ZigZag

Сьогодні я хочу записати свої думки щодо непростої ситуації, яка склалася у нашій родині. Декілька місяців

Без категорії

010

Думала, що чоловік просто любить поїсти, а виявилося — це його сестра нишком носила їжу з холодильника

Стою я, уяви собі, на кухні біля відчиненого холодильника й мало що не рву на собі волосся.

Без категорії

031

Кожен — сам за себе: як Лідія зрозуміла ціну материнської любові, або історія про квартиру, іпотеку та пріоритети по-українськи

Кожен сам за себе Мамо, ти навіть не уявляєш, що зараз коїться на ринку, Максим крутив у руках стос паперів

Без категорії

035

Ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою – Пів мільйона? – Каріна втретє перечитала сповіщення на екрані телефону, перш ніж її погляд нарешті второпав сенс цифр. – Ти взяв кредит на пів мільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, втупившись у смартфон, навіть не підводячи голови. – А, це… Так, дрібнички, мамі на ремонт. Знаєш, у неї труби течуть, паркет здійнявся, шпалери від сирості сиплються… – Зачекай. – Каріна сіла на край крісла, бо ноги враз зрадливо підкошувалися. – Ти оформив кредит. На пів мільйона. І все віддав своїй мамі. Нічого мені не сказавши? Дмитро нарешті відірвався від екрану. На обличчі з’явилася щира розгубленість, наче дружина питала щось елементарне. – Каріно, це ж мама. Вона сама живе, пенсія маленька. Хто їй ще допоможе? – А поговорити зі мною? – Каріна вже не стримувалась, крик перейшов у надсадний плач. – Спитати мою думку? Попередити? – Ти б почала сперечатись, – знизав плечима Дмитро. – А мамі терміново потрібно було. Чотири роки. Чотири роки вона терпіли ту Світлану Павлівну, яка телефонувала щовечора, щоб дізнатися, що їв Діма. Яка приходила без попередження і дорікала невимитим посудом. Яка на кожному родинному застіллі садила гостей так, щоб Каріна опинилася десь на далекому краю. – Не роби з мухи слона, – Дмитро зберігав спокійний тон. – Справимося. Виплатимо швидко, сума не велика, подумаєш. Це ж родина. Гарячі, злі сльози потекли самі – Каріна витирала їх тильною стороною руки, розмазуючи туш по щоках. – Родина? А я – родина? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мама вирішила, що пора міняти машину, і ти продав нашу без мого дозволу? Як вона викинула мої речі з кімнати для гостей, бо їй «незручно ночувати серед чужого мотлоху»? Як на мій день народження ви з нею поїхали обирати їй новий холодильник? – Це все дрібниці, – відмахнувся Дмитро. – Ти просто втомилась, треба тобі відпочити. Каріна дивилася на цього чоловіка – високого, з м’якенькими рисами обличчя та ямочками на щоках, які здавалися колись такими миловидними. А тепер бачила лише тридцятирічну дитину, яку ніяк не відпускає мамина турбота. – Ми впораємось, – повторив він, як мантру. – Любов усе переможе. Каріна мовчки пішла до спальні. На антресолях лежали дві великі спортивні сумки – саме з ними вона колись переїжджала сюди. Витягнула їх, кинула на ліжко і почала відкривати дверцята шафи. Дмитро з’явився через двадцять хвилин, коли перша сумка вже була забита. – Що ти робиш? Каріно, це ж дурість. Ти серйозно? Вона нічого не відповіла. Складала акуратно светри, джинси, білизну. З полички зняла коробку з прикрасами – подарунками від батьків і друзів, нічого його не брала з собою. – Куди підеш? До мами? Вона ж у Львові! Застебнула блискавку другої сумки. Перевірила сумочку – паспорт, карта, ключі від маминої квартири, які завжди носила «про всяк випадок». – Каріно, скажи щось! Ти не можеш мене залишити. Я ж люблю тебе! Вона подивилася на нього довгим поглядом. Після цього взяла сумки і вийшла з квартири. …Наступного ранку Каріна стояла черзі до РАЦСу, міцно тримаючи в руках заповнену заяву про розірвання шлюбу. За вікном мжичив дощ, сірі хмари висіли низько, а всередині розливалося спокійне тепло. Рішення було прийняте. Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Каріна схопилася на дивані у подруги Лєни, ще не розуміючи, де вона. – Нам треба поговорити, – Дмитро говорив уривчасто, дихав важко. – Я все зрозумів, я змінюся. Дай мені шанс. Вона скинула виклик. Через двадцять хвилин телефон зазвонив знову. – Каріно, я не можу без тебе. Ти – сенс мого життя. До ранку прийшло сорок три повідомлення. Кожне велике, слізливо-обіцяльне, частково з погрозами. «Якщо ти не повернешся, я не знаю, що зроблю». «Мама каже, що ти просто капризуєш». «Я завжди чекатиму тебе». Тиждень потому він почав з’являтися біля її офісу. Каріна виходила на обід – і бачила знайому постать біля ларька з шаурмою. Йшла до метро після роботи – і помічала його на протилежному боці вулиці. – Випадково проходив, – усміхався Дмитро, коли Каріна вимагала пояснень. – Просто хотів побачити тебе. Одного разу ввечері пролунав дзвінок у двері квартири Лєни. Каріна відчинила, не подивившись у вічко – чекала кур’єра з піцою. На порозі стояв Дмитро з букетом червоних троянд. – Один шанс, – прошепотів він. – Більшого не прошу. Каріна мовчки зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили викликати поліцію. Вона навчилася жити з цим – як із хронічним болем: не читати повідомлення, не відповідати на дзвінки з невідомих номерів, не озиратися по вулиці. Сміливо змінила роботу на дистанційну, переїхала у район, де Дмитрові годі навіть випадково з’явитися. Розлучення оформили через три місяці. Каріна вийшла з суду з офіційним папером у руках і розплакалась прямо на сходах – не з печалі, а з полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Каріна звикла звіряти кожен крок з кимось, навіть якщо той усе одно вирішував сам. Тепер вона могла купити будь-який йогурт – не думаючи, чи схвалить це Світлана Павлівна. Могла дивитися будь-який фільм, не слухаючи, що «нормальним жінкам таке не дивитися». Могла дихати на повні груди. Записалась на курси англійської – давня мрія, яку Дмитро вважав «марною витратою грошей». Почала ходити на йогу світанками, коли місто тільки прокидається. З’їздила у Кам’янець-Подільський на вихідні – сама, без плану, просто гуляла, їла місцеву пастилу. Півроку дзвінки припинились. Повідомлення – теж. Каріна чекала ще місяць, потім іще, а тоді зрозуміла: можна нарешті розслабитися. Влаштувалась в молодіжне маркетингове агентство з яскравим офісом і дружнім колективом – життя налагоджувалось. …Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її затягла колега Марічка. – Це наш головний програміст, – представила Марічка високого парня у стильних окулярах. – Андрій, а це – Каріна з маркетингу. Він потиснув руку – міцно, але делікатно. Усміхнувся щиро, без натяку на показуху. – Теж втекли від караоке? – кивнув у бік сцени, де фінансовий директор фальшиво «підтягував» «Там, де нас нема». – Бережу нерви, – кивнула Каріна. Вони говорили до кінця вечора – про книжки й мандрівки, про те, як химерно влаштований світ. Андрій слухав більше, ніж говорив. Ставив питання і чекав відповідей, не перебивав. Не повчав, не пояснював, як їй слід жити. Дізнавшись, що вона розлучена, тільки кивнув і змінив тему. …За пів року вони з’їхалися, обрали квартиру в центрі – світлу, з високою стелею і видом на затишний двір. – Ти впевнена, що тобі подобається ця квартира? – запитав Андрій при огляді перед договором. – Мені – дуже. – Тоді беремо. Такі дрібниці – право на власну думку, яку поважають, – виявилися ціннішими за гучні обіцянки «вічної любові». Він зробив пропозицію на даху їхнього дому, коли сонце сідало в рожеве й золоте. Дістав крихітну коробочку – там мерехтів діамант у кільці. – Не майстер промов, – зізнався Андрій. – Але хочу прокидатися поряд з тобою щодня. Якщо ти зможеш ужитися з моїм храпом та любов’ю до поганої кави. Каріна засміялася крізь сльози й кивнула… …Той травневий вечір починався як завжди. Андрій затримувався на роботі – дедлайн, критична помилка в коді. Каріна готувала пасту, підспівувала радіо, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. У вічку вона побачила – і віддалилася. На сходовому майданчику стояв Дмитро. Блідий, із темними колами під очима, у м’ятій сорочці. Два роки мовчання – і ось він тут. – Каріно, відчини! – він калатав кулаком. – Я знаю, ти вдома! Нам треба поговорити! Каріна схопила телефон, набрала Андрія. Занято. – Ми ж любимо одне одного! – Дмитро кричав крізь двері. – Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері затряслися – він навалювався всім тілом, ніби хотів вибити. Каріна притулилася, вперлася ногами в підлогу. – Іди геть! – крикнула вона. – Я викликаю поліцію! – Ти моя дружина! – його голос переходив у крик. – Була моєю – і будеш! Два роки я чекав, що ти отямишся! Два роки! – Ми в розлученні! Все скінчено! – Нічого не скінчено! – він ще раз підштовхнув двері. – Я змінився! Мама каже, ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою! Відчини, поговоримо! У вічку було видно обличчя – спотворене, навіжене. Це не людина, з якою ти колись ділив постіль. Каріна дістала телефон і набрала три цифри. – Діма! Один дзвінок – і тут поліція. Іди. Зараз. Дмитро застиг. Декілька секунд мовчав. Потім різко розвернувся і потягнувся до сходів. Внизу грюкнула двері під’їзду. Каріна сповзла по стіні. В голові шуміло. Тільки за півгодини змогла зателефонувати Андрію. Заяву у поліції прийняли наступного дня. Дільничний – старий чоловік із вусами – записав усі подробиці, уважно вислухав і кивнув. – Розберемося. Проведемо розмову. Що саме він сказав Дмитру, Каріна не знала. Але відтоді экс-чоловік більше не з’являвся. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей. …Весілля відбулося на початку червня, у маленькому заміському ресторані – двадцять гостей, тільки найближчі друзі. Без пафосу, без родичів зі сторони нареченого, які вимагають дотримання традицій. Каріна стояла напроти Андрія у простій білій сукні, стискаючи теплі його ладоні. За вікном шелестіли берези, пахло квітами і свіжоскошеною травою. – Чи згодна ти… – почав ведучий. – Згодна, – перебила вона, і всі засміялись. Андрій надів колечко – тонке, із гравіюванням всередині. Три слова: «Назавжди разом». Каріна підвела погляд на чоловіка, що ставав її чоловіком. Не мамин синочок, не одержимий переслідувач. Просто той, хто вміє слухати, шанувати і любити. У майбутньому чекало життя, де її думка мала значення…

Ти просто не розумієш свого щастя П’ятсот тисяч гривень? Катерина втретє перечитує повідомлення

Без категорії

017

«Лисенька, прокидайся!» — Як мій чоловік почав будити мене щоранку після того, як я вирішила голити голову через проблеми зі шкірою та випадінням волосся: несподівані наслідки, реакція дітей, поради мами та новий погляд на справжню красу.

«Лисичко, прокидайся!» так мій чоловік завжди чомусь мене будив. Минулого року вирішила я втнути щось

Без категорії

033

Ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою – Пів мільйона? – Каріна втретє перечитала сповіщення на екрані телефону, перш ніж її погляд нарешті второпав сенс цифр. – Ти взяв кредит на пів мільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, втупившись у смартфон, навіть не підводячи голови. – А, це… Так, дрібнички, мамі на ремонт. Знаєш, у неї труби течуть, паркет здійнявся, шпалери від сирості сиплються… – Зачекай. – Каріна сіла на край крісла, бо ноги враз зрадливо підкошувалися. – Ти оформив кредит. На пів мільйона. І все віддав своїй мамі. Нічого мені не сказавши? Дмитро нарешті відірвався від екрану. На обличчі з’явилася щира розгубленість, наче дружина питала щось елементарне. – Каріно, це ж мама. Вона сама живе, пенсія маленька. Хто їй ще допоможе? – А поговорити зі мною? – Каріна вже не стримувалась, крик перейшов у надсадний плач. – Спитати мою думку? Попередити? – Ти б почала сперечатись, – знизав плечима Дмитро. – А мамі терміново потрібно було. Чотири роки. Чотири роки вона терпіли ту Світлану Павлівну, яка телефонувала щовечора, щоб дізнатися, що їв Діма. Яка приходила без попередження і дорікала невимитим посудом. Яка на кожному родинному застіллі садила гостей так, щоб Каріна опинилася десь на далекому краю. – Не роби з мухи слона, – Дмитро зберігав спокійний тон. – Справимося. Виплатимо швидко, сума не велика, подумаєш. Це ж родина. Гарячі, злі сльози потекли самі – Каріна витирала їх тильною стороною руки, розмазуючи туш по щоках. – Родина? А я – родина? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мама вирішила, що пора міняти машину, і ти продав нашу без мого дозволу? Як вона викинула мої речі з кімнати для гостей, бо їй «незручно ночувати серед чужого мотлоху»? Як на мій день народження ви з нею поїхали обирати їй новий холодильник? – Це все дрібниці, – відмахнувся Дмитро. – Ти просто втомилась, треба тобі відпочити. Каріна дивилася на цього чоловіка – високого, з м’якенькими рисами обличчя та ямочками на щоках, які здавалися колись такими миловидними. А тепер бачила лише тридцятирічну дитину, яку ніяк не відпускає мамина турбота. – Ми впораємось, – повторив він, як мантру. – Любов усе переможе. Каріна мовчки пішла до спальні. На антресолях лежали дві великі спортивні сумки – саме з ними вона колись переїжджала сюди. Витягнула їх, кинула на ліжко і почала відкривати дверцята шафи. Дмитро з’явився через двадцять хвилин, коли перша сумка вже була забита. – Що ти робиш? Каріно, це ж дурість. Ти серйозно? Вона нічого не відповіла. Складала акуратно светри, джинси, білизну. З полички зняла коробку з прикрасами – подарунками від батьків і друзів, нічого його не брала з собою. – Куди підеш? До мами? Вона ж у Львові! Застебнула блискавку другої сумки. Перевірила сумочку – паспорт, карта, ключі від маминої квартири, які завжди носила «про всяк випадок». – Каріно, скажи щось! Ти не можеш мене залишити. Я ж люблю тебе! Вона подивилася на нього довгим поглядом. Після цього взяла сумки і вийшла з квартири. …Наступного ранку Каріна стояла черзі до РАЦСу, міцно тримаючи в руках заповнену заяву про розірвання шлюбу. За вікном мжичив дощ, сірі хмари висіли низько, а всередині розливалося спокійне тепло. Рішення було прийняте. Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Каріна схопилася на дивані у подруги Лєни, ще не розуміючи, де вона. – Нам треба поговорити, – Дмитро говорив уривчасто, дихав важко. – Я все зрозумів, я змінюся. Дай мені шанс. Вона скинула виклик. Через двадцять хвилин телефон зазвонив знову. – Каріно, я не можу без тебе. Ти – сенс мого життя. До ранку прийшло сорок три повідомлення. Кожне велике, слізливо-обіцяльне, частково з погрозами. «Якщо ти не повернешся, я не знаю, що зроблю». «Мама каже, що ти просто капризуєш». «Я завжди чекатиму тебе». Тиждень потому він почав з’являтися біля її офісу. Каріна виходила на обід – і бачила знайому постать біля ларька з шаурмою. Йшла до метро після роботи – і помічала його на протилежному боці вулиці. – Випадково проходив, – усміхався Дмитро, коли Каріна вимагала пояснень. – Просто хотів побачити тебе. Одного разу ввечері пролунав дзвінок у двері квартири Лєни. Каріна відчинила, не подивившись у вічко – чекала кур’єра з піцою. На порозі стояв Дмитро з букетом червоних троянд. – Один шанс, – прошепотів він. – Більшого не прошу. Каріна мовчки зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили викликати поліцію. Вона навчилася жити з цим – як із хронічним болем: не читати повідомлення, не відповідати на дзвінки з невідомих номерів, не озиратися по вулиці. Сміливо змінила роботу на дистанційну, переїхала у район, де Дмитрові годі навіть випадково з’явитися. Розлучення оформили через три місяці. Каріна вийшла з суду з офіційним папером у руках і розплакалась прямо на сходах – не з печалі, а з полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Каріна звикла звіряти кожен крок з кимось, навіть якщо той усе одно вирішував сам. Тепер вона могла купити будь-який йогурт – не думаючи, чи схвалить це Світлана Павлівна. Могла дивитися будь-який фільм, не слухаючи, що «нормальним жінкам таке не дивитися». Могла дихати на повні груди. Записалась на курси англійської – давня мрія, яку Дмитро вважав «марною витратою грошей». Почала ходити на йогу світанками, коли місто тільки прокидається. З’їздила у Кам’янець-Подільський на вихідні – сама, без плану, просто гуляла, їла місцеву пастилу. Півроку дзвінки припинились. Повідомлення – теж. Каріна чекала ще місяць, потім іще, а тоді зрозуміла: можна нарешті розслабитися. Влаштувалась в молодіжне маркетингове агентство з яскравим офісом і дружнім колективом – життя налагоджувалось. …Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її затягла колега Марічка. – Це наш головний програміст, – представила Марічка високого парня у стильних окулярах. – Андрій, а це – Каріна з маркетингу. Він потиснув руку – міцно, але делікатно. Усміхнувся щиро, без натяку на показуху. – Теж втекли від караоке? – кивнув у бік сцени, де фінансовий директор фальшиво «підтягував» «Там, де нас нема». – Бережу нерви, – кивнула Каріна. Вони говорили до кінця вечора – про книжки й мандрівки, про те, як химерно влаштований світ. Андрій слухав більше, ніж говорив. Ставив питання і чекав відповідей, не перебивав. Не повчав, не пояснював, як їй слід жити. Дізнавшись, що вона розлучена, тільки кивнув і змінив тему. …За пів року вони з’їхалися, обрали квартиру в центрі – світлу, з високою стелею і видом на затишний двір. – Ти впевнена, що тобі подобається ця квартира? – запитав Андрій при огляді перед договором. – Мені – дуже. – Тоді беремо. Такі дрібниці – право на власну думку, яку поважають, – виявилися ціннішими за гучні обіцянки «вічної любові». Він зробив пропозицію на даху їхнього дому, коли сонце сідало в рожеве й золоте. Дістав крихітну коробочку – там мерехтів діамант у кільці. – Не майстер промов, – зізнався Андрій. – Але хочу прокидатися поряд з тобою щодня. Якщо ти зможеш ужитися з моїм храпом та любов’ю до поганої кави. Каріна засміялася крізь сльози й кивнула… …Той травневий вечір починався як завжди. Андрій затримувався на роботі – дедлайн, критична помилка в коді. Каріна готувала пасту, підспівувала радіо, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. У вічку вона побачила – і віддалилася. На сходовому майданчику стояв Дмитро. Блідий, із темними колами під очима, у м’ятій сорочці. Два роки мовчання – і ось він тут. – Каріно, відчини! – він калатав кулаком. – Я знаю, ти вдома! Нам треба поговорити! Каріна схопила телефон, набрала Андрія. Занято. – Ми ж любимо одне одного! – Дмитро кричав крізь двері. – Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері затряслися – він навалювався всім тілом, ніби хотів вибити. Каріна притулилася, вперлася ногами в підлогу. – Іди геть! – крикнула вона. – Я викликаю поліцію! – Ти моя дружина! – його голос переходив у крик. – Була моєю – і будеш! Два роки я чекав, що ти отямишся! Два роки! – Ми в розлученні! Все скінчено! – Нічого не скінчено! – він ще раз підштовхнув двері. – Я змінився! Мама каже, ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою! Відчини, поговоримо! У вічку було видно обличчя – спотворене, навіжене. Це не людина, з якою ти колись ділив постіль. Каріна дістала телефон і набрала три цифри. – Діма! Один дзвінок – і тут поліція. Іди. Зараз. Дмитро застиг. Декілька секунд мовчав. Потім різко розвернувся і потягнувся до сходів. Внизу грюкнула двері під’їзду. Каріна сповзла по стіні. В голові шуміло. Тільки за півгодини змогла зателефонувати Андрію. Заяву у поліції прийняли наступного дня. Дільничний – старий чоловік із вусами – записав усі подробиці, уважно вислухав і кивнув. – Розберемося. Проведемо розмову. Що саме він сказав Дмитру, Каріна не знала. Але відтоді экс-чоловік більше не з’являвся. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей. …Весілля відбулося на початку червня, у маленькому заміському ресторані – двадцять гостей, тільки найближчі друзі. Без пафосу, без родичів зі сторони нареченого, які вимагають дотримання традицій. Каріна стояла напроти Андрія у простій білій сукні, стискаючи теплі його ладоні. За вікном шелестіли берези, пахло квітами і свіжоскошеною травою. – Чи згодна ти… – почав ведучий. – Згодна, – перебила вона, і всі засміялись. Андрій надів колечко – тонке, із гравіюванням всередині. Три слова: «Назавжди разом». Каріна підвела погляд на чоловіка, що ставав її чоловіком. Не мамин синочок, не одержимий переслідувач. Просто той, хто вміє слухати, шанувати і любити. У майбутньому чекало життя, де її думка мала значення…

Ти просто не розумієш свого щастя П’ятсот тисяч гривень? Катерина втретє перечитує повідомлення

Без категорії

07

Я приїхала в гості, скучила за тобою – але відчуваю, що мої діти стали мені чужими людьми

Батьки завжди дбають про своїх дітей. Та буває, що дорослі діти розчаровують матір і батька.

Без категорії

034

Забути перше кохання неможливо Щодня Прохір їздив з роботи додому у київському метро, потім сідав на маршрутку й нарешті повертався на обжите подвір’я. Дорога займала більше години в один бік. Машину лишав у гаражі – у столиці такі затори, що на громадському транспорті виходило швидше. Два роки тому його сімейне життя перевернулося – вони з дружиною розійшлися. Донька залишилась з матір’ю, їй тоді вже сімнадцять виповнилось. Розлучились тихо, без гучних сварок – Прохір не любив конфліктів. Помічав, як змінюється і нервує дружина, як пропадає поза домом, все частіше затримується, переправляючи причини на подругу. Якось Прохір поцікавився: – Де тебе носить допізна? Нормальні жінки вже давно вдома. – Не твоє діло. Ці “нормальні” жінки — курки, а я інша: розумна й товариська, мені вдома тісно. Я не селючка, як ти. Як у селі народився, таким і залишився. – То навіщо одружилась із “селюком”? – З двох бід вибрала меншу, – парирувала вона й далі нічого не пояснювала. Згодом вона подала на розлучення, випровадила Прохора з квартири й довелося йому шукати орендоване житло. Звик, і вдруге одружуватись поки не збирався. Але шукав. Прохір їхав у метро, як всі – проводив час у телефоні, гортав новини, читав жарти, дивився короткі відео. Горнув далі, та раптом наче струмом вразило: повернувся назад, придивився до фото й прочитав оголошення: – Народна цілителька Мар’яна. Лікування травами. З екрана смартфона дивилася його перше кохання – правдиве, але невзаємне й навіть безнадійне. Перше кохання – незабутнє почуття. Прохір добре пам’ятав цю дівчину зі свого класу. Вона була трохи дивакувата, але надзвичайно гарна. Прохір мало не проїхав свою зупинку, вискочив на станції, пішки вертався в орендовану квартиру – хотілося пройтись. Йшов, ніби на автопілоті, скинув куртку й сів прямісінько в коридорі на низькому стільчику. Світло не вмикав, дивився на екран… Записав номер телефону з оголошення, а потім смартфон потребував підзарядки. Поки телефон заряджався, вирішив повечеряти, але апетиту не було. Пошарудів у тарілці – та усівся на диван у кімнаті: нахлинули спогади. З першого класу Мар’яна одразу виділялась: тиха, скромна, з товстою довгою косою; шкільна форма трохи довша, ніж у інших дівчат. Невелике містечко було таким, що всі одне одного знали, а про Мар’яну – ніхто нічого. Жила вона із бабусею й дідом на околиці, біля лісу, в окремій хаті, не схожій на інші — справжній терем, з різьбленими наличниками. Як тільки Прошка її побачив — відразу закохався. Все в ній було незвичайне. На вулиці завжди одягала хустинку, мала невеличкий рюкзак з вишивкою — такого більше ні в кого не було. Замість звичного “добрий день”, вона тихо казала: “Доброго здоров’я”. Мар’яна, ніби казкова героїня з іншого часу. Не бігала, не кричала, завжди ввічлива, спокійна. Одного разу Мар’яна не прийшла на уроки. Клас вирішив навідати її – може, захворіла? Прошка теж пішов. Дійшли до дому, що стояв за містом, і побачили там похорон: померла бабуся Мар’яни. Прошка запам’ятав це, бо вперше був на похованнях. За день Мар’яна знову прийшла до школи. Минав час, дівчата дорослішали, почали фарбуватись, змагатись за модні речі. А Мар’яна ходила з прямою спиною, без прикрас, було в ній якесь природне аристократизм. Хлопці почали доглядати за дівчатами, вирішив спробувати й Прошка: – Можна тебе проводжати після школи? Мар’яна повернулась до нього серйозно й тихо сказала: – Я просватана, Проше. Такий у нас звичай. Прошка засмутився, але не зрозумів — який “звичай”? Потім дізнався: бабуся й дід були старовірами, батьків давно не стало, тому Мар’яна росла з ними. Мар’яна була зразковою ученицею, не носила прикрас. Дівчата перешіптувались за спиною, але вона не зважала. Щороку росла й квітнула, у старших класах стала справжньою красунею. Хлопці милувались потай, не ображали й не насміхались. Після школи всі пороз’їжджались, Прохір подався в Київ, вступив до університету. Про Мар’яну знав лише те, що вона давно одружена. Додому приїздив рідко. Мар’яна вийшла за того, кого їй посватали, переїхала до чоловіка у село, господарювала, народила сина. Більше її однокласники не бачили. – Ось чим займається Мар’яна – травами лікує. І стала ще красивішою, – думав Прохір. Уснути важко було. Наступного дня – робота, але минуле не відпускало, обличчя Мар’яни стояло перед очима. – Перше кохання завжди тривожить серце. Й ніколи не забувається, – думав Прохір. Кілька днів ходив, мов у тумані, а потім наважився написати: – Привіт, Мар’яна. – Доброго здоров’я, – відповіла вона, наче й не змінилась. – Вас щось турбує чи щось цікавить? – Мар’яна, це Прохір, твій однокласник, ми ж поруч за партою сиділи. Побачив тебе в інтернеті – вирішив написати. – Так, пам’ятаю, Прохір, ти з хлопців найкраще навчався. – Тут твій номер, можу подзвонити? – запитав він тихо. – Можеш, звичайно, відповім. Ввечері після роботи подзвонив. Трохи поспілкувалися, дізнались, де й як живе кожен. – Я в Києві, працюю, – просто відповів. – Розкажи про себе – як сім’я, муж, де мешкаєш? – Я живу в своєму домі — ти знаєш яким, там і ходила в школу. Повернулась, коли чоловіка не стало. В лісі ведмідь… Дід також давно помер. – Пробач, не знав… – Це було давно, вже спокійно ставлюся. Та й ти не винен, життя є життя, ми ж нічого одне про одного не знаємо. А ти просто дзвониш чи по травам? Я часом консультую… – Просто так. Трави мені не потрібні, просто захотілося поговорити — спогади навалилися. Сумую за нашим містечком, матері вже давно немає. Поговорили ні про що, згадали однокласників, попрощались. Тиша… Але за кілька днів Прохір знову затужив і зателефонував Мар’яні. – Привіт, Мар’яна! – Доброго здоров’я, Прохір, скучив чи захворів? – Скучив… І можна я до тебе в гості приїду? – запитав тихо, з хвилюванням. – Приїжджай, – відповіла несподівано, – приїжджай, коли зможеш. – За тиждень в мене відпустка! – Дуже добре, приїжджай, адресу знаєш, – він відчув, що вона посміхається. Весь тиждень готувався до зустрічі, обирав подарунки для Мар’яни. Хвилювався, не знав, яка вона стала, чи лишилася такою ж. А за тиждень вже мчав у рідні краї — шість годин за кермом, але Прохір любив далекі поїздки. Містечко зустріло несподівано – змінились будинки, побудували супермаркети й кафе, усе процвітало. – Ого, думав, наш край занепав, а тут розквіт справжній, – вслух виголосив. – У нас вже не містечко, а районний центр, – гордо сказав старший чоловік, який проходив повз. – Ви давно тут не були? – Давно, батько, давно, – відповів Прохір. – У нас хороший мер, дбає душею, тому й наша громада розвивається. Мар’яна чекала Прохора у дворі. Довго сиділи в альтанці, дім-налічник постарів, але все такий же затишний. – Мар’яна, я приїхав до тебе з серйозною справою, – вона стривожено подивилася. – Слухаю, що там? – Я тебе все життя люблю, ти знову не відповіси на мої почуття? – вирішив сказати нарешті. Мар’яна підскочила й обняла за шию. – Проше, Прохір, та я теж з дитинства тебе люблю! Відпустку Прохір провів у Мар’яни, а їхав додому – пообіцяв: – Уладую справи на роботі, перейду на дистанційку й повернусь. Більше нікуди звідси не поїду. Тут народився, тут і зостануся, – сміявся він. Перше кохання не забувається — серце хвилюється знову

Зовсім забути не вийшло Щодня Прохір їздив з роботи додому на київському метро, потім пересаджувався

Без категорії

061

Мій чоловік веде дуже жваве листування зі своєю колишньою подругою-колегою – і мене це турбує!

Мій чоловік дуже активно листується з колишньою знайомою. Не буду приховувати мені надзвичайно пощастило

Без категорії

06

Потісніться, ми тут поживемо років з десять: Як родичі з провінції вирішили влаштуватися в твоїй столичній квартирі і чим це закінчилось для всієї родини

Посуньтеcя, ми тут поживемо рокiв десять Свекруха трохи помовчала, а потім несподівано сказала: Ой, Оленко