ZigZag

Урок для дружини: Як Анфіса мало не втратила сім’ю через лінь, телефони та пораду свекрухи – а потім зрозуміла справжні цінності родинного життя

Урок для дружини Ситією вже мені, Роман з обуренням відкинув ложку, обертаючи роздратований погляд на дружину.

Без категорії

Хлопчик 7 років із синцями на тілі зайшов у львівську лікарню, несучи на руках свою маленьку сестричку… а його слова після цього розбили серця всім навколо

Було близько першої ночі, коли я, хлопчик семи років на імя Артем Шевченко, ледве відчинив важкі двері

Без категорії

019

Матвійко прокинувся від стогону мами: зворушлива історія про віру, людяність і диво у серці української родини

Хлопчик прокинувся від стогону мами. Він підійшов до її ліжка: Мамо, тобі боляче? Олесю, принеси води!

Без категорії

012

Вітання від дружини: Як Женя взяла реванш за зраду – історія про те, як кохання на руках перетворилося на гірку помсту з заявою на розлучення та вечірнім сюрпризом у київському котеджі

Вітання від дружини Любий, забереш мене з роботи? Зоряна зателефонувала чоловікові з невеликою надією

Без категорії

Ніна без даху: Як втрачена квартира, зламані мрії і випадкова зустріч із безпритульним на дачі подарували дівчині нову сім’ю та шанс на щастя

БЕЗ ДОМУ Марічка не знала, куди податися. Зовсім не знала… «Кілька ночей можу перебути на київському вокзалі.

Без категорії

Коли весна приносить не дива, а надію: Таня із немовлям, сімейні випробування і несподівана зустріч із дідусем, що стане родиною

Диво не сталося Сьогодні я вийшла з пологового з сином на руках. Сонце лагідно гріло обличчя, холодно

Без категорії

0150

Це навіть не обговорюється – Ніна буде жити з нами, це навіть не обговорюється, – відклавши ложку убік, серйозно сказав Захар. До вечері він навіть не доторкнувся – мабуть, налаштовувався на важливу розмову. – Кімната є, ми щойно завершили ремонт. Тож через два тижні донька переїде до нас. – Ти часом нічого не забув? – рахуячи про себе до десяти, спитала Ксюша. – Наприклад, що кімнату ми готували для нашої майбутньої спільної дитини? І до речі, у Ніни є мама, з якою вона й має жити. – Я пам’ятаю, що ми думали про дитину, – похмуро кивнув Захар. Він сподівався, що дружина без суперечок прийме його рішення. – Але нічого, це можна відкласти на кілька років. Тим більше, тобі ще навчання закінчувати, не до дітей зараз. І Ніна не хоче мати братиків чи сестричок. А щодо її матері… – Захар криво посміхнувся, – я хочу позбавити її материнських прав. Для дитини небезпечно залишатися з тією жінкою! – Для “дитини”? – здивовано підняла брови Ксюша. – Їй же дванадцять! Вона вже доросла дівчинка. І що за небезпека? Що їй не дають гуляти після десятої вечора? Чи змушують робити уроки, погрожуючи забрати телефон? Та твоя колишня святіша за багатьох! Вона навіть ременя до рук ще не брала. – Ти нічого не знаєш, – скрипів зубами Захар. – Ніна не раз показувала мені синяки, читати дозволяла образливі та погрозливі листи! Я не дозволю зламати життя моїй доньці! – Саме це ти зараз і робиш, йдучи в неї на поводу. Ксюша обережно підвелася з-за столу, залишивши недоторканим суп. Апетиту вже не було, а вигляд занепокоєного чоловіка викликав лише головний біль. І чому вона не послухала порад знайомих не поспішати з весіллям, пожити спочатку разом, випробувати почуття на міцність… Але ж вона, як завжди, “найрозумніша”! Та й хотілося випередити подружок. Чому друзі були проти швидкого шлюбу? Все дуже просто – для Захара це другий шлюб, він старший за Ксюшу на п’ятнадцять років і має майже дорослу доньку, якій дає все, що може. Три причини, кожна наче дрібниця, а всі разом – майже катастрофа. Перші дві причини особливого дискомфорту не створювали. Навпаки, Ксюші навіть подобалося, що чоловік старший і вже знає, що таке сім’я. Вона з перших вуст була впевнена – розлучення було мирним, колишня не мала до Захара жодних претензій. А ось третя причина – Ніна. Розбещена і вперта дівчинка, яка майже все дитинство провела у бабусі, бо батьки тільки й працювали, щоб забезпечити їй майбутнє. Розлучення її мало цікавило – тато ж завжди поруч, навіть якщо одружиться вдруге. А от новий шлюб мами… До такого Ніна була не готова. Новий вітчим всерйоз взявся за виховання, а мама, змінивши роботу і частіше буваючи вдома, активно його підтримувала. Командантська година, уроки, репетитори – адже Ніна відставала у навчанні. Її дратувало нове правило, їй бракувало телевізора й комп’ютера. Вона почала вигадувати сімейні “жахи” і переносити свої образи на тата. Так, Ніна вирішила жити з батьком, знаючи, що через роботу він весь день буде зайнятий. Для Ксюші дівчинка не існувала й слухати мачуху, на дев’ять років старшу, не збиралася. Раді “вільного життя” вона була готова на все. ************************** – Ніна приїде сьогодні. Підготуй їй кімнату і, будь ласка, не нервуй її, дівчинка й так багато пережила, – Захар просто поставив Ксюшу перед фактом, вибираючи краватку до нового костюму. – Якби знав раніше, що Алка через чоловіка почне тиснути на дочку… Але що вже тепер. – Значить, рішення незмінне? Справді хочеш забрати доньку до нас? – Ксюша ще сподівалась, що у чоловіка нічого не вийде. – А хто за нею стежитиме? Ти ж приходиш додому хіба що до восьмої вечора. – Ти й стежитимеш, – знизав плечима Захар. – Їй не три, досить самостійна. – У мене сесія на носі, сам казав, що треба сконцентруватися на навчанні, – зловтішно посміхнулась дівчина. – Нехай Ніна веде себе тихо й не заважає займатися. Сподіваюсь, вона вміє мити посуд і підлогу, бо наступні два тижні це – її почесні обов’язки. – Вона не прибиральниця… – Як і я, – урвала Ксюша. – Але раз житиме з нами, хай і допомагає по господарству. І тобі краще обговорити з дочкою правила спільного проживання. ************************* – Тату, ти дозволиш їй знущатися з мене? Я навіть з подругами нормально погуляти не можу – твоя дружина все домашнє на мене перекинула, а сама обличчям сяє перед телевізором! Ксюша, випадково почувши це, злегка посміхнулась. Як же, змусиш її щось зробити… Легше небо на землю впаде! – Я поговорю з Ксюшею, обіцяю. Але й ти постарайся з нею знайти спільну мову. Я розумію, тобі важко, але я фізично не можу тобі приділяти весь час. Прояви себе гарною дівчинкою. – Добре, я спробую, – через силу погодилась Ніна, зрозумівши, що нічого з батька зараз не витисне. – До речі, це правда, що ти купив їй машину? – Правда, а що? – Та нічого… А мені ти казав, що грошей немає, щоб відправити мене на канікули за кордон! А я так мріяла! – Одна ти все одно не зможеш їхати, тобі лише дванадцять, а я – на роботі. Літом поїдемо всією родиною. – А я не хочу з усіма! Ти мене взагалі не любиш, так? Для чого від мами забрав? Твоя дружина не рада, а ти вічно зайнятий… Далі Ксюша не слухала. Вона зрозуміла: так чи інакше, Ніна свого доб’ється. Це стосується не тільки подорожі. Хитра дівчинка вирішила вижити з родини ще одну претендентку на татові гроші. І здається, у неї це вийде. Ксюша вже втомилася вислуховувати претензії від чоловіка, й серйозно вирішила – ще одна сварка, і буде розлучення. А наостанок вона трохи зіпсує дівчинці радість перемоги, сказавши, що навіть після розлучення Захар повинен буде їй платити. Як аліменти. ********************** Як і очікувалось, вечір почався із купи претензій. Вислухавши все, Ксюша спокійно сказала, що подає на розлучення. – Я хочу жити спокійно, а не слухати потік бруду на свою адресу. І так, я попереджала тебе, що йти за примхами доньки – погана ідея, – побачивши тріумфуючу посмішку Ніни, Ксюша поспішила її “приземлити”. – А ти не надто тішся, бо ще невідомо, як складеться життя. Наприклад, я можу поставити татові ультиматум: якщо він захоче бачитися з нашою дитиною, – Ксюша погладила себе по животу, – він має відправити тебе до мами. Щось таке. Ніна навіть не знала, як відповісти, а Захар ще не встиг отямитись, як Ксюша вже зібрала валізу й пішла з квартири. Насправді вона не була вагітна, просто хотіла змусити неприємну дівчинку понервувати. І дати урок чоловікові, який зовсім не розбирається у дитячій психології… ЦЕ ПИТАННЯ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ: СКАНДАЛ У РОДИНІ, АБО ЧОМУ ЖИТТЯ З ДОЧКОЮ ЧОЛОВІКА МОЖЕ СТАТИ ВИПРОБУВАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДРУЖИНИ

– Марічка буде жити з нами, і це навіть не обговорюється, сказав Олексій, відклавши ложку в бік.

Без категорії

БЕЗПРИТУЛЬНИЙ КІТ ПРОНИК У ПАЛАТУ УКРАЇНСЬКОГО МІЛЬЯРДЕРА В КОМІ… І ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПОТІМ — СПРАВЖНЄ ДИВО, ЯКОГО НЕ МОЖУТЬ ПОЯСНИТИ НАВІТЬ ЛІКАРІ…

Безпритульний кіт проник у палату українського бізнесмена в комі І ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПОТІМ, БУЛО ДИВОМ

Без категорії

012

До нас приїхав двоюрідний брат мого чоловіка: гості лишились на ночівлю, я все приготувала, але вони прийшли з порожніми руками – як правильно поводитися у таких випадках по-українськи?

Приїхав двоюрідний брат мого чоловіка. Може, я й старомодний, можливо, зараз усе інакше, але не вірю в це.

Без категорії

У маєтку пахло паризькими парфумами й відсутністю любові. Маленька Ліза знала лише одні теплі руки — руки домогосподарки Нюри. Але одного дня з сейфу зникли гроші, й ці руки зникли назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Ліза сама стоїть на порозі — з дитиною на руках і правдою, що пече у горлі… *** Тісто пахло домом. Але не тим — з мармуровими сходами та кришталевою люстрою на три яруси, де Ліза провела дитинство. Ні, справжнім. Домом, який вона сама придумала собі, сидячи на табуреті у просторій кухні й дивлячись, як Нюрині червоні від води руки вимішують круглий комок тіста. — А чому тісто живе? — питала п’ятирічна Ліза. — Бо воно дихає, — відповідала Нюра, не зупиняючись. — Бач, як пузириться? Радіє, що скоро до печі потрапить. Дивно, так? Радіти вогню. Ліза тоді не розуміла. Тепер — розуміла. Вона стояла край розбитої сільської дороги, притискаючи до грудей чотирирічного Митька. Автобус поїхав, виплюнувши їх у сірі лютневі сутінки, і скрізь панувала тиша — та сама, особлива, сільська, коли навіть скрип снігу під чужими ногами чути за три хати. Митько не плакав. Він майже не плакав останні пів року — навчився. Лише дивився темними, не по-дитячому серйозними очима — і Ліза щоразу здригалася: очі Славка, його підборіддя, його мовчання — те саме, за яким завжди щось ховалося. Не думати про нього. Не зараз. — Мам, холодно. — Знаю, малий. Зараз знайдемо. Вона не знала адреси. Чи жива Нюра — теж не знала, минуло ж цілих двадцять років. У пам’яті лишилися лише: «Село Соснівка, Тверська область». І запах того тіста. І тепло тих рук, що єдині у великому домі гладили її по голівці просто так. Дорога вела повз похилені паркани. Вікна світилися — жовтим, тьмяним, але живим. Ліза зупинилася біля крайньої хати — просто бо ноги вже не слухалися, а Митько став зовсім важким. Калитка заскрипіла. Два східці, заметені снігом. Двері — старі, потріскані, фарба обсипалася. Вона постукала. Тиша. Потім — шарудіння. Звук засувки. І голос — хрипкий, старий, але такий знайомий, що Лізі перехопило подих: — Кого несе в таку темінь? Двері відчинилися. На порозі стояла маленька бабуся у в’язаному светрі поверх нічної сорочки. Обличчя — як печене яблуко, все у зморшках. Але очі — ті самі, блакитні, живі. — Нюро… Старенька завмерла. Повільно піднесла руку — ту саму, натруджену, з вузлуватими пальцями — і торкнулася Лізиної щоки. — Господи Ісусе… Лізанько? У Лізи підкосились коліна. Вона стояла, притискаючи дитину, і не могла вимовити нічого — лише гарячі сльози котилися по змерзлих щоках. Нюра нічого не питала. Ані «звідки?», ані «чому?», ані «що трапилося?». Вона просто зняла старе пальто з цвяха при дверях і накинула на плечі Лізи. Потім обережно взяла Митька — і той навіть не зрушився, лише дивився темними очима — і пригорнула до себе. — Ну ось ти й удома, ластівко, — сказала вона. — Заходь, рідненька, заходь. *** Двадцять років. Це час, за який можна збудувати імперію й втратити її. Забути рідну мову. Поховати батьків — хоча Лізині ще живі, та вже чужі, як меблі в знімній квартирі. У дитинстві вона вважала, що їхній дім — весь її світ. Чотири поверхи щастя: вітальня з каміном, батьківський кабінет з сигарним димом і суворістю, мамина спальня з оксамитовими шторами, і — десь унизу, у підвалі — кухня. Її територія. Царство Нюри. — Лізонько, не ходи туди, — вмовляли няні та гувернантки. — Вам нагору, до мами. А мама угорі все балакала по телефону. Завжди. З подругами, з партнерами, з коханцями — цього Ліза тоді не розуміла, але відчувала: щось не так. Щось неправильно в тому, як мама сміється в трубку, а в батька при вході — обличчя одразу стає холодним. А на кухні було правильно. Там Нюра вчила її ліпити вареники — криво, незграбно, з дірочками. Там чекали, поки підійме тісто: «Тихо, Лізонько, не галаси, бо образиться й осяде». Там, коли вгорі починалися сварки, Нюра саджала її на коліна й співала — щось просте, сільське, майже без слів. — Нюро, ти моя мама? — якось спитала шестирічна Ліза. — Що ти, панночко. Я так, служниця. — А чому ж я тебе більше люблю, ніж маму? Нюра тоді замовкла. Довго мовчала, гладячи по волоссю. А потім сказала тихо, майже пошепки: — Любов не питає. Приходить і приходить. Ти й маму любиш — просто по-іншому. Та Ліза не любила. Вже тоді знала це — із лякаючою для дитини ясністю. Мама була гарна, важлива, купувала їй сукні й возила в Париж. Але мама ніколи не сиділа поряд, коли Ліза хворіла. Це робила Нюра, ночами, з прохолодною долонею на лобі. А потім була та ніч… *** — Вісімдесят тисяч, — почула Ліза крізь прочинені двері. — З сейфу. Точно пам’ятаю, що клала. — Може, ти витратила й забула? — Ілле! Батьків голос — втомлений, глухий, як усе в ньому останні роки: — Добре, добре. Хто мав доступ? — Нюра прибирала у кабінеті. Код знає — я сама їй казала, щоб пилюку витирала. Пауза. Ліза стояла в коридорі, притулившись до стіни, й відчувала, як всередині щось починає рватися. — У її матері рак, — сказав батько. — Лікування дороге. Просила аванс місяць тому. — Я не дала. — Чому? — Бо вона служниця, Ілле. Якщо кожній служниці на маму, на батька, на брата… — Марино. — Що — Марино? Сам же бачиш. Їй потрібні були гроші, доступ був… — Ми не знаємо. Точно. — Хочеш поліцію? Розголос? Щоб усі знали, що в нас у домі крадуть? Мовчанка. Ліза заплющила очі. Їй було дев’ять — достатньо, щоб усе розуміти, й надто мало, щоб щось змінити. Вранці Нюра збирала речі. Ліза дивилася з-за дверей — маленька, в піжамі з ведмедиками, боса на холодній підлозі. Нюра пакувала в потерту сумку: халат, тапочки, іконку Миколая Чудотворця. — Нюро… Вона обернулася. Обличчя — спокійне. Лише очі — почервонілі, опухлі. — Лізонько. Чому не спиш? — Ти йдеш? — Йду, мила. До своєї мами. Хворіє вона. — А як же я? Нюра схилилася — щоб очі були на рівні. Від неї пахло тістом — завжди пахло, навіть коли не пекла. — Ти виростеш, Лізонько. Станеш гарною людиною. І, може, колись приїдеш до мене в гості, в Соснівку. Запам’ятаєш? — Соснівка. — Молодчинка. Вона поцілувала Лізу в лоб — швидко, майже крадькома — й пішла. Двері зачинилися. Клямка клацнула. І той запах — запах тіста, тепла й дому — зник назавжди… *** Хатинка була крихітна. Одна кімната, піч у кутку, стіл під клейонкою, дві ліжка за ситцевою завісою. На стіні — та сама іконка Миколая Чудотворця, потемніла від часу й лампадки. Нюра метушилася — ставила чайник, виймала варення з погреба, вкривала Митька. — Сідай, Лізонько, в ногах правди нема. Відігрієшся — поговоримо. Але Ліза не могла всидіти. Вона стояла посеред убогої хатини — дочка людей, що колись мали чотириповерховий маєток — і відчувала дивне. Спокій. Вперше за багато років — справжній спокій. Наче всередині щось натягнуте до болю, нарешті розслабилось. — Нюро, — скажала вона, і голос тремтів. — Пробач мені. — За що, рідна? — За те, що не захистила тебе тоді. Що мовчала всі ці двадцять років. За те, що… Вона замовкла. Як пояснити? Митько вже спав — заснув, щойно торкнувшись подушки. Нюра сиділа навпроти із кружкою чаю й чекала. І Ліза розповіла. Як після від’їзду Нюри дім став зовсім чужим. Як через два роки батьки розлучилися, бо бізнес розвалився й усе втратили. Як мама поїхала до нового чоловіка у Німеччину, а батько почав пити й помер на зйомній квартирі, коли Лізі було двадцять три. Як Ліза лишилася зовсім сама. — А потім з’явився Славко, — сказала вона, вдивляючись у стіл. — З першого класу його знала. Виганяв у гості, пам’ятаєш? Худющий, кучерявий, цукерки крав із вази. Нюра кивнула. — Пам’ятаю хлопчиська. — Я думала — ось нарешті сім’я. Справжня, своя. — Ліза криво всміхнулась. — А виявилось… Гравець він, Нюро. У карти, автомати, все підряд. Я не знала. Ховав. А коли дізналася — вже було пізно. Борги, кредитори, Митько… В печі тріщали дрова, лампадка кидала на стіни тінь. — Коли сказала, що подаю на розлучення, він… — Ліза ковтнула. — Він вирішив зізнатися. Думав, що це зупинить. Що я пробачу, оціню його чесність. — У чому зізнатися, рідна? Ліза підвела очі. — Це він тоді вкрав. Ті гроші. Із сейфу. Знав код — підгледів, коли у гостях був. Йому потрібно було… Навіть не пам’ятаю, на що саме. На його азарт, певно. А всю провину списали на тебе. Тиша. Нюра сиділа, не рухаючись. Лише руки, що стискали кружку, побіліли у суглобах. — Нюро, пробач. Якщо можеш… Я тільки нещодавно дізналася. Не знала, клянусь… — Тихо. Нюра встала. Потихеньку підійшла. І так само, як двадцять років тому, зігнулась, щоб їхні очі були на одному рівні. — Дітонько моя. В чому ти винна? — Але ж твоя мама… Тобі ж потрібні були гроші на лікування… — Моя мамця померла через рік. Царство їй небесне. — Нюра перехрестилася. — А я що? Живу. Огород є, кізочка. Сусіди добрі. Багато не потрібно. — Та ж тебе виганяли як злодійку! — А хіба не буває, що через брехню Господь до правди веде? Якби не виганяли — маму б не застала живою. А так — рік була з нею. Найголовніший рік. Ліза мовчала. Всередині пекло — сором, біль, любов, вдячність — все разом, упереміш. — Злилась я? — продовжила Нюра. — Звісно, злилась. Прикро було до сліз. За життя й копійки чужі не брала. А тут — ось так. Але потім… Потім відпустило. Не одразу, ні. Роки минули. Але відпустило. Бо якщо носити у собі кривду — вона тебе й з’їсть. А я жити хотіла. Вона взяла Лізині руки — холодні, шорсткі, вузлуваті. — Ти от приїхала. З синочком. До мене, старої, у цю халупу. Значить, пам’ятала. Значить, любила. А знаєш, скільки це вартує? Дорожче всіх сейфів у світі. Ліза розплакалася. Не так, як дорослі — стримано, а як у дитинстві — навзрид. *** Вранці Ліза прокинулася від запаху. Тісто. Відкрила очі. Поряд спав Митько, розкинувшись на подушці. За завісою поралася Нюра. — Нюр? — Прокинулась? Вставай, ластівко, пиріжки шкварчать. Пиріжки. Вона підійшла до столу — там, на старій газеті, лежали рум’яні, трохи криві, з защіпами, як у дитинстві. І пахли… пахли домом. — Думаю так, — сказала Нюра, наливаючи чай у надщерблену кружку, — треба тобі роботу знайти. В райцентрі бібліотека помічницю шукає, зарплата невелика, але й витрати тут нікчемні. Митька в садочок запишемо — там Валентина Іванівна, гарна жінка. От і побачимо. Вона казала це так, ніби все вже вирішено. — Нюро, — Ліза спіткнулась. — Я ж тобі ніхто. Стільки років без звістки. Чому ти… — Чому — що? — Чому ти прийняла мене? Без питань? Нюра подивилась прямо, знайомим, дитячим поглядом — прозорим, мудрим, добрим. — Пам’ятаєш, як питала — чому тісто живе? — Бо дихає. — Так і любов. Дихає й дихає. Її не звільниш і не виженеш. Де оселилась — там і живе. Хоч двадцять, хоч тридцять років чекай. Вона поклала перед Лізою пиріжок — теплий, м’який, з яблуком. — Їж давай. Кістяною стала, панночко. Ліза відкусила. І вперше за багато-багато років — посміхнулася. Надворі світало. Сніг іскрився у першому промінні, і світ — великий, складний, несправедливий — на мить здавався простим і добрим. Як Нюрині пиріжки. Як її руки. Як та любов, яку не звільниш. Митько виліз з-за завіси, протираючи очі. — Мамо, смачно пахне. — Це бабуся Нюра напекла. — Ба-бус-ка? — приміряв він слово. Подивився на Нюру. Та посміхнулась — і тисяча зморшок розбіглась по обличчю, а очі засвітилися. — Бабуся, бабуся. Сідай, солоденький. Їсти будемо. І він сів. І їв. І вперше за пів року — засміявся, коли Нюра показала, як ліпити з тіста смішних чоловічків. А Ліза дивилася на сина і на жінку, яку вважала матір’ю, і розуміла: ось він, дім. Не стіни, не мармур, не люстри. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто любов — звичайна, тиха, земна. Любов, за яку не платять. Яку не купують. Яка просто є і буде, доки б’ється хоча б одне живе серце. Дивна річ — пам’ять серця. Дати, обличчя, цілі роки зникають, а запах маминих пиріжків не згасає до останнього подиху. Може, тому що любов не в голові живе — десь глибше. І часом треба втратити все — становище, гроші, гордість — аби згадати дорогу додому. Туди, де чекають ті руки. Ось така вона — пам’ять маминих пиріжків, або як любов, що дихає, рятує навіть через двадцять років забуття

В особняку тхнуло французькими парфумами й нелюбовю. Маленька Ганнуся знала лише одні теплі руки руки