Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний
Рідний син Оленко, ти не уявляєш! Ми з Макаром вирішили наступного року знову на відпочинок у Залізний
Таємниця старої листівки За три дні до того, як у її житті зявився жовтуватий конверт, Соломія Коваль
ПО-ЖИВОМУ…
У цій родині кожен жив окремо.
Тато Олександр, окрім дружини, часто мав коханок, і не обов’язково одну й ту ж саму. Мама Євгенія, здогадуючись про зради чоловіка, теж не відзначалася моральною чистотою – їй подобалося проводити час із одруженим колегою. Два сини були самі по собі – ніхто особливо їх не виховував, тому зазвичай вони тинялися без діла. Мама наполягала: школа відповідає за дітей цілком.
Вся родина збиралася за столом у кухні лише неділями, щоб швидко й мовчки пообідати й розбігтися у свої справи.
Так би вони й жили у своєму розладнаному, грішному, а все ж солодкому світі, якби одного дня не сталося непоправне…
Коли молодшому синові Денису виповнилося дванадцять, батько вперше взяв його із собою в гараж, щоб допомагав. Поки Денис розглядав інструменти, тато ненадовго відійшов до автолюбителів, які поряд ремонтували машини.
Раптом із гаража Олександра повалив чорний дим, а за ним язики полум’я.
Ніхто нічого не встиг зрозуміти (згодом з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином). Люди розгубилися, завмерли. Вогонь бурхав. На Олександра вилили відро води – і він рвонув у гараж. Мить – і він виніс із вогню бездиханного сина, всього обпаленого, лише обличчя залишилось неушкодженим – Денис, певно, закривав його руками. Уся одіж хлопця згоріла.
Викликали «швидку» і пожежників. Дениса забрали у лікарню – він вижив!
Його одразу поклали на операційний стіл. Після тривожних годин до батьків вийшов лікар:
– Робимо все можливе і неможливе. Зараз ваш син у комі. Шанс вижити – один на мільйон. Офіційна медицина безсила. Та якщо Денис виявить неймовірну волю до життя – можливо, станеться диво. Тримайтеся!
Не роздумуючи, Олександр і Євгенія помчали до найближчої церкви. Почався справжній злив. У храмі вони зустріли отця Сергія.
– Отче, у нас син помирає! Що робити? – крізь сльози запитала Євгенія.
– Як тривога – то до Бога… Сильно грішні?
– Здається, ні… Нікого не вбивали, – відповів Олександр під проникливим поглядом священника.
– А любов свою навіщо вбили? Вона у вас мертва лежить під ногами. Між вами можна цілий брус поставити – і не зачепить жодного… Моліться Миколі Чудотворцю! Міцно моліться, але пам’ятайте – на все Божа воля!
Перед іконою Миколая Чудотворця Олександр і Євгенія стали на коліна. Молилися, ридали, обіцяли…
Усі позашлюбні стосунки залишили у минулому. Своє життя перебрали по дрібничках…
Наступного ранку подзвонив лікар – Денис вийшов із коми. Батьки були коло ліжка.
Денис ледве всміхнувся до них, на обличчі – недитячі страждання.
– Мамо, тату, не розлучайтеся, – пошепки промовив син.
– З чого ти взяв? Ми разом, – ніжно відповіла Євгенія.
– Я це бачив, мамо. І ще – мої діти будуть носити ваші імена, – тихо додав Денис.
Батьки подумали, що він марить…
Та саме з цього часу Денис почав одужувати. Всі сили і кошти були кинуті на його лікування – продали дачу. Шкода, що гараж із машиною згоріли – могли б і їх продати. Головне – син живий! Вся рідня допомагала. Родина згуртувалася навколо спільного лиха.
Навіть найдовший день має кінець.
Минув рік. Денис перебував у реабілітаційному центрі. Міг ходити й дбати про себе. Тут він познайомився з дівчинкою Машею – ровесницею, яка теж постраждала у пожежі, тільки обличчя лишилося у шрамах. Маша соромилась себе, не дивилася у дзеркало.
Денис відчув до Маші душевне тепло, вперше захотілось когось оберігати. Вони стали найкращими друзями, а згодом – одружилися.
У пари народились прекрасні діти – донька Олександра, а через три роки – син Євген.
Коли, здавалося б, родина змогла видихнути з полегшенням, Олександр і Євгенія прийняли рішення – розлучитися. Пережите випробування так їх виснажило, що вони не могли далі бути разом, їм бракувало спокою.
Євгенія поїхала до сестри у передмістя. Перед від’їздом зайшла в храм – благословення у отця Сергія взяти. Священик не схвалював розлуки:
– Якщо вже важко, їдь, відпочинь. Однак повернись – чоловік і жінка одне ціле!
Олександр залишився на самоті. Сини з родинами жили окремо, а колишнє подружжя навіть онуків відвідували по черзі, аби випадково не зустрітися…
Одним словом, тепер кожному було по-своєму затишно… ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив як уміє, власним життям, не озираючись на інших. У батька Станіслава
Весілля не буде Чому ти сьогодні такий тихий? спитала Олеся. Ми ж домовлялися у суботу обирати меблі
Ніякої магії Новий рік надходив, мов експрес із далекого заходу швидко й нестримно, з глухим гуркотом
Я НАГАДАЮ ТОБІ — Історія про маленькі дитячі подвиги, мамину любов, гордість учителя та про те, як доброта повертається колись навіть у вигляді клякс у рамці
– Марія Сергіївна, ось тут завиток не виходить, — тихенько зітхнув другокласник Тимко, зануривши пензлик у впертий, загнутий не туди, зелений листочок намальованої квітки.
– Тримай пензлик ніжно, як пір’їнку по долоньці, — ласкаво посміхнулась поважна вчителька. — Кому малюєш таку красу, сонечко?
– Мамі! Сьогодні у неї день народження, це мій подарунок! — засяяв хлопчик.
– Ой, щаслива ж твоя мама, Тимчику! Лише дай фарбам висохнути — ось побачиш, як вона зрадіє!
Марія Сергіївна не знала, що цього дня долоня добра, пам’ять великої людяності та справжня мамина любов отримають дуже несподіване продовження… Я НАГАДАЮ ТОБІ Марічко Василівно, ось тут завиток не виходить сумно прошепотів другокласник Тарасик
Доля на лікарняному ліжку:
— Дівчино, ось тримайте й доглядайте його! Я до нього й підійти боюсь, не те що з ложечки годувати, — жінка різко кинула пакунок з продуктами на ліжко, де лежав її хворий чоловік.
— Не турбуйтеся так! Одужає ваш чоловік. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Дмитру стати на ноги, — мені, як медсестрі, вже не вперше доводиться заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта.
Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт хотів жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила в медицину. Мені здавалося, що Алла вже наперед відрікається від чоловіка.
Забігаючи наперед, скажу: син Дмитра й Алли, за багато років потому, також захворіє на відкриту форму туберкульозу. Алла одразу поставить хрест на синові Юрі. Однак Юра одужає.
Попри тяжкий діагноз, Дмитро жартував, сміявся, намагався швидше покинути тубдиспансер. У тому селищі, де Дмитро жив з сім’єю, не було спеціалізованої лікарні, тому дружина Алла рідко навідувалася до чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка: не доглянутий, покинутий, у старенькому одязі.
— Дімо, ти не відмовишся, якщо я принесу тобі якісь речі? Бачу, навіть тапочок немає, у туфлях ходиш. Приймеш від мене передачу? — намагаюся жартувати з пацієнтом.
— Від вас, Віолетто, навіть отруту за ліки прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте видужати, а тоді вже… — Діма ніжно взяв мене за руку.
Я обережно звільнила руку, вийшла з палати.
Серце тремтіло від хвилювання. Випригувало з грудей. Невже закохалася? Ні, не хочу розбивати сім’ю. Це гріховно. Нічого путнього з цього не буде. На чужому нещасті… Та серцю не накажеш — воно не знає заборон. Ех, з головою у вир…
Я все частіше заходила до Діми, довго спілкувалася з ним. Нічні зміни довгі. Розмови у нас були щирі, душевні. Ми непомітно перейшли на «ти».
У Діми є п’ятирічний син.
— Мій Юрко схожий на свою красуню маму, — казав Діма. — Знаєш, Віолетто, я дуже кохав Аллу. Життя до ніг їй клав. Алла — палка, приваблива жінка, у ліжку — ураган. Але любить лише себе. Нічого з цим не зробиш. Егоїзм дружини роз’їдає, наче кислота. Ось і зараз — за мною доглядаєш ти, чужа людина, — тяжко зітхає Діма.
— Але Аллі далеко їхати. Часто ж не приїздиш, — виправдовую дружину Діми.
— Та годі, Віолетто! Як кажуть — дружина чоловіка кохала, ще й місце в тюрмі купила. До коханців вона встигає їхати за тридев’ять земель. Чув… — Діма роздратований.
— На добраніч, Дімо. Не роби зопалу висновків. У вас ще все налагодиться, — вимикаю світло в палаті й тихо виходжу.
Безперечно, Діма страждав. Лежить безпорадно в лікарні, а дружина тим часом розважається на стороні. Не смертельно, але як кажуть — для мурашки й роса — повінь.
За тиждень чую крики з палати Діми. Забігаю.
— Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Забирайся! — Діма шалено кричав на перелякану Аллу.
Вона вихопилася з палати кулею.
— Що сталось? — дивуюсь.
Діма мовчки повернувся до стіни. Під ковдрою аж трясло його. Довелося робити заспокійливе.
…Минув місяць. Алла не приїхала жодного разу.
— Дімо, може зателефонувати дружині? — питаю обережно.
— Дякую, Віолетто, не треба. Ми з Аллою розлучаємось, — спокійно каже Діма.
— Через хворобу? Та ти ж йдеш на поправку! — дивуюсь.
— Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала повідомити про свого коханця. Мовляв, хай поживе у нашому домі — з тобою, все одно все туманно, а мені чоловічі руки в господарстві потрібні. Дах протікає… — Діма замовк.
— Жах! — мовила я.
Ба більше — невдовзі Алла приїхала з чоловіком. Діма його не бачив, а я з вікна все, як на долоні. Чоловік сидів на лавці у дворі, нервово курив, чекаючи Аллу.
Алла за годину випурхнула, підбігла до чоловіка, цмокнула його в щоку, кинула щось жартівливе, й пара швидко зникла.
— Дімо, тебе виписують, — повідомляю.
— Віолетто, хочу тебе запитати… Та ні, — Діма розгублений.
— Дімо, я згодна. Ти ж про це хотів? Я ж не помилилась? — наважилася я.
Діма відверто:
— Віолетто, у мене немає дому. Можна я поживу у тебе? З Аллою все, нарешті, ясно. Вона виходить заміж.
— Дімо, у мене дитина. Якщо ти приймеш мою доньку — у нас вийде справжня сім’я, — розкрила я всі карти.
— Дитина не завадить. Я вже її люблю, — Діма дивився мені у вічі так, що я, мов сніжинка на рукавичці, нагрілася й розтанула.
…Минуло чимало років та зим.
У нас із Дімою двоє спільних дітей. Нам вдалося збудувати тепле сімейне гніздечко. Юра — син Діми, часто гостює зі своєю сім’єю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Хоча, по правді, шлюбом ті відносини не були. Просто піддалася коханню в юності.
Повірила хлопцю, що обіцяв нескінченне кохання, малював майбутнє по нотах, та мелодія так і не заграла. Але я ні про що не жалкую.
…А Алла ще не раз виходила заміж, народила сина від командировочного. Той син усе життя страждав на психічну хворобу. Алла особливо не дбала про нього, не проявляла любові, була холодна до хлопчика. Він ріс сам по собі, не заважаючи матері. А коли Алла відійшла у вічність — хлопця оформили в інтернат.
…Ми з Дімою вже старенькі, але любимо одне одного ще сильніше, ніж у молодості. Йдемо по життю разом, цінуємо кожен день, погляд, подих… Доля на лікарняному ліжку Дівчино, забирайте й виходжуйте його самі! Я до нього підійти боюся, не те
– Ну скажи мені чесно, Олесю, заговорив трохи невдоволено Василь, яка взагалі різниця, кому ми
Ехо у нічній тиші У реабілітаційне відділення Марина Богданівна потрапила за два тижні до Різдва.
