ZigZag

Мій тесть був приголомшений, коли побачив, у яких умовах ми з дочкою живемо

Мій тесть ледве слова з себе вибив, коли побачив, в яких умовах ми живемо. З майбутньою дружиною ми познайомилися

Без даху: Історія Ніни про втрату дому, надію на дачі, зраду близьких і несподівану дружбу з інтелігентним безхатьком Михаїлом Федоровичем, що допомогла знайти нову родину та віру у майбутнє

БЕЗДОМНА У Лесі взагалі не було куди йти. От зовсім. «Пару ночей на вокзалі ще можна витримати, а що далі?

Без категорії

0269

«Коли “провінційна дружина” стає левицею: як Наталя заблокувала карту чоловіка напередодні святкування, а вся його “по-королівськи” родина залишилась без вечері в ресторані “Золоте узбережжя” — історія про гідність, власні межі та справжню свободу»

Картку Павло попросив у середу, за ранковою трапезою. Голос його був спокійний, трішки стурбований але

Без категорії

Сіра мишка щасливіша за тебе: історія про справжнє жіноче щастя без глянцю, гламурних вечірок і показної розкоші – про любов, турботу, терпіння та тихе сімейне тепло по-українськи

Миша, сіра щасливіша за тебе Оксано, ну ти ж подивись на себе! Марина ковзнула поглядом по її старенькому

Без категорії

011

БЕЗХАТНІЙ КІТ ПРОБРАВСЯ ДО ПАЛАТИ УКРАЇНСЬКОГО МІЛЬЯРДЕРА В КОМІ… І СТАЛОСЯ ДИВО, ЯКОГО НЕ ЗМОГЛИ ПОЯСНИТИ НАВІТЬ ЛІКАРІ…

Безпритульний КІТ проник до палати українського бізнес-магната, що перебуває в комі і те, що сталося

Без категорії

025

РІДНА НЕВІСТКА – Мамо, я одружуся з Емілією. Через три місяці у нас буде дитина, – син поставив мене перед фактом. Я не дуже здивувалася цій новині, бо з Емілією син мене заздалегідь познайомив. Насторожував вік нареченої – їй ще не виповнилося й вісімнадцяти. Та й нареченому ще треба було йти служити до війська. Самі ще діти, а вже весілля їм подавай, дитина на підході. Довго не могли знайти весільну сукню для Емілії – сьомий місяць вагітності давав про себе знати. Коли відгуляли весілля, молоді стали жити у батьків Емілії. Проте син щотижня приїжджав до мене. Замикався у своїй кімнаті та просив не турбувати. Я, як мати, хвилювалася. …Телефоную Емілії. – У вас все гаразд з Ромою? – Звісно, а що таке? – невістка спокійна, як удав. – Еміліє, а ти знаєш, де зараз твій чоловік? – намагаюся докопатись до суті. – Галино Юріївно, займайтесь своїми справами. Ми самі розберемося без вас, – це було перше і далеко не останнє хамство у мій бік. – Вибач, що забрала у тебе час, – відступаю і кладу слухавку. Я людина спокійна і миролюбна. Тому в їхні справи не лізла. Варіться у власному соку – не буду на заваді. …Невдовзі Емілія народила Варвару. Це ім’я мені зовсім не подобалося, тому я називала внучку по-своєму – Басею. Сина забрали до війська. Рома служив далеко від рідного дому. Я всі два роки служби приїжджала до онучки Басі. Щоразу, бачачи Емілію, помічала, як вона гарнішала. Дуже вже була вродлива, хитрюща. Це мене лякало. Емілія вступила до університету, а там спокус – хоч відбавляй. Були у мене думки: чи дочекається Рома цієї красуні-студентки. Емілія мене не дуже любила: коли я приходила до Баcі, вона зітхала, швидко подавала мені візочок і проводжала на прогулянку. Щоб лише очі не бачили. Могла і поглядом образити. Навизна неприязнь – не те слово. Але ворожнечі не хотілося, скоріше б забратись з того непривітного дому. …Відслуживши, Рома повернувся до сім’ї. Дивлюся – все добре, мирно, по-людськи. Бася росте, Рома обожнює дружину, невістка – господарочка-красуня. Серцю радість. Так у благополуччі минуло п’ятнадцять років. …А потім Емілію, наче підмінили. Почалися коханці. Багато. І не приховувала – гуляла відверто. Як каже народна приказка: квашню кришкою не прикриєш. Рома терпів це три роки – любив і страждав. Вона боляче жаливала чоловіка, глузувала. Я була шокована. Але теми моралі не піднімала – боялася Емілію, як чорт ладану. Погляне – аж мурашки по шкірі. – Синку, які у вас з Емілією стосунки? Сварка? Через що? – Не хвилюйся, мамо, все владнається, – заспокоював Рома. Здавалося, син ніби відчуває вину і тому терпить. Вирішила піти до Емілії, не давав спокою їхній розрив. – Еміліє, можна у тебе щось спитати? – тихо кажу, не хочу розізлити невістку. – Ви, Галино Юріївно, краще спитайте у свого сина, чим і ким він займається на фірмі? Моя тітка працює там же – все мені розповіла. Одним словом – ваш син мені зраджує! Він перший почав, – Емілія перейшла на крик. Господи, навіщо я туди сунулася? Ромі не сказала нічого. Будь як буде. Себе замучиш, а всім не догодиш. …Емілія і Рома невдовзі розлучилися. Бася залишилася з мамою. Рома пустився у всі тяжкі – жінок змінював, як рукавички: брюнетки, блондинки, шатенки. Постіль порожньою не була. Емілія майже одразу вийшла заміж – про це повідомив Рома, навіть заплакав. Емілія була турботливою до нового чоловіка. Наступною дружиною стала Жанна – мініатюрна, спритна, хазяйновита. Ромі – тридцять п’ять, Жанні – сорок. Син окрилений, стелиться перед Жанною. Вона швидко заволоділа його душею й тілом. Відразу поставила умови: офіційний шлюб, квартира для доньки, повне забезпечення. Рома танув перед другою дружиною. Жанна, на відміну від Емілії, нав’язувалась у подружки, кликала на “ти”. Мені таке панібратство не до душі, але не люблю конфліктів – тому змовчала. Всі подарунки від Жанни, куплені на гроші Роми, висять у шафі – душа до них не лежить. І посмішка у неї натягнута, і слова нещирі – любить не Рому, а гроші. Словом, фальшива. Знайшла собі “грошовий мішок” і живе собі. Інша річ – Емілія. Кричала, але щиро – по-батькові зверталась, Ромку любила. Жанна не варить обідів, купує готове; якось злегка дорікнула їй: – Ти б хоч Ромі суп зварила, бо все всухом’ятку їсте. – Галя, не вчи сороці присядку! …Подруги у неї – на першому місці. Такі ж “гуляки”. Раз на тиждень – сауна, кафе, бутіки. Не по ній – одразу істерики. Жанні дай яйце, та ще й очищене. Як можна жити з такою жінкою – не розумію. Вважаю їхню зустріч помилкою. …Все частіше пригадую господарську Емілію. Є з чим порівнювати – її холодець, голубці, торти… А Рома не зумів вдержати таку жінку – сам винен. Рада, що Бася мене не забуває, тішить різними дрібничками. Емілія для мене – рідна невістка, хоч і колишня. Ціну речі дізнаєшся, коли втрачаєш. Жанна – лише випадкова пасербиця. Жаль сина. По-моєму, у Роми досі в серці живе Емілія. Та назад дороги немає…

РІДНА НЕВІСТКА Мамо, я одружуюсь на Лесі. Через три місяці в нас буде дитина, син сказав мені це так

Без категорії

Чоловік привів колегу на наш новорічний застілля, а я попросила їх обох піти геть

А серветки ти куди поділа? Я ж просила дістати ті, з сріблястим візерунком, вони до скатертини пасують

Без категорії

У старому особняку пахло паризькими духами й самотністю. Маленька Ліза відчувала лише одні справжні теплі руки — руки покоївки Нюри. Та коли зі сейфа зникли гроші, ці руки щезли назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Ліза сама стоїть на чужому порозі — з сином на руках і правдою, що пече горло… *** Тісто пахло домом. Тим домом, який Ліза сама вигадала — сидячи на табуреті в просторій кухні і спостерігаючи, як Нюра, з червоними від води руками, місить пружний ком. — Чому тісто живе? — питала п’ятирічна Ліза. — Бо дихає, дочко, — кивала Нюра. — Дивись, як пузириться! Радіє, що вже скоро до печі. Тоді Ліза не розуміла. Тепер — розуміла. Вона стояла осторонь розбитої сільської дороги, притискаючи до грудей чотирирічного Митю. Автобус давно поїхав, залишивши їх у сірому лютневому сутінку, й тепер довкола була лише тиша — знайома, сільська, у якій чути кожен тріск снігу під чиїмись кроками за три двори. Митя не плакав. Він майже не плакав останні пів року — вже навчився. Дивився на маму дорослими, засмученими очима — такими, які дісталися йому від батька. Не думати про нього. Не зараз. — Мамо, холодно. — Знаю, малий. Зараз знайдемо. Ліза не знала адреси. Не знала навіть, чи жива ще Нюра — минуло цілих двадцять років, ціле життя. В пам’яті залишились лише слова: «Село Соснівка, Тверська область». І запах того тіста. І тепло тих робочих рук, які єдині в цілому величезному домі гладили Лізі голову просто так — без приводу. Дорога вела повз похилені паркани. В деяких вікнах жевріло жовте світло — тьмяне, проте живе. Ліза зупинилася біля крайньої хати — бо вже не було сил йти, а Митя зовсім захолов у неї на руках. Скрипнула хвіртка. Дві засніжені сходинки. Дерев’яна, розсохла, зі стертою фарбою двері. Вона постукала. Тиша. Потім — шарудіння кроків, хрускіт засуву. І голос — хрипкий, старечий, але такий рідний, що Лізі перехопило подих: — Хто це ж у таку ніч ходить? Двері відчинилися. На порозі стояла маленька старенька у в’язаній кофті поверх нічної сорочки. Обличчя — поморщене, наче печене яблуко. Але очі — ті самі. Вицвілі, блакитні, ще живі. — Нюро… Старенька завмерла. Потім обережно торкнулася Лізиної щоки натрудженою рукою з вузлуватими пальцями. — Господи, це ж ти… Лізонька?.. У Лізі підкосилися ноги. Вона мовчки стояла, обіймаючи сина, з гарячими сльозами на холодних щоках. Нюра нічого не питала. Ні «звідки?», ні «навіщо?», ні «що з тобою сталося?». Вона лише повісила своє старе пальто на плечі Лізи й забрала Митю до себе — той навіть не пручався, лише дивився темними очима. — Ну от ти й вдома, ластівко, — сказала вона. — Заходь, дитино, заходь, рідна. *** Двадцять років. Цього вистачить, аби збудувати імперію і втратити все. Забути рідну мову. Поховати батьків — чи то вони живі, та стали чужими, як старі меблі в чужій квартирі. Дитинство залишилося у чотириповерховій оселі: вітальня з каміном, батьківський кабінет із запахом цигарок і суворості, мамина спальня, а внизу — кухня. Нюрина територія. — Лізонько, не треба тут, — спиняли її няні. — Вам угору, до мами. А мама нагорі завжди говорила по телефону — з подругами, партнерами, коханцями… Ліза ще не все розуміла, але відчувала — щось не так. На кухні було правильно. Там Нюра вчила ліпити вареники, й вони чекали, поки зійде тісто: «Тихо, Лізонько, не галасуй, а то опаде». Там, коли нагорі лунали крики, Нюра брала Лізу до себе на коліна й тихенько співала. — Нюро, а ти моя мама? — якось спитала шестирічна Ліза. — Що ти, панянко. Я так, помічниця. — То чого ж я люблю тебе більше, ніж маму? Нюра довго мовчала, гладячи Лізу по голові: — Любов — вона ж не питає. Просто приходить. Але Ліза знала: вона не любить маму. Мама — гарна, важлива, купувала сукні, возила у Париж. Але ніколи не сиділа поруч, коли Ліза хворіла. Це робила лише Нюра. А потім був той вечір… *** — Вісімдесят тисяч, — почувся мамин голос за дверима. — Із сейфа. — Може, забула, куди витратила? — Ілля!.. — Нюра прибирала в кабінеті. Код знає… — У її матері рак, лікування дороге, просила аванс… — Я не дала, — відрізала мама. — Вона ж прислуга, Ілля… Далі було тягуче мовчання. Ліза стояла в коридорі, вдавшись у стіну — і відчувала, як у ній щось важливе рветься… Вранці Нюра складала в сумку свої речі. — Нюро, ти йдеш? — Йду, мила. До мами, вона дуже хвора. — А як же я?.. Нюра опустилася навпроти, пахла тістом і ласкою. — Виростеш, Лізонько. Може, коли-небудь приїдеш до мене в Соснівку. Запам’ятаєш? — Соснівка. — Молодчинка. Вона поцілувала її у лоб і пішла. А з тими дверима пішов і запах тіста, і відчуття дому. *** Хатинка була крихітною. Одна кімната, піч, стіл із клейонкою, дві ліжка за ситцевою занавіскою. Нюра поралася з вечерею, укладала Митю спати. — Сідай, Лізонько. В ногах правди нема. А Ліза не могла сісти. Вона стояла серед убогої хати — колишня “панянка” — і відчувала вперше за роки справжній спокій. — Нюро… Прости мене… — За що, дитино? — Що не стала на твій захист тоді. Що мовчала двадцять років. І розповіла про все: як без Нюри дім став геть чужим, як батьки розлучилися, як усе згубилося після кризи, як залишилася одна… Про Славка — того худого школяра, що тепер став батьком Миті, азартного гравця з боргами, через якого довелося піти. І про те, що саме він колись украв ті гроші з сейфа, коли підгледів код у гостях. А винуватили Нюру. Нюра мовчала, затискаючи горнятко з чаєм. — Прости, якщо можеш. Я сама дізналася тільки зараз… — Тихо… Ти тут ні до чого. — Але тебе ж вигнали як злодійку! — А чого ж? Через неправду часом Господь і до правди доводить. Якби не вигнали, матері біля ліжка не застала би… Вона взяла Лізині руки у свої, шершаві, натруджені. — Ти приїхала. З онуком. До мене, бабусі, в цю розвалюху. Значить, пам’ятала. Значить, любила. А це — дорожче всього. Ліза розплакалася — як у дитинстві, в Нюрине плече… *** Вранці розбудив запах. Тісто. Митя ще спав, а Нюра вже поралась із пиріжками. — Пиріжки. — Пахнуть домом, — подумала Ліза з дитячою радістю. — Тобі б роботу знайти, — усміхнулася Нюра. — У райцентрі бібліотека… А Митю відведемо в садок… — Я ж тобі ніхто… Чому ти мене прийняла? — Пам’ятаєш, чому тісто живе? — Бо дихає. — От і любов так. Її не виженеш, не звільниш. Захоче — чекатиме хоч двадцять, хоч тридцять років. Вона поклала перед Лізою пиріжок із яблуками. — Їж, ластівко, а то схудла зовсім. Ліза відкусила пиріжок і нарешті — вперше за довгі роки — усміхнулася. За вікном світало. Сніг іскрився у першому світлі, і світ здавався простим і добрим. — Мам, смачно пахне, — сказав Митя. — Це бабуся Нюра напекла. — Ба-бус-я? — він розтягнув слово, подивився на Нюру. Вона всміхнулася йому: — Бабуся, бабуся. Сідай, онучку. Їстимемо. І він сів. І їв. І вперше за пів року — засміявся. А Ліза дивилася на сина й жінку, яку вважала за матір, і розуміла: Ось він — дім. Не стіни, не люстри, не мармур. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто домашня любов, яку не купиш і не заслужиш. Любов, за яку не платять. Яка просто є — допоки б’ється хоча б одне серце. Дивна річ — пам’ять серця. Ми забуваємо дати, обличчя, цілі роки, але запах маминих пиріжків не забувається ніколи. Бо любов живе не в голові, а в серці. І часом треба втратити все — аби згадати дорогу додому. До тих рук, які вміють чекати.

У старій садибі віяло французькими парфумами та суцільною байдужістю. Маленька Соломія знала тільки одні

Без категорії

Сніги долі: Новорічна ніч, що змінила життя юриста Максима в засніженому заміському клубі – зустріч із Леною, гарячий чай замість шампанського, мрії, щирість і початок чогось справжнього серед хуртовини

Слухай, хочеш розповім одну історію, яку досі памятаю, немов це було вчора? От уяви: Богдан, юрист тридцяти

Без категорії

«Василь Іванович знову не встиг на автобус: історія справжньої дружби між пенсіонером і водієм Андрієм, яка змінила життя обом — про любов до дружини, незламну обіцянку і нехай маленькі, але важливі добрі вчинки, які творять звичайні українці»

Миколо Семеновичу, ви знову проспали! голос водія Маршрутки звучить ласкаво, але трохи здивовано.