14 листопада Сьогодні ввечері я знову відчула, як мій дім перетворюється на поле битви між моїм смаком
За що вигнали Проню? Автомобіль під’їхав до сміттєвого майданчика. На бетонну площадку полетіла
Я благав, але мама була невблаганна: швидко склала мої речі до рюкзака, дала трохи гривень та вигнала з дому.
Після сімдесяти років життя вона стала нікому не потрібна, навіть син і дочка не привітали її з днем
Піймала золовка, коли та приміряє мої речі без дозволу. Сергію, прошу, давай без ночувань. У нас не готель
26червня 2025р., Київ Сьогодні у мене вийшло один із тих випадків, коли сімейні справи переплітаються
Мені сорок пять, і я вже не відкриваю двері свого будинку для нікого. Колись люди, зайшовши в хату, забували
Проданий товариш: Сповідь діда про зраду і прощення
І він мене зрозумів!
Було не до сміху, я збагнув, що це дурна затія.
Я його продав. Він думав, що це гра, а потім збагнув, що я його справді зрадив.
Часи були різні у кожного. Для когось і all inclusive не розкіш, а для когось би шматочок житнього з ковбаскою на столі.
Ось і ми жили по-різному, були різні ситуації.
Я тоді ще малим був. Дядько мій, дядько Серьожа — мамин брат, мені подарував цуценя вівчарки, і я був на сьомому небі від щастя. Песик до мене прив’язався, розумів із півслова, дивився у вічі й чекав, коли я дам команду.
— Лягай, — чекаючи, казав я, і він лягав, вірно заглядаючи в очі, готовий, здавалось, за мене померти.
— Служить, — наказував я, і песик поспіхом вставав на товсті лапки й завмирав, проковтуючи слину. Чекав на нагороду, на смаколик.
А мені не було чим його пригостити — ми й самі тоді голодували.
Такі були часи.
Дядько Серьожа якось сказав мені:
— Та не журися, хлопче, ну дивись який вірний, відданий. А ти продай його, а потім поклич — він утече. Ніхто ж не побачить. А на гроші гостинця купиш і собі, і йому, і мамі. Слухай дядька — я діло кажу.
І мені ця ідея видалась нічого так, не подумав, що так вчиняти недобре. Дорослий ж підказав, це ж ніби жарти, зате гостинець буде.
Нашепотів я Вірному на пухнате тепле вухо, що віддам його, а потім покличу, щоб тікав від чужих.
І він мене зрозумів!
Гавкнув — зроблю, мовляв, як скажеш.
Наступного дня надів я поводок і повів до станції. Там усі щось продавали: і квіти, і огірки, й яблука.
Ось із електрички посипалися люди — почали купувати, торгуватись.
Я трішки вийшов уперед, пса підтягнув. Але ніхто не підходив.
Майже всі вже пройшли, аж раптом якийсь чоловік суворого вигляду підійшов і до мене:
— Ти, малий, тут когось чекаєш, чи, може, собаку продаєш? Диви, який міцний песик — візьму, нехай так буде. І сунув мені грошей у долоню.
Я віддав йому поводок. Вірний закрутив головою
і весело чхнув.
— Ну давай, Вірний, йди, друже, йди, — шепочучи, сказав я, — я тебе покличу, тікай. І він пішов із чоловіком, а я нишком прослідкував, куди повів він мого друга.
Увечері я приніс хліба, ковбаси й цукерок. Мати суворо питає:
— Це ти, сину, у когось украв, чи що?
— Ні, мамо, ти що, речі підносив на станції — от дали.
— Ну, молодець, іди спати, втомилася я, поїж і ходімо.
Навіть не спитала про Вірного. І не було їй до того діла.
Вранці зайшов дядько Серьожа. Я вже збирався в школу, хоча сам тільки й хотів, що бігти до Вірного й кликати його.
— Ну що, — засміявся він, — продав друга? І гаркнув мене по голові. Я відвернувся і нічого не відповів.
І так не спав всю ніч — і хліба, і ковбаси в горло не лізло.
Було не до сміху, я зрозумів, що це безглузда затія.
Недарма мама не любила дядька Серьожу.
— Дурний він, ти його не слухай, — казала вона мені.
Я схопив портфель і вибіг із дому.
До того будинку — квартали три, і я пробіг їх, не зупиняючись.
Вірний сидів за високим парканом, прив’язаний товстим мотузком.
Я кликав його, та він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, махав хвостом, намагався гавкати, але голос зірвався.
Я продав його. Він думав, це гра, а потім збагнув: я його продав.
Тут до двору вийшов господар і строго шикнув на Вірного. Той підібгав хвоста, і я зрозумів — справам кінець.
Увечері я на станції носив речі. Платили трохи, але я заробив потрібну суму. Було страшно, але підійшов до хвіртки і постукав. Той самий чолов’яга відчинив:
— О, малого принесло, що треба?
— Дядьку, я передумав — от вам гроші назад, які ви дали мені за Вірного.
Мужик прищурився, гроші взяв мовчки, відв’язав Вірного:
— Забирай, хлопче, тужить він — не вийде з нього сторож. Але дивися, може, і не пробачить він тобі.
Вірний сумно дивився на мене.
Моя гра обернулася іспитом для нас обох.
Але пес підійшов, лизнув по руці і ткнувся носом у живіт.
Минуло вже багато років, але я вже тоді зрозумів — друзів не продають, навіть жартома.
А мама зраділа:
— Вчора втомлена була, а потім думаю: а де ж наш пес? Звикла я до нього, він наш, Вірний!
А дядько Серьожа рідко став до нас заходити — нам його жарти вже були не милі. Проданий друг. Оповідь діда І він мене зрозумів! Було гірко на серці, і я усвідомив, яка це дурна затія.
Не думай про мене погано. Софія з нетерпінням чекала новорічних канікул, планувала полетіти до Буковеля
Ти сама її до нас завела Кирило, ти справжня знахідка! Чоловік, який розбирає і автівки, і борщ, це щось
