Я ніколи не спішила вийти заміж. Мені здавалося, що до такого рішення потрібно підходити з розумом, а не лише з спалахом пристрасті. Тому я уважно придивлялася до усіх своїх залицяльників.
Хоча всі мої подруги повискакували заміж ще в інституті. Та й діти їхні ходять вже хто в школу, а хто до садочка. Вони і мене підмовляють, наче я вже скоро стану стара і не варто так перебирати.
Але ж одружуватися потрібно раз і на все життя. Негативних прикладів серед родини і подруг мені теж вдосталь вистачило. Тому я дуже обережна щодо чоловіків.
Та таки почала зустрічатися з Арсеном. Він наче і не поганий хлопець. Розумний, симпатичний і працьовитий. І поговорити нам завжди є про що. Тому зійшлися характерами одразу.
Він мені запропонував вийти за нього заміж через пів року зустрічань. І взагалі ще до весілля переїхати до нього жити. От тільки мене щось все одно насторожувало, хоча каблучку я прийняла і погодилася одружитися.
Одного дня була дуже погана погода, а я не мала парасольки. Змокла до нитки і відповідно наступного дня занедужала. В мене піднялася висока температура, а все тіло просто ламало.
Арсен працював через кілька вулиць від мого дому. Тому логічно, що я попросила його в обідню перерву купити мені ліків і занести. Сама я не могла і на кухню піти води випити, так мені було погано.
А Арсен мені відповів:
– То замов доставку ліків з аптеки. Я не хочу підчепити від тебе вірус і теж захворіти.
Це була наша остання розмова. Я відправила йому каблучку кур’єром і назавжди викреслила його з свого життя.
