ZigZag

Заміж уже хочеться, аж нестерпно! Чи знайде українська докторка філології своє жіноче щастя, коли за плечима складний розлучення, дорослий син, мама з усталеними традиціями і несподіваний роман з колишнім студентом — східним красенем Вадимом? Правдиві перипетії сучасної київської інтелігентки Алли: ніжність, розчарування, вибір між собою, родиною і любов’ю без гарантій— а також чи варто повертатись до того, кого колись вже пробачити не могла?

Давно мріяв записувати свій досвід, думки, на папір. Цей запис трошки відбиток життя, хочеться його залишити

Без категорії

026

Розрив за замовчуванням — Все буде добре, — тихо прошепотів Вова, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Він глибоко вдихнув, видихнув і натиснув на дзвінок. Вечір обіцяв бути непростим, але інакше й бути не могло: знайомство з батьками — справа серйозна… Двері відчинились майже одразу. На порозі стояла Алевтина Олексіївна. Вона була бездоганна — волосся укладене в охайну зачіску, строге синє плаття, легкий макіяж. Її погляд ковзнув по Лері, затримався на кошику з печивом, а потім вона ледь помітно стиснула губи. Цей рух був майже непомітним, але Лера його відзначила. — Проходьте, — вимовила Алевтина Олексіївна без особливого тепла, поступаючись місцем, щоб вони зайшли. Вова крокнув у квартиру, намагаючись зайвий раз не дивитись на маму, а Лера, переступаючи поріг, обережно тримала кошик. Квартира зустріла їх приглушеним світлом і тонким ароматом ладану. В домі було затишно, але все здавалося надто ідеальним: на місці кожна річ, жодної випадкової дрібниці. Здавалося, що кожен предмет промовляє про порядок і контроль. Алевтина Олексіївна провела гостей у простору вітальню з великим вікном, накритим щільними кремовими фіранками. У центрі — масивний диван, поруч — темний журнальний столик. Вона жестом запросила їх сідати. — Чай? Кава? — спитала вона, так і не поглянувши на Леру. В її голосі лунала рівність, не емоція, а формальність гостинності. — Я б з радістю випила чаю, — чемно промовила Лера, стараючись, щоб її голос звучав спокійно і приязно. Вона поставила кошик на столик, акуратно розв’язала стрічку і прочинила кришку — уся кімната сповнилася запахом домашнього печива. — Я принесла печиво. Власноруч пекла. Якщо бажаєте… Алевтина Олексіївна на мить зупинила на кошику погляд, тоді кивнула: — Добре, — сказала і пішла до кухні. — Зараз принесу чай. Поки вона готувала чай, в кімнаті запанувала тиша. Лера уважно розглядала квартиру — все виглядало дорого, охайно, але водночас чужо й недосяжно, майже як у музеї. Невдовзі господиня принесла піднос. На ньому — вишукані фарфорові чашки з тонким візерунком, срібний чайник і тарілка, на якій печиво акуратно розкладене по колу. Вона обережно розлила чай і сіла навпроти, склавши руки на колінах. — Отже, Валерія, — розпочала Алевтина Олексіївна, уважно дивлячись на дівчину. Її погляд ковзав по Лериному обличчю, відзначав зачіску, вираз очей, навіть те, як вона тримала чашку. — Вова розповідав, що ви навчаєтеся на виховательку, так? — Так, я на третьому курсі, — кивнула Лера, роблячи зусилля, аби зберігати спокій. Вона поставила чашку на столик, щоб руки не тремтіли. — Мені дуже подобається робота з дітьми. Мені здається, що це дуже важливо — допомагати їм розвиватись, бачити, як вони ростуть і вчаться новому. — З дітьми, — повторила мати з легкою іронією, піднімаючи брову. — Це непогано. Але ж виховательки заробляють зовсім небагато, ви ж розумієте? У наш час треба думати про майбутнє, про стабільність. Вова відразу заговорив: — Мамо, навіщо одразу про гроші? — його голос був трохи голоснішим, ніж планував, але тут же пом’якшився. — Лера любить свою справу, це головне. А матеріальне — ми впораємося, головне, що ми разом. Мати кивнула, решта її відповідей лунала спокійно, навіть надмірно виважено. Вона ніби вимірювала поглядом Леру, перевіряючи, наскільки серйозно та налаштована на майбутнє. Лера збиралася з думками перед кожною відповіддю. Вона чесно розповідала про свої плани працювати у дитсадку, проходити додаткове навчання, можливо, спеціалізуватись на роботі з особливими дітьми. Чому вона не хоче просто “пристосуватись” — не тому, що не розуміє реальності, а тому, що не готова зраджувати себе, свої цінності, навіть заради прибутку. — Цікава позиція, — схвально-іронічно відгукнулася мама Вови. — А ви ніколи не думали про професію, в якій можна заробити більше? З вашими здібностями у тому ж маркетингу чи продажах ви б мали зовсім інший рівень зарплати. Перед Лерою вималювалась чітка картина: тут цінують виключно бажання досягти “стабільності”, і в першу чергу — фінансової. Лера не знітилася, і навіть наважилась запитати: — А ви чим займаєтесь? Мати Вови несподівано розгубилась, проте швидко оговталась: — Я не працюю. Мій чоловік забезпечує родину, а я займаюсь домом, підтримую лад. Це теж — нелегка справа. Лера відчула у собі впевненість: — Тоді чому ви вважаєте, що я маю на перше місце ставити зарплату, якщо ви самі обрали інший шлях? Я не хочу, щоб Вова мене утримував! В атмосфері повисла напружена тиша. Вова переміщався з ноги на ногу, не знаючи як себе повести, а мама вже звернулася до сина, наполягаючи на тому, що саме на ньому — відповідальність за майбутнє. Далі розмова дедалі більше перетворювалась на суперечку про те, хто що має “віддати” — свої мрії чи свої принципи. Врешті Алевтина Олексіївна поставила питання руба: чи готовий Вова проміняти свої мрії на стабільність заради Лери? Але й Лера не поступалася: чому саме вона має йти в ущерб собі? Відповіді не з’явилося. Гості пішли додому, незважаючи на формальну вдячність за чай, з гірким присмаком незадоволеності, самотності, відчуження. Доля їхнього стосунку виявилась у підвішеному стані — хтось відстоював “правильне”, хтось — своє серце, але розрив уже стався. Іноді він стається за замовчуванням. *************** Наступні дні Лера не брала слухавку — їй треба було осмислити те, що сталося, зрозуміти, чи варто боротися. Її заполоняла до болю знайома думка: “Навіть якщо залишимось разом, я завжди буду на другому плані — після його мами”. Вова рано чи пізно таки приходить, але розмова не приносить полегшення. Він не може суперечити матері, не може підтримати Леру повністю. Розрив, який стався ніби сам по собі, тепер був неминучий. Але Лера вже відчуває себе вільною: їй не треба вже доводити свою цінність — ні його мамі, ні йому. Назавтра на вулиці, під українськими жовто-блакитними вогнями, Лера тихо сміється сама до себе. Вона йде далі — у своє завтра.

10 жовтня Все буде добре, тихо прошепотів Остап, намагаючись говорити впевнено, хоч у душі калатало й трясло.

Без категорії

046

Пробачення не буде: несподіване повернення матері, зруйновані мрії про родину та вибір між минулим і майбутнім — історія Віки, яка відмовилась від прощення навіть заради кохання

Чи ти колись замислювалась над тим, щоб знайти свою матір? Питання було настільки несподіваним, що мою

Без категорії

Хіба винна орхідея? — Поліно, забирай цю орхідею, бо інакше я її викину, — Катя недбало взяла з підвіконня прозорий горщик із квіткою й простягнула мені. — Ой, дякую, подруго! А чим же тобі не догодила ця орхідея? — дивувалась я, адже на підвіконні стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї. — Цю квітку подарували моєму синові на весілля. А ти ж знаєш, чим усе закінчилось… — Катя важко зітхнула. — Знаю, що твій Денис розлучився, не проживши у шлюбі й року. Не питаю про причину — здогадуюсь, вона була серйозна. Денис же обожнював Таню, — я не хотіла роз’ятрювати незаживу рану подруги. — Якось розповім тобі, Полю, чому вони розійшлись. А зараз важко згадувати, — Катя замислилась і заплакала. Я принесла «вигнану» і «відкинуту» орхідею додому. Чоловік співчутливо глянув на «нещасну» квітку: — Навіщо тобі цей замориш? В цій орхідеї немає життя. Навіть я це бачу. Не витрачай час. — Я хочу її виходити. Дам їй трохи любові й турботи. Упевнена, ще будеш милуватись цією орхідеєю, — мені дуже хотілось «вдихнути» життя у бідний, зболілий цвіток. Чоловік жартома підморгнув: — Хто ж від любові відмовиться? За тиждень подзвонила Катя: — Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити цей тягар у собі. Хочу тобі все розповісти про невдалий шлюб Дениса. — Катю, приїжджай, без вагань. Я чекаю, — я не могла відмовити подрузі. Катя мене підтримувала, коли я важко розлучалась з першим чоловіком, коли не знаходила спільної мови з другим… Та й дружимо ми давно. Катя приїхала вже за годину. Зручно вмостилась на кухні, налила собі сухого вина, я заварила каву, почастувала чорним шоколадом, і потяглась довга розмова про життя… — Я й не здогадувалась, що моя, вже колишня, невістка здатна на таке. Денис і Таня прожили разом сім років. Денис довго приглядався до цієї дівчини. Заради Тані залишив Аню. А я так любила Анюту — справжня домашня, затишна дівчина, я донечкою її кликала. А тут з’явилась така красуня Таня — Денис наче з розуму з’їхав, буквально мавпою крутився біля неї. Любов до Тані ніби спопеляла його. Про Аню наче забув… Згідна, у Тані зовнішність — хоч на обкладинку глянцю. Денису подобалося, коли його друзі захоплено зітхали, дивлячись на неї, прохожі оглядалися… Дивно було, що за сім років у них не було дітей. Думаю, син хоче все правильно зробити — одружиться, а там і дітки підуть. Денис не любить про особисте розповідати, та ми з чоловіком у його справи не втручалися… Син поставив нас перед фактом: — Тату, мамо, я одружуюсь з Танюшкою. Уже подали заяву в РАЦС. Буде гучне весілля. Грошей не пошкодую! Ми зраділи — нарешті, офіційна сім’я. Денису вже ж тридцять… Уявляєш, Полю, дату весілля довелося двічі переносити: то Денис захворів, то я в затяжному відрядженні… Думала собі: не до добра це… але йому нічого не казала. Бачу — щасливий. Навіщо ж псувати настрій? Ще й вінчатися з Таню хотів… Але й тут не склалося, отець Святослав поїхав у село. А Денис хотів тільки у нього… Словом, усе валилося… Зіграли гучне весілля. Ось, дивись на фото: бачиш цю орхідею? Квітуча, розкішна, листя — як у солдатика… А зараз? Самі «хусточки» лишились… …Денис з Танею збирались у весільну подорож — у Париж. І тут проблема: Таню не випустили за кордон — за якийсь величезний штраф. Прямо в аеропорту молодят розвернули. Денис не звертав уваги на лихі знаки — мріяв про сім’ю. …Але раптом Денис тяжко захворів. Ліг у лікарню. Стан — безнадійний. Всі руки опустили. Таня походила тиждень — і заявила: — Пробач, але чоловік-інвалід мене не влаштовує. Я подала на розвід. Уяви, Полю, як моєму Денису було лежати на ліжку, не рухаючись? А він спокійно відповів: — Я тебе розумію, Танюша. Не перешкоджатиму. От і розлучились. А син мій — одужав! Знайшли доброго лікаря, Петра Богдановича — він Дениса за пів року підняв. Організм молодий, сказав, впорається. Подружилися ми з його сім’єю. А у нього дочечка, Маша, двадцятирічна, добра, хоч і невисока на зріст… Денис спочатку носа вернув: — Якась дрібненька. І некрасива. — Синочку, з лиця воду не п’ють… Твоя попередня — була красуня. А краще бути щасливим у простоті, ніж гарно мучитись… …Не міг син забути Таню, але й зрада боліла. А Маша без тями закохалась у Дениса, бігала за ним… Ми вирішили, що треба зблизити молодих. Разом поїхали на природу. Денис був сумний, мов у воду опущений… Машу зовсім не помічав… Кажу чоловікові: — Даремно затіяли сватання. Думає ще про Таню. …Минуло кілька місяців. Дзвінок у двері. Денис із тією самою орхідеєю: — Ось, мамо, залишки минулого щастя. Робіть із квіткою, що хочете. Мені не потрібна. Я неохоче її прийняла і зненавиділа… Начебто ця квітка винна в горі сина. Сховала подалі від очей, не поливала… Нещодавно зустріла сусідку: — Катю, бачила твого Дениса з маленькою дівчиною. Колишня жінка статніша й красивіша була… Я не повірила: невже таки з Машею? — Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис ніжно тримав за руку свою тендітну дружину… Ми з чоловіком переглянулись: — А весілля? Гості? — Не потрібно цього шуму. Тихо зареєструвались, отець Святослав нас повінчав. Тепер ми назавжди разом. Відвела сина набік: — Денисе, а ти хоч полюбив її? Чи не образиш Машу? Може, це помста Тані? — Ні, мамо, не мщу нікому. Вже відболіло — жінка та для мене минуле. А щодо кохання… Світ Марини з моїм співпав. От і вся історія, Полю… Катя виговорилась… …Після тієї душевної розмови ми з Катею не бачилися майже два роки: клопоти, турботи… А орхідея ожила — розквітла рясно й вдячно. Квіти теж уміють віддячити за турботу. Зустрічаю Катю в пологовому будинку: — Привіт, подруго! Як ти тут опинилась? — Маша народила двійню. Сьогодні виписують, — радісно посміхається Катя. Неподалік чекають онуків Денис і Катин чоловік. Денис тримає букет червоних троянд. На порозі з’явилася щаслива, хоч і втомлена, Маша, за нею медсестра несе два «живих» згортки… Слідом іде донька з новонародженою правнучкою… А тут і Таня — благає Дениса пробачити й почати знову… …Чашку склеїти можна, а от пити із неї вже не вдасться…

ЧИ ОРХІДЕЯ ВИННА? Поліна, забирай цю орхідею, інакше я її викину, Катерина недбало взяла з підвіконня

Без категорії

067

Чоловік запропонував віддати нашу спальню його батькам на всі свята, а нам із ним спати на підлозі: сімейна гостинність чи межа самопожертви? Історія про ортопедичний матрац, радикуліт, готель і ціну власного комфорту по-українськи

Ти ж розумієш, що в тата радикуліт? Йому на дивані категорично не можна, потім розігнутись не зможе.

Без категорії

013

Замовкла для чоловіка після принизливого тосту на моєму дні народження — і вперше побачила його справжній страх

Ну що, піднімаємо келихи за іменинницю! Сорок пять отже, вже знову та ягідка, хоч у нашім випадку швидше

Без категорії

031

Дванадцять років потому: драматичне повернення матері на пошуки сина, якого вона колись вигнала з дому заради чужого щастя — у прямому ефірі українського телешоу!

Дванадцять років потому Дуже вас прошу, допоможіть знайти мого сина! голосної і тремтячою від сліз, благала

Без категорії

Немов пташка, що летить на приманку: Шлях до щастя, зради та справжнього кохання у долі української жінки — Дівчата, заміж треба виходити раз і назавжди, щоби все життя бути з коханим, а не блукати світом у пошуках другої половинки — так можна і залишитися недоїдженим яблуком. Одружений чоловік — табу. Навіть не пробуйте заводити з ним стосунки! А то, мовляв, трохи «пофліртую» — і розбіжимось. Побіжите обидва у прірву. А щастя обійде стороною. …Мої батьки разом уже пів століття, вони для мене — наочний приклад. Свою долю знайти й берегти понад усе — так я думала у колі подруг, коли мені було двадцять. Мудрі слова вклала мені в голову бабуся, їй я вірила беззаперечно. Подружки сміялися: — Не сміши, Ксюша! Полюбиш якогось «женатика», побачимо, як ти зможеш відмовитись… Тільки дівчатам я не розповідала, що мама до заміжжя народила старшу сестру від невідомого чоловіка. Це була ганьба на все село. Через п’ять років з’явилася я, вже у законному шлюбі. Тато без тями закохався у маму, і вони разом пройшли через усе життя. З рідного села довелося виїхати. Тому ще з юності я дала собі слово — ніяких позашлюбних дітей і чужих чоловіків. …З сестрою Софією ми ніколи не знаходили спільної мови. Їй завжди здавалось, що батьки більше мене люблять, а не її. Сестра постійно ревнувала. Між нами з Софійкою було негласне змагання: хто отримує більше батьківської ласки. Дитяче, але болюче… …З Єгором ми познайомились на дискотеці. Він — курсант, я — медсестра. Вже через місяць — весілля. Я за Єгором, немов пташка на манок. Після військового училища переїхали в гарнізон далеко від дому. Почалися сварки, нерозуміння, розлад. Порадитись ні з ким — мама в іншій країні. Народилася наша Танюшка. Дев’яності… Все нестабільно. Єгор звільнився і почав випивати. Я підтримувала, жаліла. Мовляв, все обійдеться — треба потерпіти. Єгор слухав здалеку: — Ксюша, не можу зупинитися… Згодом почав зникати з дому, іноді повертатися через місяць — з валізами грошей. Я знала — щось не те. Грошей не чіпала, намагалася берегти сім’ю. …Єгор зрештою пішов — повернувся лише через пів року, змарнілий, злий. Почав вимагати мої золоті прикраси, але не отримав. Я віддала гроші з валізи, а він сказав: «Цього мало». Ту ніч ми були разом, але вранці Єгор знову пішов. Я чекала — рік, два… У лікарні за мною доглядав лікар Діма. Він був одружений. Я не наважувалася на роман, поки не втратила надію на повернення чоловіка… …Під Новий рік з’явився Єгор. Зізнався: у нього народився син від іншої, і він хоче розлучитися. Я погодилась. Танюшку батько більше не бачив… Діма зізнався у коханні, кликав заміж, але я відмовила — не могла зруйнувати іншу сім’ю. Моїм щастям став Василь. У нього був син Денис, у мене — Танюша. Ми зустрілися в лікарні, полюбили одне одного, зрослися сім’ями. Тепер разом вже тридцять років. Я оберігаю це щастя понад усе. Нещодавно Єгор подзвонив моїй мамі: — Такої жінки, як Ксюша, я не зустрічав…

Наче синичка на зернятко Дівчата, що я вам скажу: заміж треба йти раз і назавжди! Отак поки дихання у грудях.

Без категорії

Рідний син: Чому для тата сім’я завжди починається з іншого? Історія Лени, яка все життя була “як рідна”, поки у її вітчима Артура не з’явився справжній син Матвій, разом із поїздками, квартирами, і… зламаною ілюзією родинного щастя

Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний

Без категорії

030

Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний