ZigZag

РІЗНІ ЛЮДИ Дружина Ігорю дісталася — дивна жінка. Гарна дуже, так: справжня блондинка з чорними очима, струнка, з розкішною фігурою, довгонога. І в ліжку — справжнє полум’я. Спочатку була пристрасть, і задуматися не було коли. А потім вагітність. Ну, одружилися, як заведено. Народився син — такий же білокурий і чорнявий. Усе було, як у всіх: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Яна поводилася нормально, воркувала над дитиною, звичайна така молода мати. А почалося все, коли син став підлітком. Яна раптом захопилася фотографією. Все щось фотографувала, на якісь курси пішла. З фотоапаратом не розлучалася. — Ну чого тобі не вистачає? — питав Ігор. — Працюєш юристкою — працюй собі. — Юристом, — поправляла Яна. — Ну юристом. Родині більше уваги приділяй, а не бігай Бог знає куди. І сам не розумів, що дратує. Бо ж господарством не нехтувала: і їжа зготована, і чистота, і син навчається добре — прийшов чоловік з роботи, ліг на диван перед телевізором, як заведено. Але дратувало оте: Ігорю здавалося, жінка зникає кудись, де йому немає місця. Вона і є, і нема її. Ніколи з ним не дивилася телевізор, не говорила про цікаве. Нагодує — і знову не з ним. — Ти заміжня жінка чи ні? — злився Ігор, коли знову бачив Яну за комп’ютером. Яна мовчала. Закривалася в собі. Ще й подорожувати любила у всякі екзотичні країни. Брала відпустку — і летіла з рюкзаком, з тим своїм фотоапаратом. Ігор не розумів. — Поїхали до друзів на дачу. У них банька, самогонка відмінна. І своїй дачці час би вже завестися. Яна відмовлялася, але кликала його з собою. Якось Ігор спробував. Ну нічого хорошого! Все чуже навколо, говорять незрозумілою мовою, їжа страшенно гостра. А до краси завжди він байдужий був. Тож Яна стала їздити без нього. Ще й з роботи звільнилася. — А пенсія як же? — обурювався Ігор. — І взагалі, що ти про себе думаєш? Велика фотохудожниця? Та знаєш, яке треба мати бабло, щоби пробитися? Яна нічого не відповідала. Лише якось несміливо поділилася: — У мене буде перша виставка. Моя, особиста. — Теж мені, виставка, — буркнув Ігор. — Велике досягнення. Та на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Якісь обличчя, і негарні навіть. Руки зморщені, чайки над водою. Дивно все, як сама Яна. Посміявся з неї тоді. А вона взяла й купила Ігорю машину. Будь ласка — ми одна сім’я, користуйся. Сама навіть на права не вчилася, а йому подарувала. Заробила з фотозйомок, по замовленнях бігала. Тоді Ігореві стало страшно. Незатишно стало. Що за звір у домі невідомий замість дружини? Звідки ці гроші? Чоловіки дали? Це ж неможливо на такій забавці на авто заробити. Гуляє? Навіть якщо ні, то обов’язково буде. Навіть учити її пробував — так, легенько, ляпаса дав. Вона схопила кухонний ніж, полоснула навскіс, навмання — два шви на животі. На щастя, не вгадала, істеричка. Потім пробачення просила. Але більше рукам волі не давав. Котів любила. Всі вони в домі — допомога, лікування, прилаштування. У самих удома постійно жили два коти. Нічого, лагідні, добрі котики, але ж не люди! Як їх можна так любити, здається, більше, ніж чоловіка? Якось помер у неї кіт, не змогла врятувати — на руках прямо й згас у клініці. Ото Яна побивалася! Ридала, коньяк пила, себе винила. Дні так тривало. Ігор уже втомився, кинув сердито: — Ти ще тараканів поминай! Натрапив на важкий погляд, замовк, плюнув, вийшов. Хай робить що хоче. Друзі співчували, подруги жінки завжди були на боці Ігоря. Всі казали: зовсім Яна “зазналася”, берега втратила. Тоді Ігор і знайшов розраду у сусідки, за сумісництвом — Яниній подрузі дитинства. Ірка була набагато простіша й зрозуміліша. Працювала продавчинею, у мистецтво не лізла, завжди готова і для сексу, й для спілкування. Правда, багато пила, ну так добре, не женитись же на ній… Чекав, коли Яна помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд поб’є. Тоді він і скаже: “А сама? Де пропадаєш?” Потім вони простять одне одному всі зради, і сім’я налагодиться. А Ірку можна буде кинути. Але Яна мовчала. Тільки дивилася недобре. А в ліжку і взагалі все розладналося. Вся стискалася, щойно Ігор намагався її приголубити. Перейшла в окрему кімнату. Син зовсім виріс, закінчив університет. Такий же — в матір: чорнявий, білокурий, і теж дивний. — А внуки коли? — питав Ігор. — Я спершу чогось досягти хочу в житті, — сміявся Денис, — і справжнє кохання знайти. Тоді чекай онуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Яною завжди була повна гармонія, розуміли одне одного навіть без слів. Ігорю здавалося, він зайвий, моторошно ставало від цих чорних очей, погляд яких неможливо було прочитати. Раз у раз йшов Ігор шукати розради у Ірки. А потім Яна дізналася. Хтось із сусідів сказав. Ігор не ховався зовсім. Прийшов якось додому, а дружина за столом сидить, курить. І так тихо, шепотом: — Іди звідси! Геть із дому! І очі такі чорні, моторошні, синяки під ними. Пішов до Ірки. Чекав, коли дружина покличе назад. Через тиждень написала у вайбер: треба поговорити. Зрадів, душ прийняв, парфумом набризнувся. А Яна з порога: — Завтра йдемо на розлучення подавати. А далі як у сні: розлучення, папери, підписи, від своєї частки квартири відмовився — по-людськи, їй від батьків дісталася… — А що тепер? Розлученкою жити будеш? — сердито спитав, виходячи із РАЦСу. Хотів ще додати «кому ти треба?» — але стримався. Яна всміхнулася. Вперше за довгі роки посміхнулася йому — щиро, широко: — Я поїду до Львова. Мені там серйозний фотопроєкт запропонували. — Хоч квартиру не продавай, — навіщо ж попрохав. — Куди повернешся? — Я не повернусь, — спокійно відповіла дружина, тобто вже колишня. — Розумієш, я вже давно люблю іншу людину. Він теж фотограф, із Львова, мені з ним надзвичайно цікаво. Але думала: заміжня ж, зраджувати бридко, а розлучатися немає наче причин. Ми просто різні люди. Через це ж не розлучаються? Чи розлучаються? — Не розлучаються, — підтвердив Ігор. — А от розлучилися, — засміялася Яна. — Я спершу так розгнівалася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала — все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружуйся на ній, і хай у вас все буде добре. І пішла. — Я не одружуся, — сказав Ігор їй услід. Але Яна вже не почула. Відтоді — жодних звісток від неї. Лише раз на рік коротке повідомлення у вайбер: “З Днем народження! Здоров’я і щастя! Дякую за сина.”

Дружина моя, Олена, з самого початку була для мене чимось дивним. Дуже красива, справжня українська красуня

Без категорії

Життя в гармонії: — Ладо, забороняю тобі спілкуватися з сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталі? Скаржилась на мене? Я ж попереджав. Не дивуйся, якщо щось буде, — Богдан міцно схопив мене за плече. Як завжди, у такі моменти я мовчки йшла на кухню, з очей котилися гіркі сльози. Ніколи я не скаржилась рідній сестрі на своє подружнє життя — ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, мали про що поговорити й обговорити. Це дратувало Богдана. Він терпіти не міг мою сестру Наталю. У них у сім’ї панували злагода і достаток, на відміну від нас із Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на землі не було. Він закрутив мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не знітило те, що він на голову нижчий за мене. Я не звернула уваги й на його матір, яка на весіллі ледь трималася на ногах. Пізніше з’ясувалося — свекруха багаторічна алкоголічка. Закохана, я не помічала лиха. Але вже через рік шлюбу моє щастя затьмарилося. Богдан почав пити, додому приходив п’яніший вина, завів романи на стороні. Я працювала медсестрою, зарплата була невелика. Богдан волів компанію друзів по чарці. Забезпечувати мене він не збирався. Раніше я мріяла про дітей, тепер же лишилась лише з породистим котом. Не хотілось народжувати від чоловіка-алкоголіка, хоча все ще його любила. — Дурненька ти, Ладо! Он скільки чоловіків біля тебе в’ються, а ти вчепилася в свого карлика! Що ти в ньому знайшла? Синці під тоналкою видно ж, — лякала мене подруга-колега. Богдан не раз давав волю гніву, піднімав руку. Одного разу так побив, що я не змогла вийти на зміну й до того ж замкнув мене в квартирі, забравши ключі. З того часу я панічно його боялась — душа стискалась, серце калатало, коли чула, як він відчиняє двері. Я думала, він мститься за те, що я не змогла народити дитину, що я “погана дружина”. Я не пручалася ні побоям, ні приниженням. Чому ж я ще любила Богдана? Колись його матір-нечиста так казала: — Ладо, слухай чоловіка, люби його усім серцем, забудь про родичів і подруг — вони до добра не доведуть. Я підкорилась, забула про родичів, підкорилась чоловікові, була цілком у його владі. Мені навіть подобалось, коли Богдан на колінах просив вибачення й обсипав ліжко пелюстками троянд (зірваних у двора сусіда-гульвіси). Але цей “рай” щоразу розлітався на друзки. …Та сталось так, що доля втрутилась: — Відпусти Богдана, у мене від нього син. А ти — безплідна, — прямо заявила незнайомка. — Не вірю, іди геть! — вигнала я її. Богдан мовчав. Я все зрозуміла… — Ладо, ти завжди така сумна. Проблеми? — несподівано поцікавився головлікар нашої лікарні Герман Львович. Я віджартувалася, але його слова “Добре, коли у людини все в порядку” глибоко мене зачепили. А в мене ж у душі — хаос… …Я пішла від Богдана до батьків: — Ладо, що трапилось? Тебе вигнав чоловік? — Ні, потім усе розповім, мамо… Згодом на мене кричала мати Богдана, а сам він почав погрожувати — але я вже знову відчула себе живою, вдихнула вільно повітря. — Богдане, не витрачай на мене час, краще займися своїм сином. Я перегорнула цю сторінку. Прощавай. Я повернулася до сестри Наталі й до себе самої. Подруга одразу зауважила переміну: — Ладо, тебе не впізнати! Ти розквітла, як наречена! А Герман Львович освідчився: — Ладо, давай одружимось! Не пошкодуєш. Одне прохання — зви мене просто Герман, без по-батькові. — А ти ж мене любиш? — Ой, жінкам такі важливі слова… Люблю, мабуть, та більше вірю в справи, — відповів Герман. — Я згодна, Германе! …Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов. Він не цілував ноги і не сипав пустими словами, як мій колишній. Піклувався, беріг, дивував щедрими вчинками. Своїх дітей у нас не було — мабуть, я й справді “пустоцвіт”. Але Герман не дорікав, а донька подарувала нам онучку Сашеньку — вона стала нашою улюбленою дитиною. Богдан, на жаль, допився до смерті, не доживши й до п’ятдесяти років… А у нас з Германом усе в порядку. Життя — прекрасне!

ЖИТТЯ ЯК СОН Оксано, я забороняю тобі спілкуватися з Марією та її родиною! В них свій світ, у нас свій, чула?

Без категорії

Заощадливі друзі покликали мене на день народження — додому повернулася голодною

Обережні друзі запросили мене на день народження. Повернулася додому голодна У мене є знайомі, яких я

Без категорії

Гіркувате щастя: Як Денис, шукаючи «ту саму» серед ідеалу, скромності й зрад, несподівано знайшов справжнє кохання у звичайній жінці з трьома дітьми — і став щасливим татом сонячної донечки, попри всі сумніви мами та життєві випробування

ГІРКЕ ЩАСТЯ Чим же тобі не вгодила ця дівчина? Хороша, скромна, чистоплотна, навчається, тебе кохає

Без категорії

Як Ванька, бажаючи вразити Сашку відчайдушною сміливістю на старій вишні, боляче зламав руку, соромлячись проявів турботи й намагаючись приглушити власний біль гострими жартами, а через роки, вже ставши Іваном Вікторовичем, стикаючись із жорстоким світом бізнесу, погрозами та домашніми тривогами, знову і знову чув те саме наполегливе «Все буде добре» від коханої Саші — фразу, яка дратувала в юності, рятувала в дорослому житті, а наприкінці довгого шляху стала для нього найдорожчим спогадом і справжньою правдою їхньої любові.

Тріск сухої гілки під своїм черевиком Ванюша навіть не почув. Просто раптом увесь світ перекинувся, закружляв

Без категорії

Не розумію, чому стала його дружиною: Щойно ми зіграли весілля, я вірила, що чоловік любить мене несамовито, але одне дивне й тривожне переживання змінило все — і справа була зовсім не у зраді, а у глибшому розчаруванні. Я надто кохала його, пробачала все, і він звик, став впевненішим, але перед весіллям вирішив поїхати один у Карпати без зв’язку під приводом підготовки до сімейного життя. Я залишилась чекати — і кохати. А повернувшись, він почав дивно поводитись, а у поштовій скриньці я знайшла від нього листа, написаного під час цієї поїздки, де він повідомив, що не хоче бути зі мною і не хоче весілля. Я мовчки знищила цей лист, але як можу жити з чоловіком, який не хоче мене? Чому він одружився і прикидався?

Не розумію, чому одружився з нею Днями ми побралися. Я думав, що моя дружина любить мене до нестями.

Без категорії

Після того, як я сказав дружині, що її донька — не моя проблема, правда про нашу сім’ю стала відомою всім

Після того, як я сказав дружині, що її донька не мій клопіт, правда про нашу сімю вилізла назовні Богдан

Без категорії

Сповідь про справжню кохану дружину: Чому я все життя поруч із єдиною жінкою, а мій брат любив усіх і втратив усе — долі, випробування і прощення в українській родині

Ой, ти як ще з Тетяною стільки років разом тримаєшся? Який у вас секрет? щоразу, приходячи до мене в

Без категорії

036

Любовниця мого чоловіка: як Міла опинилася у київській кав’ярні «Кавовий рай» лицем до лиця з Катериною–«Котиком», офіціанткою й розлучницею, і що з цього вийшло у річницю їхнього шлюбу

Коханка мого чоловіка Мирослава сиділа в машині й втупилася в екран навігатора. Здається, все правильно

Без категорії

Ти просто не розумієш своє щастя – Півмільйона? – Карина тричі перечитала сповіщення на екрані телефону, перш ніж цифри набули змісту. – Ти взяв кредит на півмільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, втупившись у свій смартфон. Навіть не підвів голову. – А, це… Так, дрібниці, мамі на ремонт. Ти ж знаєш, у неї труби течуть, паркет здувся, шпалери від сирості відійшли… – Зачекай. – Карина опустилась на край крісла, бо ноги її не тримали. – Ти оформив кредит. На півмільйона. І віддав усе своїй матері. Не сказавши мені ні слова? Дмитро нарешті відірвав погляд від екрана. На обличчі було щире нерозуміння, наче дружина запитує щось очевидне. – Карин, ну це ж мама. Вона сама живе, пенсія маленька. Хто їй ще допоможе? – А поговорити зі мною? – Карина не могла зупинитися, голос зірвався на крик. – Свою думку запитати? Хоч попередити? – Ти б почала сперечатися, – Дмитро знизав плечима. – А мамі було терміново. Чотири роки. Чотири роки вона терпіла цю жінку, яка дзвонила щовечора, щоб дізнатися, чим Діма вечеряв. Яка приїздила без попередження і дорікала нечистотою в квартирі. Яка на кожному сімейному застіллі саджала всіх так, щоб Карина була на далекому кінці столу. – Не перебільшуй, – спокійно сказав Дмитро. – Впораємось. Швидко виплатимо. Сума невелика, подумаєш. Це ж рідня. Сльози потекли самі — гарячі, розгнівані. Карина витирала їх тильною стороною долоні, розмазуючи туш по щоках. – Рідня? А я — рідня? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мати вирішила, що нам треба міняти авто, і ти продав нашу машину без запитання? Як вона викинула мої речі з гостьової кімнати, бо їй «незручно ночувати серед чужого хламу»? Як на мій день народження ви з нею поїхали обирати їй новий холодильник? – То все дрібниці, – відмахнувся Дмитро. – Ти просто втомилася, треба відпочити. Карина дивилась на цього чоловіка — високого, з м’якими рисами, з ямочками на щоках, які раніше здавались такими милими. Тепер вона бачила тридцятирічного хлопчика, не здатного перерізати пуповину. – Впораємось, – повторював він як мантру. – Любов усе переможе. Карина мовчки піднялась і вийшла до спальні. На антресолях лежали дві великі спортивні сумки — ті самі, з якими вона колись сюди переїжджала. Взяла їх, кинула на ліжко й почала відкривати дверцята шафи. Дмитро з’явився хвилин за двадцять, коли перша сумка була вже забита. – Що ти робиш? Карина, це глупо. Ти ж не серйозно? Вона не відповіла. Складала свитери, джинси, білизну. Зняла з полиці коробку з прикрасами — подарунками батьків і подруг, від нього брати нічого не хотіла. – Куди ти підеш? До мами? Вона ж у Львові! Застібнула другу сумку. Перевірила сумочку — паспорт, картка, ключі від маминої квартири, які носила про всяк випадок. – Карина, скажи хоч слово! Ти не можеш мене покинути. Я ж люблю тебе! Вона поглянула на нього довго. Потім взяла сумки і вийшла з квартири. Наступного ранку Карина стояла в черзі до РАЦСу, стискаючи заяву про розірвання шлюбу. За вікном мрячив дощ, важкі хмари висіли низько над дахами, але в середині розливалася дивна тиша. Рішення прийнято. Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Карина підскочила на дивані у подруги Олени, не одразу згадавши, де вона. – Нам треба поговорити, — Дмитро дихав у трубку часто, говорив збивчись. – Я все зрозумів, я змінюсь. Дай мені шанс. Вона скинула виклик. За двадцять хвилин телефон знову задзвонив. – Карина, я не можу без тебе. Ти — сенс мого життя. До ранку надійшло сорок три повідомлення. Кожне — довге, зі слізливими зізнаннями, обіцянками, погрозами. «Якщо ти не повернешся, не знаю, що зроблю». «Мама каже, ти просто вередуєш». «Я чекатиму тебе завжди». За тиждень він став з’являтись біля її офісу. Карина виходила на обід — і натикається на знайому фігуру біля кіоску з хот-догами. Йшла до метро — і бачила його на протилежній стороні вулиці. – Випадково проходив повз, — усміхався Дмитро, коли Карина просила пояснень. – Просто хотів тебе побачити. Одного вечора пролунав дзвінок у двері квартири Олени. Карина відкрила, не глянувши у вічко — чекала кур’єра з піцою. На порозі стояв Дмитро з букетом червоних троянд. – Один шанс, — прошепотів він. Більше не прошу. Карина мовчки зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили викликати поліцію. Вона навчилася жити з цим — як живуть з хронічним болем. Не читати повідомлень, не відповідати на дзвінки з незнайомих номерів, не озиратись на вулиці. Перейшла на дистанційну роботу, переїхала у віддалений район, куди Дмитра навряд чи закине випадково. Розлучення оформили за три місяці. Карина вийшла з суду з офіційним папером і розплакалася просто на сходах — не від смутку, а від полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Карина звикла звіряти кожне рішення з кимось, навіть якщо той все одно дія примусом. Тепер вона могла купити будь-який йогурт, не думаючи, чи схвалить це Олена Петрівна. Могла дивитися будь-який фільм, не слухаючи: «Нормальні жінки такого не дивляться». Могла дихати. Записалась на курси англійської — давня мрія, яку Дмитро вважав «марною витратою грошей». Почала ходити на йогу на світанку, коли Київ тільки прокидається. З’їздила на вихідні до Івано-Франківська, без планів, просто гуляла і їла медівник. Через півроку дзвінки припинилися. Повідомлення — теж. Карина ще місяць чекала підступу, потім зрозуміла: можна нарешті розслабитися. Влаштувалася у маркетингову агенцію — яскравий офіс, цікаві проекти. Життя налагоджувалось. Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її затягла колега Маша. – Це наш головний програміст, — представила Маша стрункого хлопця у стильних окулярах. – Андрій, знайомся — Карина з маркетингу. Він потиснув їй руку — міцно, але ніжно. Усміхнувся просто, без показної ефектності. – Теж тікаєте від караоке? – спитав він, киваючи на сцену, де фінансовий директор фальшиво виводив «Квіти України». – Бережу нерви, – підморгнула Карина. Вони проговорили весь вечір: про книги, подорожі, дивні життєві збіги. Андрій більше слухав. Ставив запитання і чекав відповіді, не перебиваючи, не повчаючи. Дізнавшись про її розлучення, тільки кивнув — і змінив тему. Через півроку вони з’їхалися, обрали квартиру в центрі Києва. Невелику, світлу, з високими стелями і видом на затишний двір. – Тобі правда подобається ця квартира? – спитала Карина, коли оглядали житло. – Може, ще пошукаємо варіанти? – А тобі подобається? – перепитав Андрій. – Дуже. – Тоді беремо. Такі дрібниці — право на свою думку, яку враховують — виявлялись значно важливішими за гучні слова про любов. Він освідчився на даху їхнього будинку, коли сонце заходило над горизонтом, фарбуючи небо у рожеве. Дістав маленьку коробочку: всередині блищало кільце з діамантом. – Я не майстер промов, — зізнався Андрій. – Але хочу прокидатись поряд із тобою щодня. Якщо ти готова терпіти мій храп і любов до поганого кави. Карина засміялась крізь сльози і кивнула. Той травневий вечір починався звичайно. Андрій затримався на роботі — горящий дедлайн у коді. Карина готувала пасту, наспівуючи під радіо, коли раптом пролунав дзвінок у двері — різкий, наполегливий, вимогливий. Вона глянула у вічко — і відскочила. На сходовому майданчику стояв Дмитро. Блідий, із темним колом під очима, у м’ятій сорочці. Два роки. Два роки тиші — і він тут. – Карина, відкрий! — кулак Дмитра гупав у двері. – Я знаю, що ти там! Треба поговорити! Вона схопила телефон, набрала номер Андрія. Занято. – Ми ж любимо одне одного! — кричав Дмитро крізь двері. – Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері затряслися — він навалився тілом, наче хотів вибити. Карина вперлась спиною у двері, ноги притисла до підлоги. – Йди геть! — закричала вона. – Викличу поліцію! – Ти моя дружина! — голос зірвався на вереск. — Була моя і будеш! Два роки я чекав, поки ти одумаєшся! Два роки! – Ми розлучені! Все скінчено! – Нічого не скінчено! — він знову штовхнув двері, Карина ледве втримала. – Я змінився! Мама каже, ти сама свого щастя не розумієш! Відкрий, поговоримо! У вічко було видно його лице — перекошене, одержиме. Це був не той, із ким вона колись ділила ліжко. Карина набрала три цифри. – Діма! Один дзвінок — і тут буде поліція. Іди геть. Зараз. Дмитро завмер. Кілька секунд мовчав. Потім різко розвернувся і попрямував до сходів. Десь внизу грюкнула двері. Карина сповзла по стіні на підлогу. В голові шуміло. Лише через півгодини змогла зв’язатися з Андрієм. Заяву в поліцію прийняли наступного дня. Дільничний вусань записав усе, вислухав історію й кивнув. – Розберемось. Проведемо бесіду. Що він сказав Дмитру — Карина не знає. Але після цього колишній не з’являвся. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей. Весілля вони відгуляли на початку червня, в маленькому заміському ресторані під Києвом — лише двадцять друзів. Жодного пафосу, ні родичів нареченого, які б вимагали «по традиції». Карина стояла перед Андрієм у простій білій сукні, стискаючи його теплі руки. За вікном шелестіла береза, пахло квітами й свіжою травою. – Чи згодна ти… – почав ведучий. – Згодна, – перебила Карина, і всі гості засміялися. Андрій одягнув їй обручку — тоненьку, золоту, з гравіюванням всередині. Три слова: «Назавжди з тобою». Карина підняла погляд на чоловіка, з яким мала звершувати життя. Не мамин синок, не одержимий переслідувач. Просто той, хто вміє слухати, поважати, любити. Попереду чекало життя, в якому її думка мала вагу… Ти просто не розумієш свого щастя

Ти просто не розумієш свого щастя П’ятсот тисяч? Катерина втретє перечитує повідомлення на екрані