Не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо: правда життя української жінки від бабиного царства до свого щастя
Дорогу життєву пройти нелегко, і від долі не втекти. У кожного своя дорога, своя правда, свої випробування. Віра росла в родині, де панувало “бабине царство” — три покоління жінок під одним дахом у хаті з садом, городом, криницею і нескінченною працею.
Бабуся Фаїна — старожилка села, рано овдовіла; її донька Марія — теж сама, чоловік покинув її, коли Вірі було два роки. Так і жили всі разом: міцно, по-жіночому, допомагаючи одна одній.
З часом вирішили залишити важке сільське життя й податися до міста — “на щастя”. Там все починали спочатку, у скромній квартирі, з новими турботами й сподіваннями.
Віра, навчена праці змалку, після 8 класу пішла на роботу — старанно мила посуд у ресторані, навчалась готувати, поступово закохувалась у міське життя, у танці, у першу юнацьку закоханість…
Але доля й тут підготувала свої випробування: перший коханий Толік — не виправдав надій, побрався з іншою, залишивши Віру з розбитим серцем, але з життєвою мудрістю: не всіх, кого зустрічаємо, варто кохати, не за кожного варто йти у заміжжя.
І все ж життя піднесло щастя — зустріч з Юрком, солдатом у відпустці, який не зрадив, повернувся, запропонував їй серце та долю. Віра створила гарну міцну сім’ю, виростила синів, була щасливою…
Та й тут не обійшлося без випробувань: раптово помер чоловік — доля повторилася, як у матері й бабусі. Залишилась одна, але з теплими спогадами, любов’ю дітей та онуків… Від долі не втечеш — але можна жити гідно і сильно, як вчила бабуся: навіть якщо “не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо”, — своє щастя можна знайти. Дорога життя терниста, і від долі не втекти нікому. У кожного свій шлях, своя правда. Олеся виростала
Мене виховувала моя бабуся. Я, звісно, вдячний їй, але її любов була не зовсім безкорисливою.
Скажи мені, що це якась жартівлива маячня, Остапе. Чи, може, я щось не так почула з-за шуму води?
30 грудня Сьогодні, власне, відбулася «вирішальна розмова» з чоловіком, яка, як виявилося, взагалі не
Двадцять років потому я впізнаю у хлопці свого молодого себе
У переддень весілля Артем підозрював Марію у зраді. Попри її обіцянку вірності, він не хотів її слухати. Але двадцять років потому він зустрічає її сина — свого справжнього двійника…
Вони кохали одне одного так, як пишуть у романах. Пристрасно, щиро й особливо. Їхньому коханню заздрили, а лихі язики намагалися розсварити. Молодята готувалися до весілля, якого так і не сталося.
За день до весілля Марія призналася нареченому, що чекає дитину. Але замість радості почула лише гнів і образи. Артем підозрював зраду — мовляв, не могла вона так швидко завагітніти. Увічі сказав, що їй не вірить. Але Марія народила це дитя.
Друзі казали Артему, що він нерозумно вчинив, бо всім було видно, як Марія його кохає. Та він уперто тримався свого. Заручини було розірвано — весілля скасували. Артем пропонував їй зробити аборт, але вона відмовилась. До останнього чекала його вибачення, однак дзвінка так і не дочекалася.
Вона не збиралася телефонувати першою. Кожен вперто йшов власним шляхом. Марія залишилась самотньою матір’ю, але навіть це не скисло її щасливої вдачі. Виховувала сина, як справжнього ангела, задля його майбутнього працювала на кількох роботах.
Її син — Костик — дякував мамі: був її опорою і захисником. Він здобув вищу освіту, служив у Збройних силах й отримав роботу. Дорослішаючи, він уже не питав, хто його батько — все розумів сам. У дитинстві Марія розповідала йому казкові історії про “тата”, проте чи вірив він у них? Відповідь очевидна.
Костик — справжня копія Артема. В двадцять років він нагадував Марії того закоханого юнака, з яким вона так мріяла про щастя. І от їхні шляхи нарешті перетнулися: Марії, Артема і Костика. Біологічний батько був приголомшений — схожість неможливо не впізнати. Довго спостерігав, не знаходячи слів.
Лише через три дні Артем звернувся до Марії:
— Пробачиш мені?
— Я пробачила давно… — прошепотіла Марія.
Саме тоді ожили мамині історії про тата — Костик уперше побачив свого справжнього батька. Двадцять років потому я впізнаю у хлопцеві самого себе в юності. Напередодні весілля Андрій почав підозрювати
На межі цього літа Знаєш, я маю подругу Даринку, вона працює в бібліотеці у Львові. Даринка завжди вважала
Щоденник, 12 жовтня Я переконана, що ми зовсім не зобовязані утримувати родину мого швагра й ще й знімати
Ну що, піднімемо чарку за іменинницю! Сорок пять знову молодиця, хоч у нашому випадку це швидше сушена
Неділя розпочалася для мене досить спокійно: я лежав на дивані, накритий ковдрою. Моя дружина Анна поїхала
Спадщина від колишнього чоловіка або сюрприз від свекрухи У подарунок від чоловіка-пияка Оленка отримала
