БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Батьків Яринка не памятала. Тато залишив маму ще до її народження, і більше про
Невже орхідея винна?
— Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня.
— Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї.
— Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко.
— Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги.
— Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася.
Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку:
— Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу.
— Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку.
Чоловік підморгнув жартома:
— Хто ж від любові відмовиться?
Через тиждень телефонує Катя:
— Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса.
— Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти.
Катя примчалась вже за годину.
Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова…
— Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо.
Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів:
— Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую!
Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років…
Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі…
Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки.
Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят.
Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками.
Таня тиждень побула біля нього, потім заявила:
— Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення.
Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно:
— Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати.
Розлучилися.
На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав:
— Якась низенька, навіть не гарна…
— Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса!
Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно.
Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує…
Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю:
— Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен…
Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала…
Нещодавно зустріла сусідку:
— Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша…
Не повірила, що Маша і Денис разом, але…
— Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку.
— А весілля?
— Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом.
Відвела сина вбік:
— Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані?
— Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм.
Отака історія, Поліно…
Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність.
А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов.
Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку:
— Привіт, подруго! Що тут робиш?
— Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя.
Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати…
На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками…
А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя.
…Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде… Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик
НЕМОВ ПТАХА НА СВИСТОК Дівчата, заміж треба виходити раз і на все життя! До останнього подиху з коханим бути.
«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти… Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?
Мені 37 років. Я вже давно розлучений от вже десять років як. Чесно кажучи, не можу забути зраду колишнього
ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена
Мої діти забезпечені, маю гривні на рахунку, скоро оформлю пенсію. Кілька місяців тому ми провели в останню
НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати.
— Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу.
— Я? Чому це ти так вирішила?
— Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все…
— Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було.
І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму.
— Все одно, Віро, це жорстоко.
Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі.
— Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху?
— Таня, чого від мене хочеш?
— Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата!
— Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі…
Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ.
І пішло-поїхало.
— Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата.
— Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули.
— Як це — не буде?
— Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде.
— Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”.
— Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно.
— Всі вони однакові…
— Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”.
— Та нє, не відлупцюють. Він не піде.
— А я б не була така впевнена.
— А ти будь.
Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти.
— А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо.
— А поїхали!
— Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами?
— Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна.
Веселою компанією завалилися до Віри додому.
— Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде.
— Марно, він перебірливий, забагато не їсть.
Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов.
— Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої.
Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець.
— Ось, познайомтесь, це мій Денис.
Як Денис?
— Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як?
— Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра.
Жінки ніяковіли.
— То ми підемо?
— Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив.
У кімнаті — спить котик.
— Віра, це ж кіт?!
— Звичайно, а ви кого думали?
— А чоловік?
— З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний.
Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались.
— Ну як там ваш Міша?
— Та добре, згадала, що не треба мучити тварину.
— В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра.
— Головне — знайти своє щастя.
— Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю?
— Біжи, тебе чекають… А там побачимо!
— Я так, на всяк випадок… ЛІПШЕ НАВПАКИ Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось
Поступово ми провели до її хати воду, а згодом і газ. Далі зробили всі зручності в будинку.
Внучка З дитинства Настуня була для своєї матері Маряни абсолютно чужою людиною. Вона ставилась до доньки
