Наші онуки дорогі, але в нас вже немає сил дбати про них. Кажуть, що діти це щастя. Те саме стосується і онуків.
«Ти не встигла, Марино! Літак полетів! А разом із ним — твоя посада й премія! ЗВІЛЬНЕНА!» — кричав начальник у слухавку. Марина стояла посеред затору, дивлячись на перекинуту “Таврію”, з якої щойно витягла чужу дитину. Вона втратила кар’єру, але знайшла себе.
Марина була ідеальною “білою комірчиною”. 35 років — регіональна директорка. Вольова, зібрана, завжди на зв’язку. Її життя було розписане по хвилинах у Google-календарі.
Того ранку в неї була найважливіша угода року — контракт із китайськими партнерами. Треба було бути в “Борисполі” о 10:00.
Марина вирушила із запасом часу — вона ніколи не запізнювалась. Летіла трасою на новенькому кросовері, прокручуючи в голові презентацію.
Раптом — за сотню метрів старенька “Таврія” різко вильнула, зачепила узбіччя й перекинулась у кювет. Авто кілька разів перекрутилося і завмерло колесами догори.
Марина інстинктивно вдарила по гальмах. В голові вмить клацнув калькулятор: “Як зупинюся — запізнюсь. Угода на мільйони. Мене розчавлять”.
Інші машини проїжджали повз. Хтось сповільнювався — знімав відео й далі їхав.
Марина глянула на годинник: 8:45. Часу майже немає.
Вже натискала на газ, щоб об’їхати пробку, яка починала збиратися… але побачила дитячу ручку, притиснуту до вікна перекинутої автівки.
Маленьку долоньку в рукавичці.
Марина вилаялась, грюкнула кермом і звернула на узбіччя.
Вона бігла до машини на підборах, провалюючись у сніг. Від “Таврії” тхнуло бензином.
Водій, молодий хлопець, був без свідомості, голова у крові. На задньому сидінні плакала дівчинка років п’яти, затиснута кріслом.
— Тихо, малеча, тихо! — кричала Марина, смикаючи заклинену дверку.
Дверка не піддавалася.
Марина схопила камінь і розбила скло. Осколки летіли їй в обличчя, подряпали дорогу шубу — їй було байдуже.
Витягла дівчинку. Далі, з допомогою далекобійника, витягла хлопця.
За хвилину машина загорілася.
Марина сиділа у снігу, притискаючи до себе чужу дитину. Руки трусилися, колготки порвані, на обличчі сажа.
Телефон розривався. Дзвонив шеф.
— Де ти?! Реєстрація закінчується!
— Я не приїду, Вікторе Сергійовичу. Тут аварія. Я витягала людей.
— Мені байдуже, кого ти там рятувала! Ти провалила угоду! Ти звільнена! Чуєш? Геть із професії!
Марина скинула дзвінок.
“Швидка” приїхала за двадцять хвилин. Лікар оглянув постраждалих.
— Жити будуть. Ви — янгол-охоронець, дівчино. Якби не ви, згоріли б.
Наступного дня Марина прокинулась безробітною.
Шеф дотримався слова. Він не просто звільнив її — пустив слух, що вона істеричка й безвідповідальна. У вузькому колі — “чорна мітка”.
Марина намагалась знайти роботу, та скрізь відмовляли.
Гроші танули. Кредит за автомобіль тиснув.
Вона впала в депресію.
— Навіщо я зупинилась? — питала себе ночами. — Їхала б далі, як усі. Була б зараз у Шанхаї, пила шампанське… А тепер — розбите корито…
Через місяць дзвінок із незнайомого номера.
— Марина Олександрівна? Це Андрій. Той хлопець із “Таврії”.
Голос був слабким, але радісним.
— Андрію? Як ви? Як донька?
— Живі… Завдяки вам. Ми з Леною хочемо вас побачити. Будь ласка.
Вона поїхала. Звичайна “панелька”.
Андрій ще у корсеті. Дружина Лена — обнімає, руки цілує. Маленька Даша подарувала малюнок — кривий, але яскравий янгол з чорним волоссям, як у Марини.
Пили чай із дешевим печивом.
— Не знаю, як вам дякувати, — сказав Андрій. — Грошей у нас нема… Я автомеханік, Лена — вихователька. Але якщо вам щось потрібно…
— Мені потрібна робота, — гірко засміялась Марина. — Мене звільнили через те запізнення…
Андрій задумався.
— Слухайте… У мене є один знайомий, фермер. Піднімає господарство в області. Потрібен керуючий — не для гною, а щоб папери, гранти, логістику. Платять мало, але є житло. Може, спробуєте?
Марина, яка гидувала брудом на взутті, поїхала. Втрачати було нічого.
Ферма — велика, але занедбана. Господар, дядя Ваня, — ентузіаст, у бухгалтерії нуль.
Марина засучила рукава.
Замість лакованого столу — дерев’яна парта. Замість Armani — джинси й калоші.
Вона навела лад. Оформила субсидії. Знайшла ринки збуту. Через рік ферма пішла в прибуток.
Марині стало до душі.
Тут не було інтриг, фальшивих посмішок.
Тут пахло молоком і сіном.
Вона навчилась пекти хліб. Завела собаку. Припинила годинами фарбуватись.
І головне — відчула, що знову живе.
Одного дня на ферму приїхала міська делегація закупати продукти для ресторанів. Серед них — Віктор Сергійович, її колишній шеф.
Він упізнав її. Глянув на джинси, обвітрене обличчя.
— Ну що, Марино, — посміхнувся, — допрацювалась? Королева корівника? Могла б у раді директорів сидіти! Шкодуєш, мабуть, що героїню з себе будувала?
Марина глянула на нього — і раптом зрозуміла, що він їй байдужий. Як пластиковий стаканчик.
— Ні, Вікторе, — усміхнулась вона. — Не шкодую. Тоді я врятувала двоє життів. І третє — своє. Я врятувала себе від того, щоб стати такою, як ти.
Шеф пирхнув і пішов.
А Марина — у стайню, де щойно народилось телятко. Воно тицькалось в її долоню мокрим носом.
Ввечері до неї приїхали Андрій, Лена, Даша. Сім’ями подружилися. Смажили шашлик, сміялися.
Марина дивилась на зорі — великі і яскраві, яких у місті не видно. І знала: вона на своєму місці.
Мораль: Іноді лише втративши все, можна знайти справжнє. Кар’єра, гроші, статус — лише декорації. Вони можуть згоріти за одну мить. А людяність, врятоване життя й чисте сумління — залишаються з тобою. Не бійся звернути з шляху, якщо серце шепоче “зупинись”. Можливо, це і є твій головний поворот у житті. Ти не встигла, Олеся! Літак уже відлетів! Разом із ним відлетіла твоя посада і твоя премія!
Я акушерка з багаторічним досвідом, і за ці роки бачила всяке: радісні моменти, дивні випадки, несподівані рішення.
14 березня 2023 р. Сьогодні знову бачив, як життя може підкинути несподіванки навіть від тих, кому найбільше довіряєш.
Було це давно, але й досі не можу не замислитись, як склалась така дивна ситуація: у нашій родині аж
Батьківська любов Діти то наші квіти життя, завжди казала мама. А тато, всміхаючись, додавав: На могилі
Коли Соломія дізнається, що чекає дитину, її родина в повному розгубленні. Вони не приховують здивування
Ти не любиш його, а нам було добре, може варто спробувати знову, так? Три роки тому ми з Олегом тихо
Чоловіче, обережніше, не штовхайтеся Фу, це від вас пахне? Вибачте, пробурмотів чоловік, відступаючи вбік.
Чоловіче, обережніше, не штовхайтеся Фу, це від вас пахне? Вибачте, пробурмотів чоловік, відступаючи вбік.
