Наталіє Степанівно, я більше не хочу жити з вашим сином, передайте йому це, різко сказала Олена.

20240815, вечір. Сьогодні ввечері я знову прокинулася вночі, почула скрип під вікном і, як звичка, підбігла до ґанку.

Оксана і мати сиділи на крихкому ліжку, вже давно вицвілих шпалер старої хати в селі Кобеляч.

Ти нам не рідня, виголосила свекруха і повернула мясо в каструлю. Оленка застигла біля плити, тримачи

28 травня Сьогодні я, Віра Сергіївна, стояла перед маленьким кришталевим ворогом нашого сільського подвіря

Не можу я більше жити тут, ми для вас чужі! голосно крикнула Марисина донька, вказуючи на мене брату.

13 березня 2026р., Київ Ану, зайди на кухню! почув я від Оленки, і в самій середині не витримав.

**12січня, 2026р.** Не сумуй, Славко! Зате новорічну ніч ти провів на вау. Ось я і повернувся до рідного Києва.

30листопада, ніч. Прокинувшись посеред темряви, я, Зоряна, відчула порожнечу, що заповнила простір біля мене.

«Степан, я не розумію, що ти хочеш», каже Катерина. «Нічого особливого», відповідає Степан.