Деньник Олександри Олександро, ти зайнята? почула я голос мами, яка обережно зазирнула до моєї кімнати.
За тиждень до восьмого березня я ледве вибіг із зали суду. Сліз майже не бачив усе було розмито перед очима.
З відпустки Ігор не повернувся Чого твій досі ані не дзвонить, ані не пише? перебираючи картоплю на подвірї
ЩАСЛИВА ПОМИЛКА… Я зростав у неповній родині без батька. Мене виховували мама й бабуся.
Сусіди вирішили показати нам, хто головний у домі. І це без жодної причини. Це сталося пять років тому.
— Та скільки можна це терпіти!!!… І їм не так…, і вдягаюся не так…, та й взагалі — все роблю не так!!! — зірвався на крик Павло.
— Та ти нічого не вмієш!!!… Навіть грошей нормальних заробити не можеш!… А по господарству від тебе допомоги не діждешся!… — розплакалася Марина, — …І дітей немає…, — мало чутно додала вона.
Бєлка — біло-руда киця приблизно десяти років, видерлася на шафу і згори мовчки спостерігала чергову “трагедію”. Вона добре знала, навіть відчувала: мама й тато дуже люблять одне одного… Тож зовсім не розуміла: навіщо казати ті гіркі слова, від яких усім стане боляче.
Мама, ридаючи, втекла до кімнати, а тато почав курити цигарку за цигаркою.
Бєлка, розуміючи, що родина на очах розпадається, подумала: “Треба, щоб у хаті було щастя… А щастя — це діти… Треба десь знайти дітей…”
Сама Бєлка не могла мати кошенят — її давно стерилізували, а в мами…, лікарі казали, що може, але щось “не складається”…
Вранці, коли батьки пішли на роботу, Бєлка вперше через кватирку вирушила в гості до сусідки Лапки — поговорити й порадитись.
— Та навіщо вам ті діти?! — фиркнула Лапка, — до наших діти приходять — я від них ховаюся… то мордочку помадою вимажуть, то так затиснуть, що ледве дихаю!
Бєлка зітхнула: — Нам нормальні діти потрібні… Де б тільки взяти…
— Ну… Он Машка з вулиці нагуляла… у неї аж п’ятеро… — задумливо сказала Лапка, — вибирай…
Бєлка, ризикуючи, перестрибуючи з балкона на балкон, спустилася на вулицю. Нервово тремтячи, вона пролізла крізь решітку у підвальне вікно й гукнула:
— Маш, вийди, будь ласка, на хвилинку…
З глибини підвалу долинуло відчайдушне пищання.
Бєлка, обережно підповзаючи й озиравшись навсібіч, підійшла до тих тоненьких ридань. Під батареєю, просто на щебінці, лежали п’ятеро різнобарвних сліпих кошенят — тикалися носиками в повітря й глушно кликали маму. Вона, обнюхавши їх, зрозуміла — Машки не було мінімум три дні і діти голодували…
Бєлка, ледве не ридаючи, акуратно, але вперто, перенесла кожне кошеня до під’їзду.
Намагаючись стримати жалібно пищущих малюків на місці, вона лягла поруч із ними, тривожно вдивляючись у кінець двору, звідки мали прийти мама й тато.
Павло, мовчки зустрівши Марину після роботи, так само мовчки привіз їх додому. Підходячи до під’їзду, вони отямилися — на східцях лежала їхня Бєлка (до речі, яка ніколи й не була на вулиці), а її намагалися смоктати п’ятеро різнокольорових кошенят.
— Це як таке може бути?! — розгубився Павло.
— Диво… — підхопила Марина, і вони, підхопивши кішку з кошенятами на руки, кинулися в дім…
Розглядаючи задоволено муркотливу кішку у коробці з малечею, Павло запитав:
— Що з ними робити?
— Викормлю з піпетки…, підростуть — роздам…, подругам зателефоную…, — тихо відповіла Марина.
Через три місяці “оглушена” новиною Марина сиділа, погладжуючи котячу “зграю”, і вдивляючись у “нікуди”, раз по раз повторювала: — Такого не буває…, не буває…
А потім вона й Павло радісно плакали, він кружляв її на руках, і вони навперебій говорили, говорили…
— Недарма я дім добудував!
— Так, дитині на подвір’ї – саме те!
— І кошенята хай бігають!
— Усі помістимося!
— Я тебе люблю!
— А я тобі ще більше!
Мудра Бєлка змахнула сльозу — а життя ж налагоджується… Та скільки вже можна! крик Павла зірвався, ніби струна. І їм я не так, і одягаюся не так, і взагалі
Чоловік постійно порівнював мене зі своєю мамою, і я запропонувала йому зібрати речі та переїхати до неї.
Теща Оксана Іванівна сиділа на кухні і дивилася, як на плиті ледь-ледь кипить молоко. Вона вже втретє
Мій брат не хоче віддати маму в будинок для людей похилого віку і не хоче забрати її до себе каже, у
Кілька днів тому мій син привів до нашої оселі свою дівчину. Вона трохи молодша за мене, думаю, на чотири
