Я купую собі якісне індиче м’ясо і готую парові котлети, а чоловік їсть дешеву свинину з простроченим терміном.
Мені п’ятдесят сім років, понад тридцять років заміжня. Увесь цей час я прала, готувала їжу та дбала про затишок у нашій родині. У нас із чоловіком двоє дітей, яких я сама виховала та вивчила. Постійно крутилася, як білка в колесі – працювала на кількох роботах, щоб наші діти мали все необхідне й виглядали не гірше за інших.
За всі ці роки чоловік ніколи справді не працював тяжко, а досягнувши пенсійного віку, просто осів удома. Я ж досі працюю, допомагаю дітям із онуками і тягну весь дім на собі.
Не раз просила його влаштуватися хоча б охоронцем, а він лише каже, що ми й без нього справляємось. До того ж він добре знається на їжі! Я ледве встигаю щось приготувати — приходжу з роботи, а він найкраще вже з’їв, мені залишилась тільки юшка.
Якось подруга порадила мені готувати окремо: йому — з дешевих продуктів, а собі — лише зі свіжих і найякісніших. Я так і зробила, сказала чоловіку, що лікар порадив мені спеціальну дієту, тому він не повинен їсти мою їжу.
Тепер я ховаю свою їжу, а коли чоловік йде до гаража, їм солодощі. Ковбасу й сир тримаю у другому холодильнику, щоб він не знайшов моїх запасів.
Ви ж знаєте наших чоловіків — нічого не помічають! Я купую собі філе індички й готую смачні парові котлети, а йому — дешеву свинину зі знижкою і додаю приправи, щоб не відчув смаку. Йому купую найдешевші макарони, собі — тільки з твердої пшениці.
Не бачу нічого поганого у своїй поведінці: якщо хоче харчуватись якісно, нехай теж іде працювати. У нашому віці розлучатися — дурість: майже все життя позаду, маємо спільний дім, тож навіщо його продавати і ділити гроші навпіл? Я купую собі якісне індиче мясо й готую на пару котлети, а йому дістається свиняче майже з вичерпаним
На відпочинку з нахабною ріднею вирішити все раз і назавжди Я вже два тижні терплю, Сашку! Два тижні
Пам’ятаю чи ні? Таке не забувається! Поля, слухай… Пам’ятаєш мою позашлюбну дочку Настю? — з острахом почав Сашко. Я вже відчувала недобре… До речі, Настя нас просить забрати її доньку, мою онуку. Чому? Бо Настя смертельно хвора, чоловіка у неї ніколи не було, мати давно живе в Америці й не спілкується з донькою… Більше жодних рідних у Насті немає. Що скажеш, Полю? Ти, як завжди, рішення за нас приймаєш… Ловко — гуляв молодим, а відповідати доведеться мені. Ось так сімейні таємниці з минулого знову руйнують спокій: як сказати нашому синові Вані, чому чужа дитина оселилась у нашій родині? І чи зможемо ми полюбити доньку від чужої жінки, як рідну? То, слухай, подружко, у мене тут таке сталося, що словами не передати Памятаєш мою історію з чоловіком?
Скамейка для двох Сніг уже давно зійшов, але земля в міському сквері ще залишалася темною й сирою, а
П’ять років думала, що живе з чоловіком, а насправді хотіла бути поруч із ним, як біля мами
Олена родом з маленького містечка. Саме там стріли Амура влучили в її серце. Вона закохалася в Олексу, а він — у неї. Вони вирішили втекти з рідної глибинки. Батькам повідомили, що їдуть до столиці заробляти на весілля. І справді поїхали — щоб підзаробити, але потім вирішили не витрачатися на пишне святкування.
Вони зробили, як зараз модно: весілля у кедах і джинсах, подарунки — лише гроші, а замість бенкету — фуршет. Усі зібрані кошти від гостей Олена й Олекса пустили на погашення іпотечного кредиту. Але їхні мами, коли молодята приїхали додому, все ж влаштували скромний святковий стіл.
Минуло п’ять років від дня весілля. Подружжя вирішило не поспішати з дітьми, сплачували іпотеку — коштів зі свята не вистачило на всю суму. Мама Олени була вольова, ростила доньку сама й у кожній телефонній розмові нагадувала, що мріє про онуків. Але Олена до цього ще не була готова, часу не відчувалося, тож із дітьми не квапилися.
І тут несподівано Олена почала висловлювати до чоловіка претензії, які мала й раніше, але раніше вміла їх стримувати. Вона подзвонила мені й каже:
– Він довго розмовляє по телефону з іншими, а зі мною — тільки “привіт-пока” і все…
– Коли з роботи повернеться, буде час поговорити.
– Я після роботи хочу подивитися фільм про кохання, а він – тільки жахи дивиться.
– Скільки у вас телевізорів? Хоча зараз можна дивитися фільми на ноутбуці у навушниках. Але то не є сімейне життя, якщо обоє сидять поруч, а кожен — зі своїм.
Детальніше
за столом
Ігри для всієї родини
Стіл
Шкіряний
дверцята
– Ось-ось! Мені теж здається, що Олекса мене не розуміє!
– Це досить оригінальне твердження.
– Чому ти смієшся?
– Добре, не буду. Олено, коли вам разом весело?
– На відпочинку або коли приходять гості… Тоді він дуже ніжний…
Розмова з Оленою тривала майже годину. Вона розповіла, як вони познайомилися, як їй усі дівчата заздрили. З нашої розмови я зрозуміла, що перша її проблема — це невгамовне жіноче бажання виглядати найкраще перед іншими, а друга…
– Олено, як ти уявляєш ідеальний шлюб?
– Обов’язково з дітьми.
– Ну, всі зазвичай згадують про дітей, але після народження багатьох сім’ї розпадаються…
– Чоловік повинен цікавитись моїм настроєм, як у мене на роботі справи… Повинен оцінювати мій наряд, хвалити, як я готую…
– Він цього не робить?
– Каже, що смачно, але мені цього замало.
– Розкажи детальніше: приходить з роботи, ти подаєш йому, наприклад, картоплю пюре з котлетою, а він…
– Починає потирати руки й усміхатися.
– Але ж це — своєрідний комплімент! Думаю, тобі було б некомфортно, якби він відштовхнув тарілку й сказав, що не голодний…
Детальніше
Шкіряний
за столом
Стіл
дверцята
Ігри для всієї родини
Олена замовкла — схоже, не зовсім зрозуміла суть власної скарги. Але чомусь злилася на чоловіка. Що саме її не влаштовувало, я довго міркувала. Щоб переконатися у своїх здогадках, спитала в дівчини про відносини з мамою.
З’ясувалося, що мама була дуже емоційною, часто допитувала її, щось радила. Але, коли виникали проблеми, завжди підтримувала — “все буде добре”.
Часом кажуть: ми одружуємось із тими, хто схожий на наших батьків, а також із тими, хто дає нам багато любові. У Олени не було тата, тож вона не знала, що не всі люди так відкрито проявляють почуття, як її мама.
І тоді я сказала Олені, що п’ять років вона заміжня за власною мамою й чекає від чоловіка такої ж поведінки. Спочатку Олена здивувалась, але згодом погодилась.
– Як розлучитися з мамою?
– Дуже просто. Кожного разу, коли у тебе претензії, уявляєш, що то не Олекса поряд, а твоя турботлива мама. І він не може з нею змагатися!
– Ось воно!
– От і все! Тоді й претензії зникнуть самі собою! Ось уже пять років, як я одружена з Олексієм, та чим далі, тим більше відчуваю, що живу з ним майже так
14 червня 2023, Київ Сьогодні трапилась цікава історія, яку, напевно, не забуду ще довго. Ми з дружиною
1 березня Сьогодні я несподівано побачила свою сестру біля прилавка у великому торговому центрі Києва.
Зимова ніч вкрила подвір’я Андрія м’якою ковдрою снігу, але його вірний пес Граф, величезна німецька вівчарка, поводився дивно: замість того щоб ховатися у великій будці, яку Андрій змайстрував йому влітку з любов’ю, він вперто спав просто неба в снігах, а кожного ранку, щойно Андрій наближався до будки, Граф ставав між ним і входом, гарчав і благально дивився, ніби хотів сказати: «Прошу, не заходь туди» — і коли, зрештою, Андрій хитрістю заманив Графа в кухню, набравшись сміливості, зазирнув усередину будки і завмер: під старою ковдрою кутався маленький кошеня, брудний, змучений і кволий; Граф прихистив його, спав надворі, щоб не лякати, і стеріг входи як справжній скарб, а Андрій, міцно пригорнувши малечу до грудей, прошепотів: «Ти — найкращий пес, Граф… кращий за багатьох людей», і відтоді на подвір’ї мешкало вже троє друзів, а будка, зроблена з любов’ю, стала домівкою для врятованих сердець. Зима огорнула подвіря у Якова пухнастою ковдрою снігу, а його відданий собака Бурий, велетенський вівчар
День розпочався дзвінком рівно опівдні, ніби хтось розрізав довге очікування навпіл. Я, Галина Олександрівна
Знаєш, бувають такі моменти, коли треба швидко вирішити проблему, хоч розумієш, що ідеальних варіантів немає.
