Єдиний чоловік у родині Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона
Мені 45 років. Більше не приймаю гостей у себе вдома
Дехто, коли приходить у гості, забуває, що вони гості: поводяться неввічливо, дають поради і не поспішають додому.
Раніше я була дуже гостинною, але швидко змінила своє ставлення. Переступивши поріг сорока років, я припинила кликати гостей додому. Для чого мені це? Дратує мати таких відвідувачів.
Останній день народження святкувала в ресторані — це мені дуже сподобалося, тепер завжди так робитиму. Зараз поясню, чому.
Організувати свято вдома — дорого. Навіть на звичайну вечерю витрачаєш немало грошей, а якщо готуєш святкову зустріч — сума ще більша. Гості приходять із символічними подарунками, адже зараз складні часи. Потім засиджуються до пізньої ночі. Я хочу відпочити, а не мити гори посуду й прибирати.
Я більше не чекаю нікого в стінах своєї квартири. Прибираю і готую, коли мені зручно. Раніше після свят вдома почувалася стомленою й пригніченою. Тепер після свят у мене є час спокійно прийняти ванну й лягти спати раніше.
Маю багато вільного часу й ціную його. Друзі можуть зайти на чай — я не переймаюся, що в мене немає смаколиків. Тепер вільно висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити, прямо натякаю на вихід. Може, це й не виглядає гарно, але мене це не турбує. На першому місці — мій комфорт.
Найдивовижніше те, що ті, хто любить ходити в гості, самі майже ніколи не кличуть до себе. Їм легше святкувати на чужій території без турбот про прибирання та готування.
А ви приймаєте гостей? Ви вважаєте себе гостинною людиною? Мені 45 років, і я більше не приймаю гостей у своїй квартирі Іноді здається, що коли люди заходять у
– Ми трохи поживемо у тебе, бо не маємо грошей орендувати квартиру! – сказала мені моя подруга. Я дуже енергійна жінка: хоч мені вже 65 років, я не втомлююся подорожувати Україною, відкривати нові місця та знайомитися з надзвичайно цікавими людьми. З ностальгією згадую молодість, коли ми могли їздити куди заманеться — і на Чорне море, і у Карпати, і навіть сплавлятися Дніпром чи подорожувати з друзями у наметах. І для цього не потрібно було багато грошей. Але зараз ті часи вже в минулому.
Я завжди обожнювала заводити нові знайомства — біля моря, у театрі, просто на вулиці. З багатьма подругами спілкувалася довгі роки. Одного разу влітку у маленькому пансіонаті я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми навіть стали подругами. Пройшло кілька років — зрідка обмінювалися листівками зі святами. І ось одного дня я отримала дивний телеграм: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Від кого? Нічого не підписано.
Звісно, ми з чоловіком нікуди не поїхали. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила і оторопіла — на порозі стоїть Оксана з двома доньками-підлітками, бабусею та чоловіком, усі з купою речей! Ми з чоловіком були шоковані. Та пустили їх у дім…
Оксана одразу сказала:
— Чому ти нас не зустріла? Я ж надіслала телеграму! Та й таксі у Києві недешеве!
— Вибач, я навіть не знала, хто її відправив…
— Ну от, я знала твій адрес. Тепер я приїхала.
— Але я думала, ми просто будемо іноді переписуватися!
З’ясувалося, старша дочка вступає в університет і вся родина приїхала на підтримку. Оксана заявила:
— Ми поживемо у тебе, бо немає грошей на оренду! Тим паче ви живете майже в центрі Києва!
Я була шокована, адже ми навіть не родичі! Чому я маю годувати і доглядати за чужою сім’єю? Вони частково приносили продукти, але нічого не готували — все лягло на мої плечі.
Через три дні я не витримала та попросила Оксану з ріднею виїхати. На це вона зчинила страшний скандал, побила посуд, істерично кричала.
Я не могла повірити цьому. Вони поїхали — і забрали мій халат, кілька рушників та навіть вкрали великий казан з голубцями! Як їм це вдалося — не маю уявлення. Казан просто зник!
Так закінчилася наша “дружба”. Слава Богу! Більше я Оксану не чула й не бачила. Тепер сто разів подумаю, перш ніж відкривати двері навіть знайомим людям. Ми залишимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.
БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Батьків Яринка не памятала. Тато залишив маму ще до її народження, і більше про
Невже орхідея винна?
— Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня.
— Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї.
— Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко.
— Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги.
— Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася.
Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку:
— Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу.
— Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку.
Чоловік підморгнув жартома:
— Хто ж від любові відмовиться?
Через тиждень телефонує Катя:
— Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса.
— Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти.
Катя примчалась вже за годину.
Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова…
— Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо.
Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів:
— Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую!
Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років…
Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі…
Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки.
Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят.
Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками.
Таня тиждень побула біля нього, потім заявила:
— Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення.
Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно:
— Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати.
Розлучилися.
На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав:
— Якась низенька, навіть не гарна…
— Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса!
Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно.
Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує…
Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю:
— Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен…
Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала…
Нещодавно зустріла сусідку:
— Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша…
Не повірила, що Маша і Денис разом, але…
— Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку.
— А весілля?
— Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом.
Відвела сина вбік:
— Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані?
— Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм.
Отака історія, Поліно…
Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність.
А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов.
Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку:
— Привіт, подруго! Що тут робиш?
— Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя.
Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати…
На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками…
А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя.
…Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде… Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик
НЕМОВ ПТАХА НА СВИСТОК Дівчата, заміж треба виходити раз і на все життя! До останнього подиху з коханим бути.
«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти… Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?
Мені 37 років. Я вже давно розлучений от вже десять років як. Чесно кажучи, не можу забути зраду колишнього
ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена
Мої діти забезпечені, маю гривні на рахунку, скоро оформлю пенсію. Кілька місяців тому ми провели в останню
