Колись давно, коли ми ще жили в одному будинку на Пирогівській вулиці в Києві, я, Тетяна, згадую, як
Зручні бабусі Я, Ганна Олексіївна, прокинулася від реготу. Не тихої усмішки, не стриманого хихикання
07.10.2025, середина тижня Будильник розкочувався в шість тридцять, хоча я міг ще трохи спати.
Ні одна з бабусь не може забрати нашого малюка з дитсадка. Тож доводиться витрачати купу гривень на догляд.
— Поки ми продаватимемо квартиру, поживи поки в будинку для літніх людей, — сказала донька
Людмила вийшла заміж доволі пізно: довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за її мірками, гідного чоловіка.
Сорокап’ятирічний Едуард виявився ще тим «принцом» — кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав власну квартиру.
Тож Людмилі, після кількох місяців життя по найманих квартирах, довелося привести чоловіка до своєї мами — шістдесятирічної Марії Андріївни.
Едік тільки переступив поріг і відразу перекривився, всією своєю зовнішністю показуючи, що йому не до вподоби запах у квартирі.
— Пахне старістю якоюсь, — пробурчав він із осудом. — Треба добре провітрити.
Марія Андріївна почула ці слова, але вдавала, що нічого не чула.
— Де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, якому явно не подобалася нова домівка.
Людмила метушливо взялася влаштовувати чоловіку комфорт, відвела маму вбік.
— Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — тихо промовила донька, — а ти поки поживеш у маленькій.
У той же день Марію Андріївну цинічно та безцеремонно переселили в маленьке приміщення, яке ледве годилося для життя.
Речі довелося перевозити самій, бо зять навіть пальцем не поворушив, щоб допомогти.
З цього дня в жінки почалося важке життя: Едік був незадоволений всім — їжею, прибиранням, кольором шпалер.
Найбільше його дратував запах — він вважав, що в квартирі пахне старістю, від якої у нього «алергія».
Як тільки Людмила з’являлася на порозі, він навмисно закашлювався.
— Так більше не можна жити! Потрібно щось вирішувати! — заявив Людмилі розлючений чоловік.
— У нас немає грошей винаймати квартиру, — розгублено розвела руками жінка.
— Відправ кудись маму, — пробурчав він, скривившись. — Неможливо дихати.
— Куди ж я її подіну?
— Не знаю, вигадуй! Все одно після її смерті квартира дістатиметься тобі. Просто пришвидшимо цей процес, — спокійно відказав Едік.
— Та якось незручно…
— Я не розумію, хто тобі дорожчий: вона чи я? Я ж тебе, у сорок років, прихистив. Кому б ти ще була потрібна, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, куди бити. — Якщо піду, знову залишишся сама й навряд чи знайдеш когось.
Людмила кинула косий погляд на чоловіка й пішла до матері у тісну комірчину.
— Мамусю, тобі ж тут, мабуть, не подобається? — делікатно почала розмову дочка.
— Ви мою кімнату звільнили? — схвильовано спитала мама.
— Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно цю квартиру мені залишиш? — з надією спитала Людмила.
— Звичайно.
— То давай не будемо тягнути! Я хочу цю продати й купити іншу, у кращому будинку.
— Може, цю підремонтуємо?
— Треба брати щось більше.
— А я куди, доню? — вуста Марії Андріївни затремтіли.
— А ти поки поживеш у будинку для літніх людей, — радісно повідомила мама, — але це тимчасово. Потім ми тебе обов’язково заберемо.
— Справді? — з надією перепитала жінка.
— Авжеж, усе оформимо, зробимо ремонт — і заберемо, — Люда взяла маму за руку.
Марії Андріївні не залишилось нічого іншого, як повірити донці й переписати квартиру.
Після того, як усе було оформлено, Едік, потираючи руки, сказав:
— Пакуй мамині речі! Веземо її у будинок для літніх людей.
— Уже? — розгублено спитала Людмила, яку гризла совість.
— Чого тягнути? Навіть її пенсія мені не потрібна. Від неї тільки проблеми. Своє життя твоя мати вже прожила, хай нам дасть пожити, — діловито відказав Едік.
— Але ж ми ще не продали квартиру?
— Роби, що сказав, або залишишся сама, — категорично вимовив він.
Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили й повезли до будинку для літніх людей.
В дорозі жінка нишком витирала сльози: серце відчувало недобре.
Едік не поїхав — сказав, що провітрить квартиру.
Маму швидко оформили у будинок для літніх людей, а Люда, ледве попрощавшись, пішла геть.
— Доню, ти точно по мене повернешся? — з надією спитала мама на прощання.
— Звичайно, мамо, — Люда відвела очі.
Вона знала, Едік нізащо не дозволить забрати маму в нову квартиру.
Заволодівши квартирою, пара миттєво її продала й купила іншу.
Причому Едік записав житло на себе, сказавши, що Люді не можна довіряти.
Через пару місяців Люда хотіла заговорити про маму, але чоловік агресивно обірвав її:
— Тільки попробуй ще раз згадати про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну.
Люда змовчала, знаючи, що це не жарти. Більше про маму не говорила.
Декілька разів хотіла навідатися до мами, але, уявивши її заплакану, не наважувалася.
П’ять років Марія Андріївна щодня чекала, що донька повернеться по неї.
Але так і не дочекалася. Від туги й самотності вона пішла у вічність.
Люда дізналася про це лише за рік, коли Едік виставив її з квартири, і вона згадала про маму.
Провину, яка з’їдала жінку, вона вирішила спокутати в монастирі — так і пішла відмолювати свій гріх. Поки ми продаємо квартиру, поживи в будинку для літніх людей, промовила донька. Леся вийшла заміж надто пізно.
10 листопада, 2025р. Сьогодні знову довелося вирішувати питання, яке вже давно заполонило наш спокій.
Вісім років я доглядала за ним, а ніхто навіть не подякував. Усі знають, як важко доглядати за хворою людиною.
Що ще вигадала? Який ще будинок для літніх людей? Та я звідси і у труні не виїду! тато Євгенії Олексіївни
Так, вони всі однакові. Дмитре, ти серйозно? Знову ці дратівливі троянди? Зоряна скривила губи, розглядаючи букет.
**Дар порятунку: як випадкова зустріч на автобусній зупинці повернула до життя мою доньку**Коли я народила
