Ну що, піднімаємо келихи за іменинницю! Сорок пять отже, вже знову та ягідка, хоч у нашім випадку швидше
Дванадцять років потому Дуже вас прошу, допоможіть знайти мого сина! голосної і тремтячою від сліз, благала
Немов пташка, що летить на приманку: Шлях до щастя, зради та справжнього кохання у долі української жінки
— Дівчата, заміж треба виходити раз і назавжди, щоби все життя бути з коханим, а не блукати світом у пошуках другої половинки — так можна і залишитися недоїдженим яблуком.
Одружений чоловік — табу. Навіть не пробуйте заводити з ним стосунки! А то, мовляв, трохи «пофліртую» — і розбіжимось. Побіжите обидва у прірву. А щастя обійде стороною.
…Мої батьки разом уже пів століття, вони для мене — наочний приклад. Свою долю знайти й берегти понад усе — так я думала у колі подруг, коли мені було двадцять. Мудрі слова вклала мені в голову бабуся, їй я вірила беззаперечно.
Подружки сміялися:
— Не сміши, Ксюша! Полюбиш якогось «женатика», побачимо, як ти зможеш відмовитись…
Тільки дівчатам я не розповідала, що мама до заміжжя народила старшу сестру від невідомого чоловіка.
Це була ганьба на все село. Через п’ять років з’явилася я, вже у законному шлюбі. Тато без тями закохався у маму, і вони разом пройшли через усе життя. З рідного села довелося виїхати. Тому ще з юності я дала собі слово — ніяких позашлюбних дітей і чужих чоловіків.
…З сестрою Софією ми ніколи не знаходили спільної мови. Їй завжди здавалось, що батьки більше мене люблять, а не її. Сестра постійно ревнувала. Між нами з Софійкою було негласне змагання: хто отримує більше батьківської ласки. Дитяче, але болюче…
…З Єгором ми познайомились на дискотеці. Він — курсант, я — медсестра. Вже через місяць — весілля. Я за Єгором, немов пташка на манок.
Після військового училища переїхали в гарнізон далеко від дому. Почалися сварки, нерозуміння, розлад. Порадитись ні з ким — мама в іншій країні.
Народилася наша Танюшка. Дев’яності… Все нестабільно.
Єгор звільнився і почав випивати. Я підтримувала, жаліла. Мовляв, все обійдеться — треба потерпіти.
Єгор слухав здалеку: — Ксюша, не можу зупинитися…
Згодом почав зникати з дому, іноді повертатися через місяць — з валізами грошей. Я знала — щось не те. Грошей не чіпала, намагалася берегти сім’ю.
…Єгор зрештою пішов — повернувся лише через пів року, змарнілий, злий. Почав вимагати мої золоті прикраси, але не отримав. Я віддала гроші з валізи, а він сказав: «Цього мало».
Ту ніч ми були разом, але вранці Єгор знову пішов. Я чекала — рік, два…
У лікарні за мною доглядав лікар Діма. Він був одружений. Я не наважувалася на роман, поки не втратила надію на повернення чоловіка…
…Під Новий рік з’явився Єгор. Зізнався: у нього народився син від іншої, і він хоче розлучитися. Я погодилась. Танюшку батько більше не бачив…
Діма зізнався у коханні, кликав заміж, але я відмовила — не могла зруйнувати іншу сім’ю.
Моїм щастям став Василь. У нього був син Денис, у мене — Танюша. Ми зустрілися в лікарні, полюбили одне одного, зрослися сім’ями. Тепер разом вже тридцять років. Я оберігаю це щастя понад усе.
Нещодавно Єгор подзвонив моїй мамі:
— Такої жінки, як Ксюша, я не зустрічав… Наче синичка на зернятко Дівчата, що я вам скажу: заміж треба йти раз і назавжди! Отак поки дихання у грудях.
Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний
Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний
Таємниця старої листівки За три дні до того, як у її житті зявився жовтуватий конверт, Соломія Коваль
ПО-ЖИВОМУ…
У цій родині кожен жив окремо.
Тато Олександр, окрім дружини, часто мав коханок, і не обов’язково одну й ту ж саму. Мама Євгенія, здогадуючись про зради чоловіка, теж не відзначалася моральною чистотою – їй подобалося проводити час із одруженим колегою. Два сини були самі по собі – ніхто особливо їх не виховував, тому зазвичай вони тинялися без діла. Мама наполягала: школа відповідає за дітей цілком.
Вся родина збиралася за столом у кухні лише неділями, щоб швидко й мовчки пообідати й розбігтися у свої справи.
Так би вони й жили у своєму розладнаному, грішному, а все ж солодкому світі, якби одного дня не сталося непоправне…
Коли молодшому синові Денису виповнилося дванадцять, батько вперше взяв його із собою в гараж, щоб допомагав. Поки Денис розглядав інструменти, тато ненадовго відійшов до автолюбителів, які поряд ремонтували машини.
Раптом із гаража Олександра повалив чорний дим, а за ним язики полум’я.
Ніхто нічого не встиг зрозуміти (згодом з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином). Люди розгубилися, завмерли. Вогонь бурхав. На Олександра вилили відро води – і він рвонув у гараж. Мить – і він виніс із вогню бездиханного сина, всього обпаленого, лише обличчя залишилось неушкодженим – Денис, певно, закривав його руками. Уся одіж хлопця згоріла.
Викликали «швидку» і пожежників. Дениса забрали у лікарню – він вижив!
Його одразу поклали на операційний стіл. Після тривожних годин до батьків вийшов лікар:
– Робимо все можливе і неможливе. Зараз ваш син у комі. Шанс вижити – один на мільйон. Офіційна медицина безсила. Та якщо Денис виявить неймовірну волю до життя – можливо, станеться диво. Тримайтеся!
Не роздумуючи, Олександр і Євгенія помчали до найближчої церкви. Почався справжній злив. У храмі вони зустріли отця Сергія.
– Отче, у нас син помирає! Що робити? – крізь сльози запитала Євгенія.
– Як тривога – то до Бога… Сильно грішні?
– Здається, ні… Нікого не вбивали, – відповів Олександр під проникливим поглядом священника.
– А любов свою навіщо вбили? Вона у вас мертва лежить під ногами. Між вами можна цілий брус поставити – і не зачепить жодного… Моліться Миколі Чудотворцю! Міцно моліться, але пам’ятайте – на все Божа воля!
Перед іконою Миколая Чудотворця Олександр і Євгенія стали на коліна. Молилися, ридали, обіцяли…
Усі позашлюбні стосунки залишили у минулому. Своє життя перебрали по дрібничках…
Наступного ранку подзвонив лікар – Денис вийшов із коми. Батьки були коло ліжка.
Денис ледве всміхнувся до них, на обличчі – недитячі страждання.
– Мамо, тату, не розлучайтеся, – пошепки промовив син.
– З чого ти взяв? Ми разом, – ніжно відповіла Євгенія.
– Я це бачив, мамо. І ще – мої діти будуть носити ваші імена, – тихо додав Денис.
Батьки подумали, що він марить…
Та саме з цього часу Денис почав одужувати. Всі сили і кошти були кинуті на його лікування – продали дачу. Шкода, що гараж із машиною згоріли – могли б і їх продати. Головне – син живий! Вся рідня допомагала. Родина згуртувалася навколо спільного лиха.
Навіть найдовший день має кінець.
Минув рік. Денис перебував у реабілітаційному центрі. Міг ходити й дбати про себе. Тут він познайомився з дівчинкою Машею – ровесницею, яка теж постраждала у пожежі, тільки обличчя лишилося у шрамах. Маша соромилась себе, не дивилася у дзеркало.
Денис відчув до Маші душевне тепло, вперше захотілось когось оберігати. Вони стали найкращими друзями, а згодом – одружилися.
У пари народились прекрасні діти – донька Олександра, а через три роки – син Євген.
Коли, здавалося б, родина змогла видихнути з полегшенням, Олександр і Євгенія прийняли рішення – розлучитися. Пережите випробування так їх виснажило, що вони не могли далі бути разом, їм бракувало спокою.
Євгенія поїхала до сестри у передмістя. Перед від’їздом зайшла в храм – благословення у отця Сергія взяти. Священик не схвалював розлуки:
– Якщо вже важко, їдь, відпочинь. Однак повернись – чоловік і жінка одне ціле!
Олександр залишився на самоті. Сини з родинами жили окремо, а колишнє подружжя навіть онуків відвідували по черзі, аби випадково не зустрітися…
Одним словом, тепер кожному було по-своєму затишно… ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив як уміє, власним життям, не озираючись на інших. У батька Станіслава
Весілля не буде Чому ти сьогодні такий тихий? спитала Олеся. Ми ж домовлялися у суботу обирати меблі
Ніякої магії Новий рік надходив, мов експрес із далекого заходу швидко й нестримно, з глухим гуркотом
Я НАГАДАЮ ТОБІ — Історія про маленькі дитячі подвиги, мамину любов, гордість учителя та про те, як доброта повертається колись навіть у вигляді клякс у рамці
– Марія Сергіївна, ось тут завиток не виходить, — тихенько зітхнув другокласник Тимко, зануривши пензлик у впертий, загнутий не туди, зелений листочок намальованої квітки.
– Тримай пензлик ніжно, як пір’їнку по долоньці, — ласкаво посміхнулась поважна вчителька. — Кому малюєш таку красу, сонечко?
– Мамі! Сьогодні у неї день народження, це мій подарунок! — засяяв хлопчик.
– Ой, щаслива ж твоя мама, Тимчику! Лише дай фарбам висохнути — ось побачиш, як вона зрадіє!
Марія Сергіївна не знала, що цього дня долоня добра, пам’ять великої людяності та справжня мамина любов отримають дуже несподіване продовження… Я НАГАДАЮ ТОБІ Марічко Василівно, ось тут завиток не виходить сумно прошепотів другокласник Тарасик
