Ти помилка моєї юності. Дівчина народила сина, коли їй було лише шістнадцять. Батько дитини також був
ДВОЄ СЕСТЕР… 21 березня 20XX року У дитинстві ми з сестрою були завжди поруч. Я старша Леся, завжди
На окраїні світу. Сніг ліз у чоботи, холод пробирав до кісток. Але купувати валянки Олеся точно не збиралася
Олександр вперто не вірив, що Даринка його дочка. Дружина, Катерина, працювала продавчинею в районному магазині.
Леся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Олексій. Він перед цим вимкнув світло. Зараз ще досить світло
Леся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Олексій. Він перед цим вимкнув світло. Зараз ще досить світло
Я насолоджувався вихідним і міцно спав, коли несподівано задзвонив дзвінок у двері. Хто міг прийти так рано?
Десять років працювала кухаркою у сімї сина а вдячності не дочекалася Ольга Павлівна все життя пропрацювала
Мій син має феноменальну пам’ять: у дитсадку він завжди пам’ятав напам’ять усі ролі для свят, тому було загадкою, у якому костюмі він з’явиться — діти часто хворіли, а він міг замінити будь-кого. На новорічному ранку п’ятирічному синові дісталася роль огірочка. Дізнавшись про це напередодні чергування, я купила зелену футболку, кольоровий картон і всю ніч з натхненням шила зелені шортики та клеїла салатову картонну шапочку з дротяним “хвостиком”, обтягнутим зеленою тканиною. На ранок у садок повів дитину тато — викликало певне хвилювання, тому інструкцію щодо костюму й закріплення шапочки йому читала особливо ретельно. Під час чергування дзвонить вихователька з нервовими нотками: захворів виконавець головної ролі, і завтра син буде… Колобком! На моє нервове “А Колобок може бути в костюмі… огірочка?” — у слухавці пролунала значуща тиша. Я дзвоню чоловікові на роботу, повідомляю форс-мажор. Щасливий голос (тоді вже мало б насторожити!) каже: жодних проблем! Він візьме з собою двох друзів-хірургів, а три лікарі — це суперкоманда, вони все вирішать: один готує, другий сміється, третій клеїть. Дзвоню ввечері додому — син радіє: футболку білу купили, тато клеїть жовтий круг, “дядя Вова” варить їсти, “дядя Владик” — сміється. За годину — дядя Владик малює очі, дядя Вова відкриває банку солоних огірків, тато вже гикає від сміху. О 12 ночі дзвоню знову — обидва “дяді” сплять, ключове — нюанси. Колобка приклеїли суперклеєм до футболки, і коли віддирали — порвали її. Пришили медичним шовком на зелену футболку огірка. Голову колобка зробили з 30 зубами, але два не вмістили — не вистачило картону. Сказала: “На тлі 30-ти — не страшно!”. Можу спати спокійно й працювати — костюм найкращий! З ким хропить син? З дядею Владиком, який вирізав зуби й заснув у кріслі. До ранку сумніви не зникали. Після зміни я таки вибігла у садок хоч на годину. Трохи запізнилась… У залі — вибухи реготу, хтось ридає. Відчиняю двері: біля ялинки стрибає Колобок. Величезне кругле жовте обличчя на грудях від підборіддя до колін, очі “дивляться” в різні боки, три довгі медичні шви — глибокі зморшки досвідченого життям колобка. Особливо вражало, що не вистачало двох передніх зубів у самому центрі “усмішки”. Це був дуже старий, добряче потертий життям Колобок із хронічним алкоголізмом, щойно звільнений з колонії суворого режиму… А всю цю багатогодинну працю трьох хірургів завершувала весела салатова шапочка-огірочок з тканинним “хвостиком”. Син починає декламувати: “Де ви ще такого побачите, як я?..” (продовження було про те, що тільки в казці й на новорічному ранку, але вже ніхто не слухав — вихователька сіла на корточки, увесь зал плакав зі сміху…) Мій син Андрійко має неймовірну память. Ще в садочку він напамять знав усі тексти до свят, тому завжди
Не чекали
Коли мій з Машкою тато поїхав на заробітки й пропав безвісти, я був у п’ятому класі, а сестра — в першому. До того він теж часто зникав: місяцями їздив по Україні, повертався, коли хотів, проте завжди — з грошима й подарунками. Мама любила його до нестями, терпіла всі його від’їзди.
— Володько, повертайся скоріше, — просила вона.
— Та не переймайся. Жди з гостинцями, — відмахувався тато, цілував маму і зникав.
Поки його не було, за нами наглядав його брат — дядько Коля. Жив він по сусідству, завжди допомагав та був нам опорою.
— Ну як ти тут, Таїса? Як малі? — запитував дядько Коля.
— Ура, дядько Коля прийшов! — кричав я, і ми з Машкою летіли його обіймати.
Дядько Коля часто гуляв із нами по вихідних: у парк на каштани чи річку, поки мама відпочивала або роздумувала про свою нелегку жіночу долю.
Підростаючи, я допомагав дядькові встановлювати в коридорі шведську стінку, тато тоді не з’являвся вже пів року.
— Дядь Коль, а чому ти не одружишся? — якось запитала Машка, мудра не по роках.
— Не моє… Як сподобається — одружуся, — відповів він.
— А діти? Не хочеш своїх?
— Мені і з вами добре, — посміхнувся дядько.
Цілу ніч після того Машка мріяла про подарунки від тата, поки я пояснював їй, скільки насправді коштували спортивні снаряди, які приніс наш опікун.
Тато вже не з’являвся. Раз якось дядько Коля зайшов до мами поговорити.
— Таїсо, не плач, я ж поруч, не залишу вас. Ну ти ж знаєш його: де солодше — там і він.
Мама плакала, але дядько Коля приходив, як завжди: допомагав, ремонтував, грався з нами.
І настав день, коли він зважився заговорити з мамою про свої почуття.
— Коль, навіщо я тобі? Ти заслуговуєш справжнього щастя…
— Я сам вирішу, хто мені потрібен.
— А якщо він повернеться?..
— Я все одно люблю його… — стиха сказала мама.
Та все змінилося: ми стали сім’єю. Мама народила дядькові Колі сина Вадика, узяли шлюб, життя поступово налагоджувалося. Я закінчив школу без трійок, мав вступати до університету — справжнє свято для всієї родини!
— У нас учений буде, Коля! — раділа мама.
— А ми теж не гірші за інших! — усміхався дядько Коля.
На кухні Вадик верзався по столу, Коля садив його на коліна, а ми з Машкою сперечалися про шампанське.
І тут задзвонив дзвінок. На порозі — наш батько, Володя.
В кімнаті зависла тиша.
— А чого ви? Святкуйте, — буркнув він, оглянув кімнату.
Мама забрала Вадика й відгородилася ним, як щитом. Коля вийшов, притиснувши плечі. Я й Машка поспішили за ним.
— Маш, йди за ним, а я залишуся послухати, — прошепотів я.
Залишившись у коридорі, я чув, як батько намагався повернути все назад:
— Ну, було, що було. Я повернувся!
— Йди геть, Володю. Ніхто тебе тут не чекав! — твердо сказала мама.
— Бреше. Я по очах бачу, — не здавався він.
— Я все сказала.
Тато вийшов, кинув мені:
— Підслуховуєш? Далеко підеш…
Але я вже був дорослий і байдужий до його думки. В кімнаті мама заспокоювала Вадика, поправляла зачіску й готувала стіл — наче Юлій Цезар у сукні.
— Уф, мало не зіпсував свята, — сказала мама і усміхнулась трішки невпевнено.
Я вийшов у парк. Там Машка сиділа поруч із дядьком, стискала його руку.
— Тату, годі сидіти, ходімо додому. Мама кличе, — мовив я, і в Коли затремтіли руки. Машка обійняла його долоньками:
— Правда, ходімо, тату?
Ми пішли додому. Як-не-як, сьогодні був наш день. Я закінчив школу. Наш з Машкою тато поїхав десь на заробітки і зник, коли я навчався у пятому класі, а сестра у першому.
