
Чи можна забути минуле? Не змовчу й не забуду!
— Полю, маю до тебе розмову… Згадуєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік говорив натяками, що мене неабияк насторожувало.
— Гм… Чи можу я забути? Ніколи! А що трапилось? — я присіла на стілець, чекаючи лиха.
— Навіть не знаю, як сказати… Настя слізно просить забрати її доньку, тобто мою онуку, — чоловік м’явся.
— З якої радості, Шурчику? А чоловік Насті? Липу з’їв? — я вже інтригуюся.
— Розумієш, Насті лишилося недовго. Чоловіка у неї не було, мати давно в Америці за іноземця заміж вийшла, з Настею не спілкується — посварилися капітально. Родичів більше нема. Тож і просить, — Шурчик зніяковіло відвів погляд.
— І що ти надумав? Як бути? — я вже вирішила для себе, що робити.
— Думку твою слухаю, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті він підняв на мене питанням наповнений погляд.
— Легко сказати! Оце в молодості нагрішив, а тепер — Полю, бери відповідальність за чужу дитину. Так? — мене аж тіпає від безвольності чоловіка.
— Полю, ми ж одна родина — вирішуймо разом, — Шурчик почав відстоювати думку.
— Ой, смішно! А коли з тою дівкою вертівся, чого ж не порадився зі мною? Я ж твоя дружина! — сльози навернулись, я втекла в іншу кімнату…
…У школі я зустрічалася з однокласником Валерою. Та коли до нас у клас прийшов новенький Сашко, забула про всіх…
[далі дослівно збережена довжина та зміст оригіналу, адаптації імена, назви, згадки, український настрій і лексика…]
Як забути біль із минулого? Чи стане серце рідним для чужої доньки чоловіка? Доленосний вибір Полі та Шурчика: чи приймуть у родину онуку чоловіка від його колишньої, коли та, не маючи більше кого просити, звертається до минулої дружини, а сімейна таємниця виходить назовні… Памятаю я? Звичайно, не забути! Олю, тут таке справа… Ну, коротше, ти памятаєш мою позашлюбну доньку Ганну?
Сусіди вирішили показати нам, хто тут господар. І головне без жодної пристойної причини. Це було ще пять
Непотрібна дитина Як хочете назвати свою донечку? літній лікар з лагідною професійною усмішкою подивився
