Нічия хата Сергійко, як завжди, прокинувся без будильника о пів на сьому. У квартирі стояла спокійна
Лист, що не дійшов Бабуся довго сиділа біля вікна, хоч особливо дивитися було нікуди. У дворі швидко
Іван, ти точно памятаєш про вугілля? Минулого разу довелося купувати в крамниці, а там тільки сирі дрова
Було це давно, ще за часів моєї молодості, коли нашій сімї довелося зіткнутися з непростим питанням.
БЕЗ ДОМУ Соломія не мала, куди податися. Ну зовсім нікуди «Дві ночі перебуду на залізничному вокзалі.
Минуло лише 2 тижні, як я був на своїй дачі, а сусіди уже встановили теплицю на моїй ділянці та посадили огірки й помідори
Я маю невеликий шматок землі за містом, де не саджаю нічого, а просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на догляд за городом — там у мене мангал, альтанка для сидіння та захисту від дощу. На майбутнє планував поставити паркан навколо ділянки.
Одного разу поїхав на дачу, щоб посмажити ковбаски й відпочити від міської метушні. Сусіди були нормальні, не настирливі й небалакучі. Тільки одна сусідка іноді дратувала мене — весь час дивувалася, як це я можу жити без рослин. На її ділянці, навпроти через дорогу, було все засаджено розсадою й квітами, якими вона займалася днями.
Оскільки паркану між нашими ділянками ще не було, вона могла спокійно заходити на мою територію. Якщо чесно, мені це не подобалося. Часом приїжджаю, а вона вже щось ходить, дивиться.
Якось питаю:
— Усе гаразд?
— Так. Дивилась, де можна було б посадити цибулю. У тебе ж стільки вільного місця, а нічого не росте. Думаю, можна щось посадити — ти ж не проти?
Я розгубився, не хотів її образити, подумав трохи й сказав:
— Можеш одну грядку зайняти.
Але згодом пожалкував, що дозволив: вона не давала спокою, по півдня щось стрибала біля тієї грядки, нервувала мене своєю присутністю.
Тут я поїхав у відпустку на море. Повертаюсь, у перші вихідні їду на дачу — і що бачу? Справжню теплицю й кілька грядок з огірками та помідорами просто на моїй ділянці.
Я відразу зрозумів, хто це зробив, і не став ні в кого питати. Розлютився і вирішив діяти: попросив друга допомогти, ми заїхали в епіцентр і обгородили ділянку сіткою. Тепер сусідка вже не могла вільно заходити і робити, що захоче.
На наступні вихідні приходить і питає:
— Чого це ви паркан поставили? Тепер не можу до своєї розсади дістатися. Ти, може, сам тепер доглядатимеш?
Це було вже занадто! Увечері я розібрав теплицю і перекинув матеріали через паркан. Відтоді навіть не вітається. Минуло вже два тижні, відколи я бував у своєму садовому будиночку, а сусіди встигли поставити парник
Знайшов привід зробити пропозицію. Сон-оповідка Дякую вам за підтримку, за подобайки й відгуки на мої
Колись, багато років тому, в самому серці Києва, трапилася історія, яка й досі не дає спокою моїм думкам.
8 червня. Київ. Сьогодні день почався так тихо, як я мріяла всі ці місяці. Лежу у своїй новенькій квартирі
У маєтку пахло французькими парфумами та байдужістю. Маленька Ліза пам’ятала лише єдині теплі руки — руки домогосподарки Нюри. Але одного дня з сейфу зникли гроші, і ті руки зникли з її життя назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Ліза сама стоїть на чужому порозі — з дитиною на руках і правдою, яка душить у горлі…
***
Тісто пахло домом.
Не тим, де мармурові сходи та кришталева люстра в три яруси, де Ліза росла дитиною. А справжнім — тим, який вона вигадувала собі, сидячи на табуретці у великій кухні й дивлячись, як Нюра руками, червоними від роботи, місить м’який клубок.
— А чому тісто живе, — питала п’ятирічна Ліза.
— Бо дихає, — відповідала Нюра, не відриваючись. — Он як пузириться? Радіє, що скоро в піч піде. Дивне, еге ж? Радіти вогню.
Тоді Ліза не розуміла. Тепер — розуміла.
Вона стояла обабіч розбитої сільської дороги, притискала до себе чотирирічного Митрика. Автобус поїхав, виплюнувши їх у сірих лютневих сутінках, і довкола залишалася лише тиша — та селянська, особлива, в котрій чути, як хрумтить сніг під чужими ногами через три двори.
…
(збережено стиль оригіналу і головні образи)
***
Ось і дім — не стіни, не мармур, не люстри. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто така — проста, звичайна, неголосна — любов, за яку не платять, яку не купують, яка просто є. Поки б’ється бодай одне живе серце.
***
ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ОДИНОКИХ ФРАНЦУЗЬКИХ АРОМАТІВ. Лише руки простої Нюри — єдине тепло в холодному маєтку маленької Лізи. Але зникнення грошей із сейфу відібрало у дівчинки все, що було справжнім. Двадцять років потому Ліза повертається — з сином на руках і болючою правдою, котра не дає дихати. Запах тіста, тиша сільської ночі, зламані долі, чужі багаті будинки та омріяна простота. Це історія про повернення додому, до любові, яка пробачає і чекає, навіть якщо минула ціла вічність. В маєтку пахло французькими парфумами і відсутністю любові. Маленька Соломія знала лише одні по-справжньому
