ZigZag

Це не твій дім Альона з сумом озирнулась на хату, в якій виросла ще з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже повністю розчарувалась у житті. Чому доля так сувора до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через дівчину, що сиділа за сусідньою партою на іспиті. Вона все списала у Альони, а коли йшла здавати лист із відповідями першою, шепнула щось на вухо екзаменатору. Той насупився, підійшов до Альони, зажадав показати її роботи, а потім сказав, що її видалено з іспиту за списування. Довести нічого не вдалося. Потім з’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Таких не перемогти… І ось тепер, після стількох невдач, у її житті з’явилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вони тільки пропадали всі ці роки? Альону виростила бабуся, а мати була з нею лише до чотирьох років. Проте й жодного теплого спогаду про той час не залишилось. Поки батько працював, мати лишала Альону саму і йшла на розваги. Навіть будучи заміжньою, все шукала «гідного чоловіка» й не приховувала цього ні тоді, ні пізніше, коли батько раптово помер. Залишившись вдовою, Тамара швидко перестала сумувати. Зібрала речі, покинула чотирирічну доньку на порозі материного дому й, продавши квартирку, що залишилась від покійного чоловіка, поїхала в невідомому напрямку. Дарма бабуся Рая хотіла достукатися до її совісті… Тамара навідувалась вряди-годи, але Альона їй була байдужа. Востаннє вона приїхала, коли Альоні було дванадцять — привезла тоді семирічного Святослава й вимагала, щоб мати переписала хатину на неї. — Ні, Тома! Нічого ти не отримаєш! — категорично відмовила бабуся. — От помреш — все одно все моє буде! — злобно відповіла Тамара, подивилася з роздратуванням на доньку, що спостерігала з іншої кімнати, забрала Святослава й поїхала, грюкнувши дверима. — Чому кожного разу, коли вона приїжджає, ви сваритесь? — тоді спитала Альона у бабусі. — Бо твоя мати — егоїстка! Погано я її виховувала! Мало лупцювала! — сердито відповіла Раїса Петрівна. Бабуся захворіла раптово. Вона ніколи не скаржилась на здоров’я. Але якось, коли Альона повернулася зі школи, застала свою завжди метушливу бабусю блідою, сидячою в кріслі на балконі. Альона ще ніколи не бачила бабусю без роботи. — Щось трапилось? — захвилювалась дівчина. — Щось мені недобре… Виклич “швидку”, Альончику… — спокійно попросила бабуся. Далі була лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Раїса Петрівна провела в реанімації — навідуватись було не можна. Від страху за рідну людину Альона у відчаї подзвонила матері. Та спершу відмовлялась їхати, але коли дізналась, що бабуся у реанімації, таки погодилась. Але приїхала вже лише на похорон. А через три дні після похорону сунула дочці під ніс заповіт: — Ця хата тепер належить мені й моїм синам! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Тож поки поживи у тітки Галі, добре? У голосі матері не було ані краплі печалі. Здавалося, що Раїса Петрівна померла — на радість їй, бо тепер вона — спадкоємиця! Залишившись у скорботі, Альона не змогла протистояти матері. Тим паче, що в заповіті все чітко прописано. Дехто з рідних і справді прихистив дівчину, але гостювання у тітки Галі — сестри покійного батька — було недовгим: у домі постійно збиралися галасливі півп’яні компанії, а дехто відкрито проявляв до Альони інтерес, що лякало дівчину. Розповівши про всі труднощі своєму хлопцеві Паші, Альона натрапила на таку реакцію, яка її і здивувала, і потішила: — Нікуди ти не підеш до тітки Галі! Всі ці чолов’яги поруч із тобою? Та ще й небезпека?… Я поговорю з татом: маємо однокімнатну на околиці міста. Батько обіцяв, що як вступлю до університету, дозволить там жити. Я слова дотримав, тепер черга за ним. — Але до чого тут я? — розгубилась Альона. — От і саме головне: ми житимемо там удвох! Згодна вийти за мене заміж і жити зі мною в нашій квартирі? Альона ледь не розплакалась від щастя: — Звісно, так! Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мати мало зуби не зціпила: — Заміж ти зібралася? Я дивлюся, яка ти прудка! В університет не вступила, то інакше вирішила влаштуватися? Грошей не дам і хати ти не отримаєш! Такі слова матері боляче вразили Альону. Павло лише почув її плач і, зрозумівши, що сталось, забрав наречену до себе додому, де батьки прийняли її з розумінням. Андрій Семенович уважно вислухав дівчину й заспокоїв: — Бідна моя дитина! Що це за мати така… — А мене ось що дивує… — задумливо мовив Андрій Семенович. — Чому вона так чіпляється за хату, якщо є заповіт і все вже вирішено? Чи ти була в нотаріуса після смерті бабусі? — Ні, не була… — розгубилась Альона. — А треба було. Ось після вихідних сам приїду з тобою до нотаріуса. В цей час мати принесла дочці якісь папери, намагалася змусити щось підписати, але Павло втрутився: — Вона нічого не підписуватиме! — Хто ти такий? Вона сама вирішить! — гнівно випалила Тамара. — Я її майбутній чоловік і не дозволю, щоб їй нашкодили. Поки що нічого не підписуйте. Розлючена Тамара пішла ні з чим. Разом із Андрієм Семеновичем Альона відвідала нотаріуса. Виявилось, що Раїса Петрівна залишила внучці дарчу на хату, і після повноліття Альона стала повноправною власницею. Мамин заповіт було анульовано. — Що робити — мама виселити не дасть, ще й мої речі виставляє! — злякано сказала Альона. — Для цього є поліція! Почувши новину, Тамара вибухнула гнівом: — Ах ти, зраднице! Матір вирішила з хати вигнати?! Валиш звідси! Думаєш, я віритиму казкам? Хто тебе підмовив? Твій наречений із батьком? А в мене документ є — заповіт, ти нічого не отримаєш! Олег також погрожував, але після візиту поліції Тамара з чоловіком і синами змушені були залишити хату. Альона нарешті повернулась додому; Павло переїхав до неї, аби захищати від можливих погроз. Тамара ще довго чіплялась, навіть звернулася до нотаріуса щодо грошей Раїси Петрівни. Частину коштів таки отримала, але хату так і не змогла відібрати. Консультуючись з юристами й зрозумівши безперспективність, вона остаточно зникла з життя Альони. Альона і Павло одружилися, і вже наступного літа дівчина вступила на омріяну спеціальність університету, на третьому курсі народила донечку. Вона до кінця життя дякувала чоловікові та його родині за допомогу й турботу у найважчий час та прожила щасливе життя. Автор: Одета

Це не твій дім Олеся з сумом оглядає будинок, у якому виросла з самого дитинства. Їй вже вісімнадцять

Без категорії

019

Ще не час помирати — вдома на нас чекають справи… Баба Валя ледве дотяглася до хвіртки, з останніх сил дійшла до дверей, довго вовтузилася зі старим, іржавим замком, увійшла у свою холодну, занедбану після зими хату й сіла на стілець біля непротопленої печі. В хаті тхнуло порожнечею. Не було її всього три місяці, а стеля вже оплела павутина, дерев’яний стілець плаксиво поскрипував, вітер гув у димарі — дім зустрів господиню, ніби ображено: де ти була, хазяйко, на кого покинула, як зимувати будемо? Заспокоювала хатку: — Зараз, зараз, мій рідний, відпочину трішки… Затоплю, зігріємось… Ще рік тому бабу Валю не втримати було — снувала по оселі: побілити, підфарбувати, води принести. То до ікон кланялася, то біля печі господарювала, то садом літала — усе встигала засадити, прополоти, полити. І дім радів з нею, під її легкими кроками підлога натхненно скрипіла, двері й вікна радо відчинялися від першого дотику зморшкуватих, але спритних рук, а пічка щедро випікала пухкі пироги. Гарно їм було разом — бабі Валі й її старій хаті. Чоловіка рано поховала, трьох дітей виростила, усіх у люди вивела. Старший син — капітан далекого плавання, другий — полковник, обидва далеко живуть, у село заїжджають рідко. Лише молодша донька Тамара агрономом у селі працює — з рання до вечора на полі, до матері навідується в неділю, відведе душу пирогами — й знову на тиждень зникає. Радість лиш Світланка, внучка. А вже й підросла — справжня красуня! Очі сірі-пресірі, коси до пояса, густі й блискучі, мов стигла пшениця. Як заплете хвіст — хлопці сільські аж роти відкривають! Тонка станом, вродою богиня, не інакше. Баба Валя в молодості гарна була, та на старій світлині — пастушка, а Світлана — королева… Розумниця: закінчила агроуніверситет у місті, повернулася в рідне село працювати економістом, заміж вийшла за ветеринара. По державній програмі молодій сім’ї виділили нову простору, цегляну хату — справжній особняк! Щоправда, бабусина ж хата — благодать: сад навколо, квіти, й росте все до ладу, а у Світлани біля нового дому ще нічого не встигло вирости — три стеблинки. А й заразом і до землеробства молода господиня не дуже мала хисту — ніжна, бабуся звикла її від вітру та важкої роботи берегти. Тут ще й синочок Василько народився. Які вже й огороди! Почала Світлана кликати бабусю до себе: ходімо, мешкатимеш зі мною, дім великий, зручний, нема печі топити. Коли бабі Валі виповнилось вісімдесят, ноги вже майже не ходили, бабуся таки погодилась і перебралася до внучки. Прожила кілька місяців — та почула одного разу: — Бабусю, ти ж знаєш — я тебе люблю! Але чого ж ти все сидиш? Я господарювати хочу, а ти допомогти не можеш… — Славонько, не можу вже, доню, старі ноги… — Гм… Як приїхала до мене — одразу стара! І повернулася баба Валя під свою руїну — бо не оправдала надій… Від образи остаточно ослабла, вже й по хаті ледве пересувалася, до церкви й мови не було дійти. Прийшов до неї отець Борис, її постійний душпастир, подивився: в хаті — холодно, печі не топлено, на бабі — стара кофта, платок тьмяний, валянки стоптані. Сам взявся допомагати: золу з печі вигріб, дров назносив, води набрав, адреси на конвертах підписав. А в тих листах – величезними, тремтячими буквами: «Живу дуже добре, любий синочку. Все в мене є, слава Богу!». А на листах — клякси солоні… Знайшлася добра душа — сусідка Ганна взяла шефство, чоловік її, дядя Петро, служити помагав і на мотоциклі возив бабусю до церкви. Життя потроху налагоджувалося. Світлана довго не навідувалася, а згодом тяжко занедужала — рак легенів… Згоріла за півроку. Її чоловік біля могили пропадав — запивав горе, маленький Василько лишився сам-один. Тамара взяла онука, та по роботі не мала коли доглядати — вирішили влаштувати Василька до районного інтернату. Інтернат — не дім, але іншого виходу не було. І тоді на старому «Уралі» приїхала баба Валя. — Я Василька візьму до себе. — Мамо, та сама ледве ходиш! Як ти впораєшся? — Поки жива — внучка в інтернат не віддам! Всі сусіди крутили головами — а баба Валя з малим зробила дива: у хаті тепло, чисто, Василько ситий, задоволений, а бабина нога, наче й не старенька — снаги додалося! — Батюшко, я тут ватрушки печу… Погостимо тебе й матушку Олександру! А от матушка Олександра пригадала історію своєї прабабусі Віри Єгорівни — яка весь довгий вік прожила, мрії минули, все сниться під білим снігом, а як прийшла пора йти у вічність, біля неї молоденька мамочка з новонародженим внучатком… І прабабуся вирішила: не час помирати, доки вдома є справи! Вона після того ще десять років прожила, допомагаючи доньці й внучці ростити улюблену правнучку. І правда: ще не час помирати — у нашій хаті справ і турбот чимало, а ми, українські бабусі, ще силу знайдемо, щоб все встигнути.

Є у нас ще вдома справи Баба Ганна з труднощами відчинила скойку, ледь-ледь дотягла ноги до хати, довго

Без категорії

0152

Сваха відпочивала на курорті, поки ми робили ремонт, а тепер хоче комфортно жити у відремонтованій хаті Ми запропонували зробити ремонт разом, але вона відмовилась, бо “їй не треба”. А тепер проситься пожити з нами, бо в її половині немає зручностей — ось така справедливість!

Свекруха проводила спекотне літо на базі відпочинку під Одесою, поки ми із чоловіком по цеглинці відновлювали

Без категорії

017

Приїхала подруга з дитинства. Вона ніколи не мала дітей і свідомо вирішила жити для себе – цікава розмова про вибір жінки, яка присвятила життя подорожам, кар’єрі та власному щастю, а не материнству

Приїхала подруга з дитинства. Вона ніколи не мала дітей. Вона вирішила не народжувати хотіла жити для себе.

Без категорії

Неідеальні бабусі: історія про лікарняне знайомство, внуків, які звикли до маминої допомоги, й про те, як нарешті почати жити для себе

Зручні бабусі Оксана Сергіївна прокидається від гучного сміху. Не від стриманого хихікання, а від голосного

Без категорії

034

Не на показ любов, а справжнє щастя: Анютка з відром для свиней, чоловік Генка біля різьбленого колодязя, сусід Василь з солодкими словами – як скромна лагідність веде до великого кохання в українському селі

Любов не для показу Ганнуся вийшла з хати з важким відром буряків для свиней і з досадою пройшла повз

Без категорії

028

Вже не можу терпіти, що ви приїжджаєте до нас кожні вихідні! Як моя родина перетворила нашу квартиру на готель, чому чоловік не хоче вирішити ситуацію і як я нарешті навчилась боротися за свій особистий простір – власна історія з життя української родини

Мені вже набридло, що ви приходите до нас кожні вихідні! Мабуть, у кожного траплялася така людина, яка

Без категорії

033

Ти — моя помилка юності Дівчина народила сина у 16 років. Батько теж був 16-річний. Без зайвих подробиць скандалу: після народження вони швидко розійшлися. Коли дівчина зрозуміла, що хлопець не хоче ні її, ні сина, вона миттєво втратила будь-який інтерес до дитини. Сина виховували дідусь із бабусею. У 18 років дівчина поїхала з новим хлопцем до найближчого міста, не дзвонила й не писала. Її батьки не шукали зустрічі з донькою. Було багато образ і запитань: як вона могла покинути свою дитину? Ганьба й біль — виховали таку! Дідусь із бабусею виростили онука. Хлопець досі вважає їх своїми батьками і дуже вдячний їм за дитинство, освіту — за все. Коли хлопцю виповнилося 18, його двоюрідна сестра виходила заміж. На весіллі були всі родичі, прийшла й його біологічна мати. До того часу вона була вже втретє одружена й мала ще двох дочок — старшій десять років, молодшій півтора. Хлопець хвилювався — хотів познайомитись з мамою й сестрами, поговорити і запитати: «Мамо, чому ти мене покинула?». Як би гарно не було з бабусею та дідусем, він все одно сумував і пам’ятав про матір, навіть зберіг її єдине фото (дідусь усе інше спалив). Мати базікала з родичкою, хвалилася прекрасними доньками. — А я, що зі мною, мамо? — запитав хлопець. — Ти? Ти моя помилка юності. Твій батько мав рацію — треба було зробити аборт, — холодно відповіла жінка й відвернулася. … Через сім років, коли хлопець уже мешкав у своєму затишному двокімнатному помешканні з дружиною та сином (завдяки бабусі й дідусю, а також тестям), задзвонив невідомий номер: — Сину, привіт, номер дала тітка. Це твоя мама. Чула, ти живеш недалеко від університету, куди вступила твоя сестра. Може, вона поживе у тебе? Вона ж рідня. Гуртожиток не подобається, зйом дорого, чоловік мене залишив, важко, одна донька — студентка, друга — школярка, третя от-от у садок піде… — Ви набрали неправильний номер, — відповів і поклав слухавку. Підійшов до сина, взяв на руки і сказав: — Готові? Підемо до мами, а потім всією сім’єю — до бабусі з дідусем у гості? — А на вихідних — всією родиною до села, так? — запитав маленький син. — Звісно, не можна порушувати справжні сімейні традиції! … Частина родичів засудили хлопця — мовляв, мав би допомогти сестрі. Але він вважає: допомагати потрібно лише бабусі та дідусю, а не незнайомій жінці, для якої він — помилка.

Ти помилка юності. Дівчина народила у шістнадцять років. Батько її дитини був такого ж віку.

Без категорії

— Поки ми продаємо квартиру, поживеш у будинку для літніх людей, — сказала донька Людмила вийшла заміж дуже пізно. Що й казати, їй довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за її уявленнями, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард виявився ще тим “принцем”. Був кілька разів одружений і мав трьох дітей, яким, за рішенням суду, залишив свою квартиру. Тому Людмилі, після кількох місяців поневірянь по орендованих квартирах, довелося привести чоловіка до своєї шістдесятирічної мами — Марії Андріївни. Едік з порога скривився, показуючи всім своїм виглядом, що його дратує запах у квартирі. — Старістю тхне якоюсь, — пробурмотів він осудливо. — Провітрити не завадило б. Марія Андріївна все чула, але зробила вигляд, що не помітила. — Де ми житимемо? — важко зітхнув Едік, якому явно не подобалося нове житло. Людмила одразу почала метушитися, бажаючи догодити чоловікові, і відвела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — прошепотіла донька, — а ти тимчасово поживеш у маленькій. Того ж дня Марію Андріївну безцеремонно переселили до іншої, мало придатної для проживання, кімнати. Речі жінка тягнула сама, бо зять відмовився допомогти. З цього дня для неї почалося гірке життя. Едік був незадоволений усім: їжею, прибиранням, шпалерами. Але найбільше його дратував запах. Він казав, що в квартирі тхне старістю, від чого у нього розвинулася алергія. Едік награно кашляв, щойно Людмила заходила до квартири. — Так більше жити не можна! Треба щось вирішувати! — заявив він Людмилі. — У нас грошей на оренду немає, — розвела руками жінка. — Відправ кудись маму, — пробурмотів чоловік, зморщившись. — Дихати не можна. — Куди ж я її подіну? — Думай! Хоча цій квартирі вже нічого не допоможе. Її треба продавати, а купити іншу, — пробурмотів Едік. — Ось саме! Тож поговори з мамою! — Що я їй скажу? — схвильовано запитала Людмила. — Вигадай! Все одно після її смерті квартира тобі залишиться. Просто прискоримо цей процес, — спокійно відповів чоловік. — Не зручно якось… — Я не розумію, хто для тебе важливіший: вона чи я? Я тебе сорокарічну підібрав. Кому б ти була потрібна, стара діва, — наполягав Едік, знаючи, на що тиснути. — Піду, знову залишишся сама, та ще невідомо, чи хтось про тебе подбає. Людмила скоса поглянула на чоловіка й пішла до матері у її нову комірчину. — Мамо, тобі, напевно, тут не подобається? — почала здалеку донька. — Ви звільнили мою кімнату? — схвильовано запитала жінка. — Ні, в нас інша пропозиція. Ти ж усе одно цю квартиру мені залишиш? — з надією спитала Людмила. — Звичайно. — То давай не тягти! Я хочу продати цю квартиру і купити іншу, у кращому будинку. — Може, цю відремонтуємо? — Ні, треба простору взяти! — А я куди, доню? — губи Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у будинку для літніх людей, — радісно повідомила Людмила матері шокуючу новину, — але це тимчасово. Потім ми тебе обов’язково заберемо. — Справді? — з надією подивилася жінка. — Звичайно. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні нічого не залишалося, як повірити доньці й переписати квартиру. Коли з документами все було вирішено, Едік, потираючи руки, сказав: — Пакуй мамині речі! Веземо її в будинок для літніх людей. — Вже? — розгублено спитала Людмила, яку гризла совість. — А чого чекати? Її навіть із пенсією мені не треба. Вона тільки проблем приносить. Своє твоя мама вже прожила, хай дасть нам пожити, — діловито сказав Едік. — Ми ж квартиру ще не продали? — Роби, як кажу, інакше залишишся сама, — урочисто вимовив чоловік. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили в машину й повезли до будинку для літніх людей. Дорогою жінка крадькома витирала сльози. Серце відчувало лихо. Едік не поїхав із ними. Сказав, що буде провітрювати квартиру від “стороннього запаху”. Маму швидко оформили, а Люда, поспіхом попрощавшись, ганебно залишила її. — Доню, ти точно за мною повернешся? — на прощання з надією запитала жінка. — Звичайно, мамо, — Люда відвела погляд. Вона знала: Едік не дозволить забрати Марію Андріївну до нової квартири. Одержавши квартиру, пара швидко продала її й купила нову. Проте Едік вирішив оформити житло на себе, мовляв, Люді довіряти не можна. Через кілька місяців жінка спробувала заговорити з чоловіком про маму. Але той агресивно відреагував: — Тільки ще раз згадай про неї — вижену! — пригрозив Едуард. Люда прикусила язика, знаючи, що жартів не буде. Про маму вона більше не заводила мову. Кілька разів намагалася навідатися до неї в будинок для літніх людей, але щоразу, уявивши її сльози, відступала. Марія Андріївна цілих п’ять років щодня чекала, що Люда за нею повернеться. Та дочекатись не судилося. Не витримавши розлуки, вона пішла в інший світ. Люда дізналася про це лише через рік, коли Едік вигнав її з квартири — тоді вона згадала про маму. Почуття провини так притисло жінку, що вона пішла до монастиря спокутувати свій гріх.

Поки ми продаємо квартиру, поживи в будинку для літніх людей, сказала донька Ірина вийшла заміж досить пізно.

Без категорії

034

Мені вже набридло, що ви приходите до нас кожні вихідні! Мабуть, у кожного траплялася така людина, яка