ZigZag

– Ми трохи поживемо у тебе, бо не маємо грошей орендувати квартиру! – сказала мені моя подруга. Я дуже енергійна жінка: хоч мені вже 65 років, я не втомлююся подорожувати Україною, відкривати нові місця та знайомитися з надзвичайно цікавими людьми. З ностальгією згадую молодість, коли ми могли їздити куди заманеться — і на Чорне море, і у Карпати, і навіть сплавлятися Дніпром чи подорожувати з друзями у наметах. І для цього не потрібно було багато грошей. Але зараз ті часи вже в минулому. Я завжди обожнювала заводити нові знайомства — біля моря, у театрі, просто на вулиці. З багатьма подругами спілкувалася довгі роки. Одного разу влітку у маленькому пансіонаті я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми навіть стали подругами. Пройшло кілька років — зрідка обмінювалися листівками зі святами. І ось одного дня я отримала дивний телеграм: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Від кого? Нічого не підписано. Звісно, ми з чоловіком нікуди не поїхали. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила і оторопіла — на порозі стоїть Оксана з двома доньками-підлітками, бабусею та чоловіком, усі з купою речей! Ми з чоловіком були шоковані. Та пустили їх у дім… Оксана одразу сказала: — Чому ти нас не зустріла? Я ж надіслала телеграму! Та й таксі у Києві недешеве! — Вибач, я навіть не знала, хто її відправив… — Ну от, я знала твій адрес. Тепер я приїхала. — Але я думала, ми просто будемо іноді переписуватися! З’ясувалося, старша дочка вступає в університет і вся родина приїхала на підтримку. Оксана заявила: — Ми поживемо у тебе, бо немає грошей на оренду! Тим паче ви живете майже в центрі Києва! Я була шокована, адже ми навіть не родичі! Чому я маю годувати і доглядати за чужою сім’єю? Вони частково приносили продукти, але нічого не готували — все лягло на мої плечі. Через три дні я не витримала та попросила Оксану з ріднею виїхати. На це вона зчинила страшний скандал, побила посуд, істерично кричала. Я не могла повірити цьому. Вони поїхали — і забрали мій халат, кілька рушників та навіть вкрали великий казан з голубцями! Як їм це вдалося — не маю уявлення. Казан просто зник! Так закінчилася наша “дружба”. Слава Богу! Більше я Оксану не чула й не бачила. Тепер сто разів подумаю, перш ніж відкривати двері навіть знайомим людям.

Ми залишимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.

Без категорії

012

Бабуся-Ангел-Оберіг: Історія Лєни, яку виховала добра та мудра Баба Дуся, і як у вирішальний момент саме рідна душа вберегла внучку від біди та допомогла знайти справжню себе

БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Батьків Яринка не памятала. Тато залишив маму ще до її народження, і більше про

Без категорії

016

Невже орхідея винна? — Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня. — Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї. — Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко. — Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги. — Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася. Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку: — Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу. — Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку. Чоловік підморгнув жартома: — Хто ж від любові відмовиться? Через тиждень телефонує Катя: — Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса. — Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти. Катя примчалась вже за годину. Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова… — Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо. Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів: — Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую! Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років… Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі… Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки. Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят. Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками. Таня тиждень побула біля нього, потім заявила: — Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення. Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно: — Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати. Розлучилися. На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав: — Якась низенька, навіть не гарна… — Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса! Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно. Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує… Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю: — Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен… Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала… Нещодавно зустріла сусідку: — Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша… Не повірила, що Маша і Денис разом, але… — Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку. — А весілля? — Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом. Відвела сина вбік: — Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані? — Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм. Отака історія, Поліно… Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність. А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов. Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку: — Привіт, подруго! Що тут робиш? — Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя. Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати… На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками… А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя. …Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде…

Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик

Без категорії

Ніби пташка на свист – Історія Ксюші: про пошуки щастя, жіночу долю, зраду, випробування любов’ю та силу української сім’ї на тлі родинних цінностей і життєвих перипетій

НЕМОВ ПТАХА НА СВИСТОК Дівчата, заміж треба виходити раз і на все життя! До останнього подиху з коханим бути.

Без категорії

0121

«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти…

Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?

Без категорії

Син мого колишнього чоловіка від другого шлюбу тяжко захворів, і колишній попросив у мене грошей на лікування – я категорично відмовила!

Мені 37 років. Я вже давно розлучений от вже десять років як. Чесно кажучи, не можу забути зраду колишнього

Без категорії

Жити навпомацки: Історія родини, де кожен шукав щастя окремо, поки трагедія не змусила об’єднатись. Зради, байдужість, полум’я трагедії та чудо віри — як серце сім’ї Дениса відкрило батьків до любові, спокути і надії на нове життя.

ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена

Без категорії

Мої діти забезпечені, я маю трохи заощаджень, скоро піду на пенсію – історія мого сусіда Федора, майстра на всі руки, який віддав все родині, але залишився осторонь їхніх турбот.

Мої діти забезпечені, маю гривні на рахунку, скоро оформлю пенсію. Кілька місяців тому ми провели в останню

Без категорії

014

НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати. — Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу. — Я? Чому це ти так вирішила? — Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все… — Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було. І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму. — Все одно, Віро, це жорстоко. Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі. — Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху? — Таня, чого від мене хочеш? — Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата! — Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі… Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ. І пішло-поїхало. — Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата. — Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули. — Як це — не буде? — Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде. — Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”. — Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно. — Всі вони однакові… — Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”. — Та нє, не відлупцюють. Він не піде. — А я б не була така впевнена. — А ти будь. Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти. — А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо. — А поїхали! — Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами? — Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна. Веселою компанією завалилися до Віри додому. — Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде. — Марно, він перебірливий, забагато не їсть. Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов. — Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої. Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець. — Ось, познайомтесь, це мій Денис. Як Денис? — Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як? — Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра. Жінки ніяковіли. — То ми підемо? — Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив. У кімнаті — спить котик. — Віра, це ж кіт?! — Звичайно, а ви кого думали? — А чоловік? — З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний. Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались. — Ну як там ваш Міша? — Та добре, згадала, що не треба мучити тварину. — В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра. — Головне — знайти своє щастя. — Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю? — Біжи, тебе чекають… А там побачимо! — Я так, на всяк випадок…

ЛІПШЕ НАВПАКИ Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось

Без категорії

Поступово провели до дому нашої 78-річної тітки воду, а згодом і газ, облаштували всі вигоди, встановили баню і перекрили дах, щоб їй було комфортно жити в селі; а одного дня я несподівано знайшла її будинок на сайті нерухомості, і з’ясувалося, що тітка Катерина, яка обіцяла залишити спадок нашим дітям, продала його майже за двісті тисяч гривень та передала гроші племінниці зі Швеції, а ми залишилися ні з чим після всіх наших вкладень.

Поступово ми провели до її хати воду, а згодом і газ. Далі зробили всі зручності в будинку.