ZigZag

Квітка, а ми ж домовились. Дід чекає. Олена стояла у дверях кімнати доньки, стискаючи сумку з ласощами для діда.

Знаєш, в нас кажуть: людину одразу не впізнаєш, як горіх не розкусиш із першого разу. Але Ганна Павлівна

Без категорії

Мій брат подзвонив мені вчора та попросив переписати на нього свою частку в дачі, аргументуючи це тим, що протягом останніх трьох років він доглядав за нашим татом.

28 листопада 2025 року Сьогодні ввечері задзвонив мій брат Олег і попросив мене відмовитися від своєї

Без категорії

Я стала сурогатною матір’ю двічі: тепер мої діти і я маємо все, що потрібно для щасливого життя

Я, Олена Коваленко, колись у віці вісімнадцяти літ народила свою першу донечку, Ярину. Після легкого

Без категорії

Я вийшла заміж за бідного хлопця. Вся моя родина сміялася з цього.

14 листопада 2025 року Сьогодні знову памятаю, як я, ще молодий студент з Харкова, одружився з бідною

Без категорії

На різдвяній вечері, на очах у всіх, моя донька сказала: “Мамо, твої потреби на останньому місці.

На різдвяну вечерю, перед усіма, моя донька сказала: «Мамо, твої потреби завжди останні. Я хочу, щоб

Ця двері не для тебе: історія кохання, зради та спадщини

Ця двері не для тебе: історія кохання, зради та спадщиниМарія тільки-но готувалась лягти спати, коли

Без категорії

Право на обрання: Сила голосу у руках кожного українця

9 листопада 2025 року, понеділок Стався ранок, коли я пробудився за хвилину до будильника. У кімнаті

Без категорії

Вона ніколи не була самотньою. Оповідь про просте щастя Пізній зимовий ранок тільки-но починав світати. Двірники гучно шкребли лопатами сніг на подвір’ї старої хрущовки в українському місті. Вхідні двері під’їзду весь час гримали, випускаючи на мороз тих, хто поспішав на роботу. Кіт Філя сидів на підвіконні шостого поверху й уважно спостерігав за життям двору. У минулому житті Філя працював бухгалтером у державній конторі й думав лише про гроші. Але тепер, втілений у пухнастого кота, він усвідомив: в житті є речі важливіші. Тепер Філя знав, що насправді для щастя потрібні лише теплий погляд, щире серце і дах над головою. Все інше — неодмінно прийде. Кіт оглянувся: на старенькому дивані тихо спала бабуся Валя, його рятівниця. Філя поважно зіскочив із підвіконня й ліг поруч із нею, біля самої голови, притулившись м’якою шерстю до її сивого волосся. Він знав: у бабусі Валі щоранку болить голова, й дуже старався допомогти як умів. — Ой ти, Фільчику, справжній лікар, — прокинулась бабуся, відчувши м’яке тіло кота. — Знову біль зняв, от спасибі, як тобі це вдається? Філя змахнув лапкою — для нього це дрібниці, ще й не таке вміє! У цей час із передпокою почувся сердитий гарчок. То Гаврик — собака, який віддав бабусі Валя роки вірної дружби, — виявляв ревнощі. Гаврик завжди при звуках чужих кроків гучно гавкав — показував, що господарка під надійною охороною. Був певен — саме він головний у цьому домі. “Хто він був раніше? Та мабуть, завідувачем ЖЕКу або міліціонером,” — думав Філя, — “шумний надто. Ну то й нічого, хай гавкає — так і спокійніше!” — Ой, мої рідненькі, що б я без вас робила, — зітхаючи, встала стара, — зараз нагодую вас, та й на прогулянку підемо. Як дадуть пенсію — купимо курочку! Слово “курочка” породило справжню ейфорію. Кіт замуркотів, затоптався на дивані й головою вперся в суху долоню старенької. — От лобастий! Слова розуміє, — розчулилась бабуся. Пес сердито гавкнув і ткнувся мокрим носом у її коліна. “Ех, живі душі, тепло у оселі від вас, і на серці не так самотньо,” – подумала з усмішкою бабуся Валя. “А от помру я — що далі буде, хто знає… А я би хотіла бути кішкою, аби потрапити до добрих людей. Собакою, мабуть, не змогла б — лаю я тихо, характер не той. Але кішкою, та ще й чемною — була б чудова! Головне, аби до людей добрих…” — Ех ти, — спохопилась бабуся Валя, — яких думок старість у голову не накидає! Вона й не помітила, як Філя, лукаво посміхнувшись у вуса, кинув переможний погляд на Гаврика — бути кішкою, а не собакою. Тепер він умів ще й читати думки — хороший бонус у котячому житті! Ось так у цій звичайній українській оселі жили, гріли один одного й знали: вони — не самотні.

В небі поволі розвиднювалося зимовий ранок видався пізнім і неповоротким. Двірник Петро скреготав лопатою

Без категорії

036

Я завжди поруч, мамо: Диво, у яке повіриш — справжня історія сусідки Наталії та бабусі Валі

Я завжди буду поруч, мамо. Історія, в яку можна повірити Баба Одарка вже зранку рахувала години до вечора.