ZigZag

Я НАГАДАЮ ТОБІ — Доброта серця, що повертається: історія Артема, Лариси та старої вчительки Марії Сергіївни, або як материнський подарунок від другого класу може змінити долю родини на справжньо український лад

Я ТЕБЕ ЗГАДАЮ Марія Сергіївна, оцю закарлючку ніяк не можу вивести, сумно прошепотів другокласник Тимко

Без категорії

«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік — Це одяг моєї мами. Для чого ти його зібрала? — пролунав чужий, напружений голос чоловіка. — Треба ж якось позбутись. Для чого нам усі ці речі, Славо? Вони займають половину шафи, а мені потрібно місце скласти зимові ковдри й запасні подушки, он у нас усе валяється як попало. Ольга, цілком по-господарськи, скидала з вішаків акуратні кофтинки, спідниці й легкі сукні покійної свекрухи. Валентина Іванівна завжди охайно розвішувала весь гардероб, і так привчила й сина. А в Ольги у шафі — одвічний безлад, щоранку вона занурювалася у нетрі полиць у пошуках потрібної кофтинки, сердито бідкалася, що зовсім нічого вдягти, і потім старанно обробляла пом’яті речі відпарювачем. З одягом у неї був повний хаос. Минуло лише три тижні відтоді, як Слава провів маму в останню путь. Валентині Іванівні конче потрібно було лікування — куди ж, вже надії майже не лишалось — і спокій. Четверта стадія раку нещадно забирала сили. Слава забрав матір до себе додому, і вона згасла менше, ніж за місяць. Тепер, повернувшись з роботи, він застав її речі, безжально скинуті серед коридору, й онімів від образи. Невже ось так — мама в минулому, її речі — викинути й забути? — Ти чого дивишся на мене, як Шевченко на москаля? — кинула сердито Ольга. — Не смій чіпати її речі! — крізь стиснуті зуби прошепотів Слава. Кров ударила в голову так, що він мить не відчував рук і ніг. — Та навіщо нам цей старий мотлох! — вигукнула Ольга, вже заводячи себе, — Музей тут хочеш зробити? Немає більше твоєї мами! Прийми це. Краще б ти про неї дбав, поки вона була жива! Частіше провідував, можливо, тоді б і знав, як їй було погано! Ці слова боляче вдарили Славу. — Іди, поки я тебе не образив, — видихнув він зірваним голосом. Ольга знизала плечима: — Та будь ласка. Псих… Так вона називала тих, хто мав свою думку й умів її відстоювати. Не знімаючи черевиків, Слава пішов просто до шафи в коридорі, розчинив верхні дверцята під стелею і, ставши на табуретку, витяг одну з великих клітчатих сумок “рифка” — вони залишилися ще з переїзду у нову квартиру. Він складав туди все з маминого — не кидав як-небудь, а кожну річ дбайливо складав акуратним квадратиком. Зверху ліг мамин жакет і пакет із її взуттям. Біля нього крутився трирічний син — допомагав татові і навіть свою іграшкову вантажівку додав. Згодом Слава дістав із тумбочки в передпокої ключ і поклав у кишеню. — Тату, куди ти? Слава гірко посміхнувся, беручись за ручку дверей. — Я повернуся, малий. Біжи до мами. — Зачекай! — стривожено з’явилася в дверях Ольга, — Ти їдеш? Куди? А як же вечеря? — Не треба, я вже наситився твоїм ставленням до мами. — Та чого ти взагалі на рівному місці завівся? Роздягайся, куди ти зібрався вечірньої пори? Не озираючись, Слава вийшов із сумкою. Сів у авто, виїхав зі двору, попрямував у бік Окружної (Київської) дороги. Він мчав у нічному потоці, не думаючи ні про роботу, ні про суєту, ні про відпустку, ні про улюблені жарти зі своїх інтернет-спільнот. Єдина думка поволі, важко й боляче клубочилася у свідомості, і тепер усе життя він сприймав лише через її призму. Дрібне й незначне згорало у вогні гіркоти й жалю. Найцінніше залишилося неторканим — діти, дружина… і мама. За смерть мами він звинувачував лише себе: недогледів, не встиг, завжди десь поспішав, щось відкладав, дзвонив рідше. А вона не хотіла його турбувати, бути зайвою. Тож усе відкладав “на потім”. Проїхав третину шляху, зупинився біля придорожнього кафе, швиденько перекусив і вже три години їхав без зупинок. Єдине раз, звернув увагу на захід сонця: коли блакитний обрій світили криваво-червоні промені — сонце чіплялося променями за край світу, ніби не хотіло згасати. В абсолютній темряві Слава нарешті в’їхав у село, збився на ґрунтових вуличках до самого кінця, і заглушив авто під рідною хатою. Там, де минули його дитинство і юність. У темряві ледь щось можна було розгледіти. Слава повозився із засовом на хвіртці, підсвітив телефоном. П’ять пропущених від дружини. Ні, сьогодні він сам не буде нікому телефонувати. Хай телефон і далі мовчить. Пахло бузком і черемхою. Прозорі квіти світилися у сутінках. У шибках відбивалось нічне небо. Слава витяг ключі, відімкнув перші двері й на дотик знайшов вимикач — у передпокої спалахнула лампочка. Біля порога стояли мамині хатні капці, в яких вона ходила на подвір’я. Біля других дверей, уже до кімнат — її сині домашні туфельки із червоними зайчиками. Слава подарував їх мамі років вісім тому. Він зупинився й завис поглядом на них, потім тряхнув головою й відімкнув наступну двері. Здрастуй, мамо, ти чекала на мене? Ні, у цій хаті його вже ніхто не чекав. Вітер ніс запах старих меблів і легенької вогкості. Хата швидко сиріла, треба було постійно топити. На комоді — мамина розчіска й косметичний мінімум; поруч на вішалці прозорий пакет зі стратегічним запасом макаронів з наклейкою «червона ціна». У вітальні виділявся новий диван — Слава колись купив матері з телевізором. Розчинена дверцята холодильника нагадувала: тут більше ніхто не живе. Навпроти — мамина кімната. Її ліжко з подушками під накидкою. Слава присів на край. Колись це була його кімната, а батьки спали у великій. До стіни тулилося друге ліжко — братика. Письмовий стіл біля вікна, а тепер стояла мамина машинка для шиття: вона дуже любила шити й вишивати. Другу кровать мама замінила на шафу для власних речей. Слава сидів у повній тиші, розгублено вдивляючись у мамин шкаф, немов перед ним стояв її привид. Його погляд став скляний. Запустив пальці у волосся, стис голову й зігнувся, уткнувшись обличчям у коліна. Його плечі затряслися. Він ліг на білу накидку на подушках — і заплакав. Він плакав, бо так і не встиг нічого сказати їй того останнього дня, коли вона стискала його руку. Він сидів, окаменілий, мовчки, спостерігав, як вона згасає, а в горлі тисли тисячі невиголошених слів. Мама пошепки сказала: «Не треба, Славо, не дивися так… Я була з вами щаслива». А він так хотів! Хотів дякувати їй за безтурботне дитинство, за любов, за затишок, за ту впевненість і безпеку. Дяків за фундамент, на якому він тепер стоїть, за острів, де його завжди чекають і приймуть назад, скільки помилок не роби. Але сидів — і не міг сказати нічого. Сьогодні всі справжні слова здаються пафосними чи застарілими, наш вік не придумав нових для щирості. Лише цинізм і жарти стали ближчими. Вимкнувши світло, він заснув, не роздягаючись, щоб не зім’яти охайну мамину постіль. Вкрився вовняною ковдрою зі стільця — і відключився. Сам здивувався, наскільки солодким був сон. Прокинувся рівно о 7-й ранку — як завжди за звичкою. Вийшов до машини, взяв сумку. Берези вразили свіжою зеленню: стояли шеренгою за парканом, неначе дівчата весняного балу. Сонце гріло їх гілки, зігріваючи всю землю. Слава постояв на сходах, вдихнув свіже повітря і всміхнувся: як же добре було рости не в кам’яних джунглях! Потягнувся, заніс сумку в хату і потягнув до маминого шафи. Один по одному він витягав мамині речі й бережно розкладав по полицях, розвішував на вішалки, як вона любила. Її туфлі й чоботи поставив донизу. Відступив, оцінюючи, чи все виглядає акуратно. Перед очима — мама в її улюблених сукнях, усміхається лагідною материнською усмішкою, без слів каже: «Люблю». Слава провів рукою по вішалках з блузками й сукнями, потім обійняв увесь той одяг, вдихнув знайомий запах… І ще якусь мить стояв нерухомо. Що з усім цим робити далі, він не знав. Нарешті згадав про теперішнє й дістав телефон. — Доброго ранку, Степане Артемовичу. Я сьогодні не зможу бути на роботі — сімейне. Справитеся без мене? Дякую. І дружині: «Пробач, що зірвався, повернуся ввечері. Цілую». Вздовж садової стежки цвіли нарциси, тюльпани і конвалії. Зібрав по жменьці — трьом на цвинтарі треба букет… Заходячи у магазин за молоком і булочкою, пригадав, що мама завжди тут купувала сир у тітки Іри. — О, Славко! Що ж ти знову тут? — здивувалася продавчиня. — Та… До мами приїхав, — знітившись, відвів очі. — Розумію. А не хочеш бринзи спробувати? Свіжа, як мама твоя любила. Слава подивився на неї. Здається, не знущається, просто щира людина. — Ну, давайте… А ви як, тітко Іро? — Ой… — махнула рукою. — Синочок мій зовсім спився. Поснідав просто на кладовищі, біля могил батька, мами й брата. Поклав кожному букетик квітів, шматок шоколадки, а мамі ще й бринзи. Вони мовчки усміхались із фотографій на хрестах. Слава подумки розмовляв із ними. Пригадав пустощі з братом… Згадав рибалку з татом на світанку. Як мама, бувало, кричить через усе село: «Сла-а-а-аво! Іди їсти!». Як же тоді соромно було перед друзями. А от зараз якби покликала… Погладив рукою тимчасовий хрест на могилі мами — чорний пагорб землі ще не просів. «Мамо, прости… Я не вберіг. Ми ж, здавалось, дорослі й незалежні, а без тебе — пусто. Так хочеться сказати “дякую”… Ви були найкращі. Як ви все встигали? А ми з Олею — егоїсти. Я, моє, мені… Дякую вам за все. І тобі, Васько, братику — дякую». Пора повертатися. Слава йшов польовою стежкою, жуючи молоді стебла трави. На першій же вулиці натрапив на Сергія — сина тітки Іри. Той вже добряче був під мухою. — О, Славко! Знову тут? — нерозбірливо проказав Сергій. — Та… Своїх відвідати. А ти — все п’єш? — Аякже! Свято ж! — І яке ж? Сергій витяг із кишені відривний календар, глянув. — Сьогодні Міжнародний день черепахи! Ось! — придумав гордо. — Угу, — скривився Слава. — Ти, Сергію, маму бережи. Вона у тебе золота людина. Не вічна вона. Запам’ятай це. І пішов далі, залишивши приятеля розгубленим. Той лише пробурмотів услід: — Ну… гаразд… Тримайся, Славо. — І ти, бувай, — кивнув Слава, не обертаючись.

Не смій чіпати мамині речі, сказав чоловік Це речі моєї мами! Для чого ти їх зібрала? голос Петра лунав

Без категорії

031

Доля на лікарняному ліжку: – Дівчино, ось беріть і доглядайте його самі! Я навіть підійти до нього боюся, не те що з ложечки годувати, – жінка різко кинула пакет з продуктами на ліжко, де лежав її тяжко хворий чоловік. – Та не хвилюйтеся так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Дмитру піднятися на ноги, – як медсестрі, мені не вперше доводиться заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта. Дмитра привезли в дуже тяжкому стані, але шанси на життя були високі. Пацієнт хотів жити, а це – вже половина успіху. На жаль, дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину. Здавалося, вона вже заздалегідь відмовилася від чоловіка. Але доля дивна: через багато років туберкульозом у відкритій формі захворіє син Дмитра та Алли – Юра. Та Алла й тоді поставить хрест на синові. Однак Юра все ж зцілиться. Дмитро, попри важкий діагноз, не втрачав почуття гумору, жартував, поспішав залишити тубдиспансер. У селищі, де він жив із сім’єю, не було спеціалізованої лікарні, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені шкода було молодого чоловіка – не доглянутий, у поношеному одязі. – Дімо, не ображайтеся, якщо я принесу вам трохи речей? Дивлюся, навіть тапочок немає, у туфлях ходите. Прийміть передачу від мене? – намагаюся розвеселити пацієнта. – Від вас, Віолетто, хоч отруту за ліки прийму. Але не треба нічого, дайте мені одужати, а тоді вже… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно визволила руку та вийшла з палати. Серце калатало – невже я закохалася? Ні, не хочу руйнувати сім’ю… Але серцю не накажеш. В омут з головою… Все частіше я заходила до Діминої палати – бесіди на довгих нічних чергуваннях стали щирими, довірливими, ми перейшли на “ти”. У Діми є п’ятирічний син. – Мій Юрко вдався у маму-красуню. Я Аллу дуже кохав, життя під ноги стелив. Але вона любить тільки себе. Егоїзм роз’їдає гірше кислоти. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина… – тяжко зітхнув Діма. – Та їй далеченько добиратися, часто не наїздишся… – намагаюся виправдати Аллу. – Годі, Віолетто! Як кажуть, добра жінка і в тюрмі місце купить. А до коханців летить за тридев’ять земель… – у Діми з’явився роздратований тон. – Добраніч, Діма. Не розв’язуй питання зопалу. Все налагодиться, – вимкнула я світло та вийшла. Безсумнівно, Діма страждав: безпорадно лежить у лікарні, а дружина гуляє на стороні. Як кажуть, для мурахи й роса – повінь… Через тиждень чую крики у палаті Діми. Забігаю: – Щоб я тебе тут більше не бачив, шлюхо! Геть звідси! – Діма лютував на перелякану Аллу. Та кулею вилетіла з палати. – Що сталося? – питаю у здивуванні. Діма лише відвернувся до стіни. Треба було заспокоїти його уколом. …Минає місяць. Алла не приїхала жодного разу. – Дімо, може, подзвонити дружині? – питаю нишком. – Дякую, Віолетто, не треба. Ми з Аллою розлучаємося, – спокійно відповів Діма. – Через хворобу? Дрібниці, ти ж на поправку! – дивуюся. – Пам’ятаєш, я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала лиш для того, щоб сказати мені про свого коханця. Мовляв, нехай живе у нашому домі, адже все з тобою туманно, а мені чоловік у господарстві потрібен… – Діма замовк. – Жах! – вирвалося з мене. Незабаром Алла приїхала з чоловіком. Діма його не бачив, а я – з вікна все як на долоні: той сидить на лавці, нервово курить, чекає Аллу. Вона вибігає, цілує його в щоку і швидко йде. – Діма, ти виписаний, – кажу. – Віолетто, хочу спитати… та, власне, нічого… – Діма розгублений. – Діма, я погоджуюся. Ти ж це мав на увазі? Сподіваюся, не помиляюся? – відчайдушно кажу я. Він щиро зізнався: – Віолетто, у мене немає дому. Можна я поживу у тебе? З Аллою остаточно все. Вона вже йде під вінець… – Діма, у мене дитина. Якщо приймеш її, у нас буде щаслива сім’я, – зізнаюся я. – Дитина – не перепона. Я вже її люблю, – Діма подивився мені в очі так, що я, мов сніжинка на рукавичці, зігрілася й розтанула. …Відтоді пролетіло чимало літ і зим. У нас із Дімою народилося двоє спільних діток, ми збудували тепле родинне гніздечко. Син Діми Юра часто гостює у нас зі своєю сім’єю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Та й правду кажучи, жодного шлюбу не було – просто оступилася у молодості, повірила солодким словам… …А Алла ще не раз виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Той хлопчик усе життя мав психічні проблеми, Алла мало про нього турбувалася – хлопчина ріс сам по собі. Коли Алла померла, сина влаштували до інтернату. …Ми з Дімою вже сивочолі, а кохаємо одне одного набагато сильніше, ніж у молодості. Йдемо життям поруч, цінуємо кожен день, кожен погляд, подих…

ДОЛЯ НА ЛІЖКУ ЛІКАРНІ Дівчино, беріть, ви й доглядайте його! А я навіть підійти боюся, не те що з ложечки

Без категорії

Йому вже 35 років, а він досі не має ні дружини, ні дітей: історія сина маминої подруги, який залишився інфантильним через материнську любов – Чи може надмірна турбота матері завадити стати самостійною людиною?

Йому вже 35 років, ані дітей, ані дружини досі немає Пригадую, як тиждень тому я була із своїм сином

Без категорії

Заміж за того, кого покинула доля. Історія Люсі й Михайла — про пошук щастя, віру в себе й справжнє кохання без шаблонів

Дружньо дякую за підтримку, за вподобайки, щире ставлення до моїх історій, підписки і просто величезне

Без категорії

Як поставити чоловіка на місце. Оповідь про Наталю, її непросту хворобу, одужання і несподівану силу, що змінила не тільки її життя, а й стосунки в українській родині з котиком Маняшою, песиком Шустріком та чоловіком Олексієм

Приструнити чоловіка Дякую всім за підтримку, лайки, відгуки, підписки і особливе спасибі від мене й

Без категорії

У ЧУЖОГО ЩАСТЯ НЕ ЖИЛА: Щемлива історія Марти, Насті та Максима про заздрощі, втрати й доленосні зустрічі — як шкільна суперниця втратила все через згубне захоплення, а колишній однокласник і улюбленець дівчат знаходить справжню любов у серці тієї, кого колись зневажали.

У СВОЄМУ ЖИТТІ Я ЧУЖОГО НЕ БРАЛА Я, ще школярем, добре памятаю двох дівчат із нашого маленького містечка

Без категорії

Батьківське серце. Оповідь Щиро дякую за підтримку, за вподобайки, відгуки та небайдужість до моїх оповідань, підписку і ВЕЛИЧЕЗНЕ спасибі всім, хто підтримує донатами — від мене і моїх п’яти котиків. Діліться у соцмережах, якщо сподобалися мої історії — мені дуже приємно! – Чому ти зранку така похмура? Посміхнись, ходімо снідати. Чоловік зайшов на кухню, протираючи очі — вихідний! Нарешті. На плиті шкварчала яєчня з беконом, а дружина вже налила чай. Вона переклала йому на тарілку більшість яєчні й дала хліб: — Їж на здоров’я! – Я щось не так зробив, Наталю? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили. Оба з тобою. Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч і почала їсти, апетиту там було мало… – Донька й син виросли, ми собі у всьому відмовляли, коли їх ростили — часи непрості були. Підтримували їх, а хто нас підтримає, хоч словом? В них постійно якісь проблеми — то їм сумно, то грошей не вистачає. У Світлани й у Діми — вічне ниття. – Звідки ти це взяла? Аркадій Іванович уже доїв яєчню, з насолодою мастив масло на свіжий хліб, зверху — варення. – Тобі добре, вони все це пишуть мені — матері. Діма вчора із сім’єю хотів у боулінг піти, грошей питав до зарплати, я розсердилась і не дала. Образився. А перед тім Світлана дзвонила — у неї з кар’єрою співачки не складається, настрій жахливий. Звісно, співати подобається — співай для душі, але й працювати треба! А вона хоче себе співом годувати, а не виходить. Не всім дано — давно пора зрозуміти й на нормальну роботу піти! І взагалі, в дитинстві зі своїм Дімкою дружили, а тепер зовсім не спілкуються! Наталя Львівна відсунула від себе холодну яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, минеться, ми теж молодими були — згадай хоча б! — заспокоював Аркадій, але Наталя Львівна тільки більше розпалилась: – Що ти кажеш, Аркаше, це ти згадай! Ми жили скромно, усьому раділи. Коли з’явився Діма — радість! Візочок і ліжечко подруга віддала, сестра — пелюшки та повзунки від старшого сина. Все ношене, як нове — діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! А як “Жигулі-шістку” купили — гордості не було меж! В дворі в “черепашці” машину ставили — вже багаті! А нашим, якщо не були за кордоном — життя не вдалося. Це ми їх так виховували? – Просто часи змінилися, Наталю, спокус багато, а вони молоді, побачиш — зрозуміють. – Як би не пізно, поки не розтринькали все заради багатства, а життя мчить, Аркаше… Я в дзеркало гляну — вже бабуся. І ти вже дід… Дзвінок. Дзвонив син, Діма. – Знову щось… — Наталя взяла слухавку, і її очі раптом округлились, вона підскочила: – Аркадію, збирайся! Діма в лікарні, сусід дзвонив! – Що трапилось?! — Аркадій вже метушився. – Точно не зрозуміла — болгарка руку порізала, диск розлетівся, кисть пришивають. Лиш би не втратити руку! Їдемо! Вдвох похапцем одяглися — ще не старі, але вже й не молоді батьки з тривожною душею… Поки бігли, зателефонувала Світлана: — Мамо, я зайду вдень, гаразд? — Заходь, доню, ми, може, вже повернемося! — запихкуючись, крикнула Наталя і побігла за Аркадієм до автобусної зупинки… У лікарні їх заспокоїли — руку вдалось врятувати, сина поки не пускали. — Поки не пустять — нікуди не йду! — вперто сіла Наталя у холі, Аркадій поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана, кинулась до них: — Мамо! Ви чого такі засмучені? Все минулося: Діма підробляв, комусь машину ремонтував, щось не знялось, різав болти — і поранився. Зашили, пальці рухаються. Мамо, у вас вид стурбований жах — вже все добре! — Звідки ти це знаєш? — здивувалася Наталя Львівна. — Ми з Дімою постійно спілкуємось, і з його дружиною теж. Один одному допомагаємо! А що? — Нам з татом здавалося, що ви зовсім не дружите, — пояснив Аркадій. — Тату, ви ж такі сильні, мудрі, все вмієте, тому ми вас зайвий раз не засмучуємо, — посміхнулась Світлана. — І взагалі, виглядаєте молодо, тож ми не втручаємось — щоб ви собі нарешті пожили. — А я думала, вам байдуже до нас… — теж засміялася Наталя Львівна. — Та ні, мамо, ви покоління незламних! Ми хочемо бути схожими на вас, хоча не завжди виходить. Але намагаємось! Батьки посміхнулись — вже не з тривогою. — Мамо, тату, хотіла сказати — знайшла роботу, а ще мене тепер часто кличуть співати — і в дитсадок, і в будинок для літніх людей… Там одна бабуся заплакала — у неї донька співачка, але завжди в роз’їздах, от і здала маму, жах… Світлана міцно обняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… В цей момент медсестра дозволила зайти до сина. Наталя мало не розплакалась, а Діма спокійно каже: — Мамо, заспокойся, все вже позаду! Тату, пам’ятаєш — у тій “черепашці”, де стояла машина, осине гніздо було? Як тебе покусали, теж ледь не помер… Усе буває. Вийду з лікарні — приходьте до нас на Новий рік, а то бачимося рідко. Свєта ще свого хлопця хоче показати, ще не встигла сказати! Додому Наталя Львівна й Аркадій Іванович ішли пішки, гуляли… Вже не зовсім молоді, але ще й не старі батьки… Оце вже батьківське серце — завжди болить за дітей. Завжди здається, що десь чужі діти кращі, і дуже хочеться, щоб свої були чемними, щасливими, слухняними… Але в кожного свій шлях. І наші діти — найкращі, бо вони наші…

Батьківське серце. Оповідання Дякую всім за підтримку за вподобайки, коментарі, підписки і особливо за

Без категорії

Повний двір незапрошених гостей, або Хто всі ці люди і коли вони вже поїдуть?

Незваних гостей повний дім А ці милі люди не можуть жити десь в іншому місці? цікавиться дружина. Готелів же повно!

Без категорії

Життя налагоджується: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! У них своє життя — у нас своє. Ти знову дзвонила Наталці? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не дивуйся, якщо що… — Богдан боляче схопив мене за плече. Як і завжди у таких випадках, я мовчки йшла на кухню. На очі навертались гіркі сльози. Ні, я ніколи не жалілася рідній сестрі на життя з чоловіком. Ми просто спілкувалися: у нас були літні батьки, були теми для розмов. Богдана це безмежно дратувало — він ненавидів мою сестру Наталю. У її родині панували спокій і достаток, чого не скажеш про наше життя з Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини, мабуть, не було у всій Україні. Богдан закружляв мене у вирі пристрасті. Я не зважала на те, що він нижчий за мене на голову, і навіть не надто брала до уваги його маму, яка прийшла на весілля, ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося: моя свекруха — запекла алкоголічка. Затьмарена любов’ю, я не помічала нічого поганого. Але проживши рік у шлюбі, я тяжко засумнівалась у своєму щасті. Богдан часто пив, повертався додому п’яніший за вино. Потім почалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні — зарплата була мізерною, а Богдан віддавав перевагу компанії друзів-собутильників… Забезпечувати дружину він не збирався. Якщо спочатку я мріяла про дітей, то тепер обмежилася доглядом за породистим котом. Я вже й не хотіла мати дітей від чоловіка-п’яниці. Та хоч як дивно, Богдана ще любила. — Лада, ти ж розумна, глянь, скільки навколо чоловіків — усі в захваті, а ти втупилася у свого “карлика”! Що ти в ньому знаходиш? Ходиш вічно побита… Біжи від нього поки не пізно, дурно жити з таким, — ось як мене намагалася навернути до тями подруга-колега. Богдан часто зривався на мені, піднімав руку. Якось так мене побив, що я не змогла вийти на зміну й він замкнув мене у квартирі… З того часу я почала його панічно боятись. Душа стискалася, серце шалено калатало, коли він заходив додому. Я думала: це кара, бо не змогла подарувати дитину, невдала дружина… Тому і не опиралася його силі, приниженням, образам. Чому я все ще його любила? Його мама, схожа на відьму, не раз казала: — Ладочко, слухайся чоловіка, люби його понад усе, забудь про родичів і подруг, вони до добра не доведуть. І я забувала про друзів, рідню, покірно підкорювалася Богдану, стала його тінню. Мені подобалося, коли муж, на колінах, просив вибачення, обсипав наше ліжко пелюстками троянд. Самі троянди, знаю, він завжди крав у двірі друга-пияка, дружина якого з любов’ю вирощувала ці квіти… Жінки прощали своїх “героїв” за ці “казкові” подарунки. Можливо, так би й далі я тягла це рабське існування, якби не випадок… — Відпусти свого Богдана, у мене від нього син. Ти ж безплідна, Ладо, — прямо запропонувала мені незнайомка відмовитися від чоловіка заради чужої дитини. — Не вірю! Йди геть по-доброму! — вигнала я непрохану гостю. Богдан відпирався як міг. — Поклянись, що це не твій син! — я знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, невже у тебе проблеми? — якось спитав головний лікар нашої лікарні, Герман Олександрович (так всі звали чоловіка років сорока з хвостиком, непримітного на вигляд, в окулярах і з легкою лисиною, але надзвичайно харизматичного). — Все гаразд, — засоромилася я. — Це чудово, коли в людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково всміхнувся він. “У мене нічого не впорядковано”, — подумала я. Герман Олександрович, колись одружений, після зради дружини сам виховував доньку, жив сам, але від нього завжди пахло дорогим лосьйоном, а чарівності було хоч відбавляй. Його увагу важко було ігнорувати. …Я залишила Богдана й повернулася до мами й тата. — Ладочко, що сталося? Тебе з дому вигнали? — Ні, мамо, просто вирішила все змінити… Потім телефонував Богдан, погрожував, стежив за мною, але вже не мав влади. Я спокійно відповіла: — Богдане, не витрачай на мене свого життя, краще подумай про свого сина. Я повернулася до сестри Наталки, до батьків, почала вперше за довгі роки жити для себе. Подруга одразу помітила зміни: — Лада, ти ніби весілля чекаєш! Свіжа, щаслива, наче інша людина! А Герман Олександрович незабаром запропонував руку і серце: — Лада, хочеш бути моєю дружиною? Тільки давай, щоб у колективі ти звала мене за по-батькові, а вдома — просто Герман! — А ти мене любиш, Германе? — Ну звісно, чого ж не люблю! Але я роблю більше, ніж кажу… — посміхнувся і поцілував руку. — Я щаслива погодитись! — радість моя не мала меж… …Минуло десять років. Герман щодня доводить свою любов не словами, а вчинками. Він завжди піклується, підтримує, захищає. Дітей у нас не з’явилося (напевно, я таки “пустоцвіт”), але Герман ніколи не дорікав. — Ладо, ми просто повинні бути щасливі удвох. Мені більше нічого не треба. Його донька подарувала нам онуку Сашеньку, яка стала нашою найбільшою радістю. Богдан спився й пішов з життя, не доживши до п’ятдесяти. Його мати, як зустріне інколи на ринку, може нагородити злим поглядом, та мені байдуже. Її прокльони розчиняються у повітрі. А ми з Германом живемо у злагоді. Життя справді в порядку.

ЖИТТЯ В ГАРМОНІЇ Лесю, я категорично забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! Вони собі, ми собі.