— Романе, чемодан став обережніше, там у мене крем люксовий, розіб’єш — вік не розплатишся!

Той день Оксана пам’ятала до найменших подробиць, хоча минуло вже чимало років. Усе почалося з крику

Згадую, як це було. Того вечора все й вирішилося. — Мамина копія ключа вже готова. Увечері вручимо, —

Сьогодні ввечері моя свекруха Гафія Петрівна входила до моєї квартири так, ніби це був Маріїнський палац

Оксана Петрівна поставила чайник. Просто звичка. Шоста ранку, чайник, кухоль, ґанок. І так щодня.

— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Ярина стоїть у дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях.

Мамина копія ключа вже готова. «Увечері вручимо», — повідомив Ігор, застібаючи куртку з виглядом людини

**Запис у щоденнику** Перший раз я почув те виття в суботу, коли вертався з нічної зміни. Протяжне, тужливе

Оксана сиділа на кухні, обхопивши долонями холодну чашку. Перед нею лежав блокнот, списаний датами.

— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Віра стояла в дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях.