ZigZag

Батьківське серце. Оповідь Щиро дякую за підтримку, за вподобайки, відгуки та небайдужість до моїх оповідань, підписку і ВЕЛИЧЕЗНЕ спасибі всім, хто підтримує донатами — від мене і моїх п’яти котиків. Діліться у соцмережах, якщо сподобалися мої історії — мені дуже приємно! – Чому ти зранку така похмура? Посміхнись, ходімо снідати. Чоловік зайшов на кухню, протираючи очі — вихідний! Нарешті. На плиті шкварчала яєчня з беконом, а дружина вже налила чай. Вона переклала йому на тарілку більшість яєчні й дала хліб: — Їж на здоров’я! – Я щось не так зробив, Наталю? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили. Оба з тобою. Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч і почала їсти, апетиту там було мало… – Донька й син виросли, ми собі у всьому відмовляли, коли їх ростили — часи непрості були. Підтримували їх, а хто нас підтримає, хоч словом? В них постійно якісь проблеми — то їм сумно, то грошей не вистачає. У Світлани й у Діми — вічне ниття. – Звідки ти це взяла? Аркадій Іванович уже доїв яєчню, з насолодою мастив масло на свіжий хліб, зверху — варення. – Тобі добре, вони все це пишуть мені — матері. Діма вчора із сім’єю хотів у боулінг піти, грошей питав до зарплати, я розсердилась і не дала. Образився. А перед тім Світлана дзвонила — у неї з кар’єрою співачки не складається, настрій жахливий. Звісно, співати подобається — співай для душі, але й працювати треба! А вона хоче себе співом годувати, а не виходить. Не всім дано — давно пора зрозуміти й на нормальну роботу піти! І взагалі, в дитинстві зі своїм Дімкою дружили, а тепер зовсім не спілкуються! Наталя Львівна відсунула від себе холодну яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, минеться, ми теж молодими були — згадай хоча б! — заспокоював Аркадій, але Наталя Львівна тільки більше розпалилась: – Що ти кажеш, Аркаше, це ти згадай! Ми жили скромно, усьому раділи. Коли з’явився Діма — радість! Візочок і ліжечко подруга віддала, сестра — пелюшки та повзунки від старшого сина. Все ношене, як нове — діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! А як “Жигулі-шістку” купили — гордості не було меж! В дворі в “черепашці” машину ставили — вже багаті! А нашим, якщо не були за кордоном — життя не вдалося. Це ми їх так виховували? – Просто часи змінилися, Наталю, спокус багато, а вони молоді, побачиш — зрозуміють. – Як би не пізно, поки не розтринькали все заради багатства, а життя мчить, Аркаше… Я в дзеркало гляну — вже бабуся. І ти вже дід… Дзвінок. Дзвонив син, Діма. – Знову щось… — Наталя взяла слухавку, і її очі раптом округлились, вона підскочила: – Аркадію, збирайся! Діма в лікарні, сусід дзвонив! – Що трапилось?! — Аркадій вже метушився. – Точно не зрозуміла — болгарка руку порізала, диск розлетівся, кисть пришивають. Лиш би не втратити руку! Їдемо! Вдвох похапцем одяглися — ще не старі, але вже й не молоді батьки з тривожною душею… Поки бігли, зателефонувала Світлана: — Мамо, я зайду вдень, гаразд? — Заходь, доню, ми, може, вже повернемося! — запихкуючись, крикнула Наталя і побігла за Аркадієм до автобусної зупинки… У лікарні їх заспокоїли — руку вдалось врятувати, сина поки не пускали. — Поки не пустять — нікуди не йду! — вперто сіла Наталя у холі, Аркадій поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана, кинулась до них: — Мамо! Ви чого такі засмучені? Все минулося: Діма підробляв, комусь машину ремонтував, щось не знялось, різав болти — і поранився. Зашили, пальці рухаються. Мамо, у вас вид стурбований жах — вже все добре! — Звідки ти це знаєш? — здивувалася Наталя Львівна. — Ми з Дімою постійно спілкуємось, і з його дружиною теж. Один одному допомагаємо! А що? — Нам з татом здавалося, що ви зовсім не дружите, — пояснив Аркадій. — Тату, ви ж такі сильні, мудрі, все вмієте, тому ми вас зайвий раз не засмучуємо, — посміхнулась Світлана. — І взагалі, виглядаєте молодо, тож ми не втручаємось — щоб ви собі нарешті пожили. — А я думала, вам байдуже до нас… — теж засміялася Наталя Львівна. — Та ні, мамо, ви покоління незламних! Ми хочемо бути схожими на вас, хоча не завжди виходить. Але намагаємось! Батьки посміхнулись — вже не з тривогою. — Мамо, тату, хотіла сказати — знайшла роботу, а ще мене тепер часто кличуть співати — і в дитсадок, і в будинок для літніх людей… Там одна бабуся заплакала — у неї донька співачка, але завжди в роз’їздах, от і здала маму, жах… Світлана міцно обняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… В цей момент медсестра дозволила зайти до сина. Наталя мало не розплакалась, а Діма спокійно каже: — Мамо, заспокойся, все вже позаду! Тату, пам’ятаєш — у тій “черепашці”, де стояла машина, осине гніздо було? Як тебе покусали, теж ледь не помер… Усе буває. Вийду з лікарні — приходьте до нас на Новий рік, а то бачимося рідко. Свєта ще свого хлопця хоче показати, ще не встигла сказати! Додому Наталя Львівна й Аркадій Іванович ішли пішки, гуляли… Вже не зовсім молоді, але ще й не старі батьки… Оце вже батьківське серце — завжди болить за дітей. Завжди здається, що десь чужі діти кращі, і дуже хочеться, щоб свої були чемними, щасливими, слухняними… Але в кожного свій шлях. І наші діти — найкращі, бо вони наші…

Батьківське серце. Оповідання Дякую всім за підтримку за вподобайки, коментарі, підписки і особливо за

Без категорії

Повний двір незапрошених гостей, або Хто всі ці люди і коли вони вже поїдуть?

Незваних гостей повний дім А ці милі люди не можуть жити десь в іншому місці? цікавиться дружина. Готелів же повно!

Без категорії

Життя налагоджується: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! У них своє життя — у нас своє. Ти знову дзвонила Наталці? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не дивуйся, якщо що… — Богдан боляче схопив мене за плече. Як і завжди у таких випадках, я мовчки йшла на кухню. На очі навертались гіркі сльози. Ні, я ніколи не жалілася рідній сестрі на життя з чоловіком. Ми просто спілкувалися: у нас були літні батьки, були теми для розмов. Богдана це безмежно дратувало — він ненавидів мою сестру Наталю. У її родині панували спокій і достаток, чого не скажеш про наше життя з Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини, мабуть, не було у всій Україні. Богдан закружляв мене у вирі пристрасті. Я не зважала на те, що він нижчий за мене на голову, і навіть не надто брала до уваги його маму, яка прийшла на весілля, ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося: моя свекруха — запекла алкоголічка. Затьмарена любов’ю, я не помічала нічого поганого. Але проживши рік у шлюбі, я тяжко засумнівалась у своєму щасті. Богдан часто пив, повертався додому п’яніший за вино. Потім почалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні — зарплата була мізерною, а Богдан віддавав перевагу компанії друзів-собутильників… Забезпечувати дружину він не збирався. Якщо спочатку я мріяла про дітей, то тепер обмежилася доглядом за породистим котом. Я вже й не хотіла мати дітей від чоловіка-п’яниці. Та хоч як дивно, Богдана ще любила. — Лада, ти ж розумна, глянь, скільки навколо чоловіків — усі в захваті, а ти втупилася у свого “карлика”! Що ти в ньому знаходиш? Ходиш вічно побита… Біжи від нього поки не пізно, дурно жити з таким, — ось як мене намагалася навернути до тями подруга-колега. Богдан часто зривався на мені, піднімав руку. Якось так мене побив, що я не змогла вийти на зміну й він замкнув мене у квартирі… З того часу я почала його панічно боятись. Душа стискалася, серце шалено калатало, коли він заходив додому. Я думала: це кара, бо не змогла подарувати дитину, невдала дружина… Тому і не опиралася його силі, приниженням, образам. Чому я все ще його любила? Його мама, схожа на відьму, не раз казала: — Ладочко, слухайся чоловіка, люби його понад усе, забудь про родичів і подруг, вони до добра не доведуть. І я забувала про друзів, рідню, покірно підкорювалася Богдану, стала його тінню. Мені подобалося, коли муж, на колінах, просив вибачення, обсипав наше ліжко пелюстками троянд. Самі троянди, знаю, він завжди крав у двірі друга-пияка, дружина якого з любов’ю вирощувала ці квіти… Жінки прощали своїх “героїв” за ці “казкові” подарунки. Можливо, так би й далі я тягла це рабське існування, якби не випадок… — Відпусти свого Богдана, у мене від нього син. Ти ж безплідна, Ладо, — прямо запропонувала мені незнайомка відмовитися від чоловіка заради чужої дитини. — Не вірю! Йди геть по-доброму! — вигнала я непрохану гостю. Богдан відпирався як міг. — Поклянись, що це не твій син! — я знала, він не зможе відмовитись від рідної дитини. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, невже у тебе проблеми? — якось спитав головний лікар нашої лікарні, Герман Олександрович (так всі звали чоловіка років сорока з хвостиком, непримітного на вигляд, в окулярах і з легкою лисиною, але надзвичайно харизматичного). — Все гаразд, — засоромилася я. — Це чудово, коли в людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково всміхнувся він. “У мене нічого не впорядковано”, — подумала я. Герман Олександрович, колись одружений, після зради дружини сам виховував доньку, жив сам, але від нього завжди пахло дорогим лосьйоном, а чарівності було хоч відбавляй. Його увагу важко було ігнорувати. …Я залишила Богдана й повернулася до мами й тата. — Ладочко, що сталося? Тебе з дому вигнали? — Ні, мамо, просто вирішила все змінити… Потім телефонував Богдан, погрожував, стежив за мною, але вже не мав влади. Я спокійно відповіла: — Богдане, не витрачай на мене свого життя, краще подумай про свого сина. Я повернулася до сестри Наталки, до батьків, почала вперше за довгі роки жити для себе. Подруга одразу помітила зміни: — Лада, ти ніби весілля чекаєш! Свіжа, щаслива, наче інша людина! А Герман Олександрович незабаром запропонував руку і серце: — Лада, хочеш бути моєю дружиною? Тільки давай, щоб у колективі ти звала мене за по-батькові, а вдома — просто Герман! — А ти мене любиш, Германе? — Ну звісно, чого ж не люблю! Але я роблю більше, ніж кажу… — посміхнувся і поцілував руку. — Я щаслива погодитись! — радість моя не мала меж… …Минуло десять років. Герман щодня доводить свою любов не словами, а вчинками. Він завжди піклується, підтримує, захищає. Дітей у нас не з’явилося (напевно, я таки “пустоцвіт”), але Герман ніколи не дорікав. — Ладо, ми просто повинні бути щасливі удвох. Мені більше нічого не треба. Його донька подарувала нам онуку Сашеньку, яка стала нашою найбільшою радістю. Богдан спився й пішов з життя, не доживши до п’ятдесяти. Його мати, як зустріне інколи на ринку, може нагородити злим поглядом, та мені байдуже. Її прокльони розчиняються у повітрі. А ми з Германом живемо у злагоді. Життя справді в порядку.

ЖИТТЯ В ГАРМОНІЇ Лесю, я категорично забороняю тобі спілкуватися з сестрою й її родиною! Вони собі, ми собі.

Без категорії

Вагітна дружина мого брата зажадала, щоб ми віддали їм свою квартиру: сімейна драма через дітей, кредити та безмежну нахабність родичів

Щоденник. Я живу з Лесею вже понад десять років. Ми мешкаємо у двокімнатній квартирі в Києві, все ще

Без категорії

011

Завжди на зв’язку: як Надія Сергіївна на сімдесят п’ятому дні народження підкорювала смартфон, знаходила спільну мову з родиною у сімейному чаті, самостійно записувалася до лікаря онлайн і відкривала для себе нові ниточки тепла у світі екранів

Ранок у Ганни Василівни починався як завжди. Поставлений на плиту чайник, дві ложки чорного чаю у старий

Без категорії

0230

Гірке, та все ж щастя: Чому ж тобі ця дівчина не підійшла? Хороша ж – скромна, чистюля, навчається, тебе любить, – докірливо мовила Олена Ігорівна синові. – Сину, йди обідати, борщ уже на столі! Денис у відповідь – вдячний, але мама не вгамовується… “Хто твоєю долею стане, Денисе?” – зітхає Олена Ігорівна. А доля знаходить сама – зовсім неочікувано, у поїзді, серед випадкових попутників. Лариса, старша на сім років, троє дітей, живе в гуртожитку, вдова. Але саме до цієї жінки відкриває серце Денис, забуваючи про решту. Коли у пари народжується “сонячна” донька, Денис розуміє: справжнє щастя – непросте, інколи навіть гірке… Та воно вартує всіх пережитих випробувань.

– Чого ж тобі ця дівчина не догодила? Хороша ж дівчина, скромна, акуратна, вчиться, тебе кохає

Без категорії

Майбутня свекруха зіпсувала відпустку: як одна поїздка до Таїланду відкрила справжні обличчя родини нареченого

Самій з донькою мотатися страшно, сама розумієш дві жінки, мови ж не знаємо, як щось трапиться…

Без категорії

016

РІДНА ДРУЖИНА — Як тобі вдається стільки років жити з однією дружиною? В чому секрет? — мій брат щоразу, приходячи в гості, запитував одне й те ж. — Кохання і велике терпіння. Ось і весь секрет, — я незмінно відповідав. — Цей рецепт не для мене. Я люблю всіх жінок. Кожна — загадка. А прожити життя з «прочитаною книжкою» — вибач, — криво всміхався брат. Молодший брат Петро одружився у вісімнадцять. Його наречена Ася була на десять років старшою. Мила, щира, безмежно закохана, Ася полюбила Петра на все життя. А він рушився її коханням граючись. Ася, переїхавши до чоловіка й багаточисельної родини, народила сина Митю. Вони отримали маленьку кімнату — всю свою «фортецю». Особливу цінність для неї мала колекція порцелянових фігурок: десять рідкісних статуеток, які вона обожнювала. Родина знала: ці скарби — Асина втіха. Я ж у ті роки тільки планував майбутню сім’ю, мріяв знайти єдину на життя. Так і склалося — ми з дружиною вже понад піввіку разом. Петро й Ася прожили десять секундуючих, однак у цьому шлюбі нічого не тішило Асю: покірна, тиха, вона щиро любила чоловіка й сина, але Петрові цього було замало… Якось брат повернувся напідпитку — почав зачіпати Асю, кепкувати, став агресивним. Вона, важко зітхнувши, взяла Митю й вийшла, щоб уникнути сварки. За мить з кімнати долинув дикий гуркіт — на долівці лежали розбиті на друзки Аcині фігурки. Лише одна дивом уціліла. Ася підняла її, поцілувала й нічого не сказала Петрові. Тільки очі її були повні сліз. Відтоді між подружжям з’явилася невидима прірва. Вона далі виконувала всі обов’язки, була гарною господинею, але жила, ніби на автоматі… Петро став більше випивати, водився з сумнівними товаришками й приятелями, удома з’являвся рідко… Ася мовчки терпіла, замикалась у собі. Але розуміла: за вітром поля не перебіжиш… Врешті-решт, вони розлучилися без скандалів і претензій. Ася з Митем переїхала до рідного міста, а на згадку лишила ту саму врятовану статуетку. Петро поринув у веселощі, змінюючи жінок, кохаючи кожну по-своєму, аж поки життя не понесло його на дно. Хоча був успішним економістом, викладав у вузі, писав підручники, кар’єру зруйнували алкоголь і невпорядкованість… Сім’я сподівалась: може, заспокоїться? Одружився з «феєричною» жінкою, у якої був син-підліток. Не подружилися: через п’ять років — знову розлучення. Потім у Петра знову були Ліля, Наталя, Світлана… Та доля розпорядилася інакше: у п’ятдесят три Петро захворів. Образ жінки очікувала поруч не було. Доглядали ми — я та сестри. — Семене, під ліжком ось чемодан… Він був повний порцеляни, кожна статуетка загорнута в серветку. — Це я для Асі збирав… Не міг простити собі тієї колекції, тієї її мовчазної образи… Купував фігурки по всій Україні, в командирівках… Під подвійним дном — гроші. Віддай усе Асі. Нехай простить… Передавши брату останнє прохання, я вирушив до Асі. Вона обійняла й сказала: — Семене, ти такий схожий на Петра… Я передав чемодан і слова прощення. Відповідь не забарилась: «Дякую тобі й Петі за все. Статуетки ми з Митем вдало продали, коштів вистачило переїхати до Канади — сестра давно кликала. Мене вже нічого не тримало тут, лиш надія: раптом Петро покличе… Не покликав. Але щаслива, що для нього я завжди була рідною дружиною. Миті тут краще, одужує. Прощай…» Зворотної адреси — немає… **РІДНА ДРУЖИНА: Історія про Асю і Петра, про кохання, зраду, втрати і прощення, або як колекція порцелянових статуеток змінила долю української родини**

РІДНА ДРУЖИНА Як ти стільки років уживаєшся з однією дружиною? У чому ваш секрет? мій брат щоразу, як

Без категорії

Сімейний кодекс літа: як Надія Петрівна, Даня та Лера вчилися домовлятися між пирогами, телефоном і городом

Правила на літо Коли дизель-потяг уповільнив хід біля скромної платформи в Малій Бурімці, Ганна Олексіївна

Без категорії

0115

Свекруха з підступною хитрістю запропонувала переїхати до її квартири — а ми з чоловіком твердо відповіли «ні», бо цінуємо власний дім та мир у родині

Свекруха запропонувала нам перебратися у її квартиру, явно зі своїм розрахунком Дуже дякую за вашу пропозицію.