Наша мама пішла в кращий світ при пологах, коли народжувала мене. Батько виховував нас з сестрою сам і навіть думки не мав шукати жінку, яка б замінила нам маму. Так все життя і прожив одними лише спогадами про маму.
Старша сестра мене ніколи не любила. Та й взагалі Оксана була ще та язва. Вона мене постійно ображала і вбивала мені в голову, що мама покинула цей світ через мене. Якби мене не було, то й мама була б жива.
А потім пройшли роки і Оксана вийшла заміж. Жити вдома вона не хотіла, то ж поїхала з чоловіком до Португалії, щоб заробити на власне житло. Одразу ж після весілля. Так вона там і залишилася. Вже двадцять років живуть у Лісабоні.
За ці всі роки сестра й не приїздила додому. Телефонувала вкрай рідко. На новорічні свята, на Великдень і на батькове день народження. Мене вона ж і зовсім забула.
Коли тато віддав душу Богу – я зателефонувала до Оксани. Думала, що вона захоче попрощатися з найріднішою людиною і таки прилетить. Хоч в останній путь провести тата. Але ж ні. Вона сказала, що я сама впораюся, а вона не буде ризикувати своїм життям через ті події, які зараз відбуваються.
Після смерті тата минуло пів року і Оксана тут як тут стояла на нашому порозі. Навіть не привіталася. Одразу перейшла до діла:
– Ти вже спадок оформила?
– Ні. – відповіла я.
– Тоді одягайся і їдемо до нотаріуса. Все швидко офрмимо і я виставлю свою половину будинку на продаж.
– Що? – здивовано запитала я.
– Як що? Будинок ділиться на нас обох. Хочеш – можу тобі продати свою частину. В мене нема часу, я за три дні повертаюся до чоловіка і дітей.
Я була шокована. То стільки років їй і діла не було до нас, а як справа дійшла до майна – приїхала.
Ми поїхали до нотаріуса. Там нам сказали, що тато написав заповіт на мене. Оксану він не включив. Тобто вона не має права на половину будинку і взагалі ні на що.
– А ти собі що думала? Діла тобі до батька не було і думала, що він тобі щось залишить? – сказала сміливо я. Хоча й про заповіт я нічого не знала.
