ZigZag

Ти цього не заслуговуєш: історія Ксенії, яка три роки жила ілюзіями кохання, оплачувала чуже життя та вірила, що терпіння принесе щастя, поки одного дня не обрала себе

Ти не заслужила Мені здавалося, що після розлучення я вже нікому не зможу довіряти, Андрій крутив у пальцях

Без категорії

Діма, тобі ж потрібна не дружина, а хатня робітниця: історія Євгенії, яка сім років тягнула на собі все — трьох дітей, чоловіка, собаку і свекруху, поки не зрозуміла головного

Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець! Олеся влетіла на кухню із залишком кольорового олівця в руці

Без категорії

— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи. — Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама. — Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років? — Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити? — Завести собаку. — Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш. — Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну… Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи. — Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його: — Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це? — Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте! — Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі? — А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні… — Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою. — Обов’язково таку? — зморщився Мишко. — Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч. — Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати. У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки. До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках. — Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо… — А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити. Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір. Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою: — Мишко, дивись. Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром. — Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів. Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося. — Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось. Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком. — Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть. А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому. Зненацька песик пискнув. Мишко завмер, цуценя заскиглило. Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів: — Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе! — Як — так? — Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо! Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд. І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею. Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка. “Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини”

Мамо, мені ж вже десять років, так? несподівано запитав Михась, повертаючись зі школи того весняного дня.

Без категорії

Єдиний чоловік у родині: Ранок з доньками, щаслива дата 11.11.11, несподіване знайомство в супермаркеті, секрети, перевтілення, добрий гумор і справжній подарунок на все життя – історія Валерія Звягінцева, його дочок, загадкового хлопчика Бугая та великої дружньої української сім’ї

Єдиний чоловік у родині Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона

Без категорії

Мені 45 років. Більше не приймаю гостей у себе вдома Дехто, коли приходить у гості, забуває, що вони гості: поводяться неввічливо, дають поради і не поспішають додому. Раніше я була дуже гостинною, але швидко змінила своє ставлення. Переступивши поріг сорока років, я припинила кликати гостей додому. Для чого мені це? Дратує мати таких відвідувачів. Останній день народження святкувала в ресторані — це мені дуже сподобалося, тепер завжди так робитиму. Зараз поясню, чому. Організувати свято вдома — дорого. Навіть на звичайну вечерю витрачаєш немало грошей, а якщо готуєш святкову зустріч — сума ще більша. Гості приходять із символічними подарунками, адже зараз складні часи. Потім засиджуються до пізньої ночі. Я хочу відпочити, а не мити гори посуду й прибирати. Я більше не чекаю нікого в стінах своєї квартири. Прибираю і готую, коли мені зручно. Раніше після свят вдома почувалася стомленою й пригніченою. Тепер після свят у мене є час спокійно прийняти ванну й лягти спати раніше. Маю багато вільного часу й ціную його. Друзі можуть зайти на чай — я не переймаюся, що в мене немає смаколиків. Тепер вільно висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити, прямо натякаю на вихід. Може, це й не виглядає гарно, але мене це не турбує. На першому місці — мій комфорт. Найдивовижніше те, що ті, хто любить ходити в гості, самі майже ніколи не кличуть до себе. Їм легше святкувати на чужій території без турбот про прибирання та готування. А ви приймаєте гостей? Ви вважаєте себе гостинною людиною?

Мені 45 років, і я більше не приймаю гостей у своїй квартирі Іноді здається, що коли люди заходять у

Без категорії

– Ми трохи поживемо у тебе, бо не маємо грошей орендувати квартиру! – сказала мені моя подруга. Я дуже енергійна жінка: хоч мені вже 65 років, я не втомлююся подорожувати Україною, відкривати нові місця та знайомитися з надзвичайно цікавими людьми. З ностальгією згадую молодість, коли ми могли їздити куди заманеться — і на Чорне море, і у Карпати, і навіть сплавлятися Дніпром чи подорожувати з друзями у наметах. І для цього не потрібно було багато грошей. Але зараз ті часи вже в минулому. Я завжди обожнювала заводити нові знайомства — біля моря, у театрі, просто на вулиці. З багатьма подругами спілкувалася довгі роки. Одного разу влітку у маленькому пансіонаті я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми навіть стали подругами. Пройшло кілька років — зрідка обмінювалися листівками зі святами. І ось одного дня я отримала дивний телеграм: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Від кого? Нічого не підписано. Звісно, ми з чоловіком нікуди не поїхали. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила і оторопіла — на порозі стоїть Оксана з двома доньками-підлітками, бабусею та чоловіком, усі з купою речей! Ми з чоловіком були шоковані. Та пустили їх у дім… Оксана одразу сказала: — Чому ти нас не зустріла? Я ж надіслала телеграму! Та й таксі у Києві недешеве! — Вибач, я навіть не знала, хто її відправив… — Ну от, я знала твій адрес. Тепер я приїхала. — Але я думала, ми просто будемо іноді переписуватися! З’ясувалося, старша дочка вступає в університет і вся родина приїхала на підтримку. Оксана заявила: — Ми поживемо у тебе, бо немає грошей на оренду! Тим паче ви живете майже в центрі Києва! Я була шокована, адже ми навіть не родичі! Чому я маю годувати і доглядати за чужою сім’єю? Вони частково приносили продукти, але нічого не готували — все лягло на мої плечі. Через три дні я не витримала та попросила Оксану з ріднею виїхати. На це вона зчинила страшний скандал, побила посуд, істерично кричала. Я не могла повірити цьому. Вони поїхали — і забрали мій халат, кілька рушників та навіть вкрали великий казан з голубцями! Як їм це вдалося — не маю уявлення. Казан просто зник! Так закінчилася наша “дружба”. Слава Богу! Більше я Оксану не чула й не бачила. Тепер сто разів подумаю, перш ніж відкривати двері навіть знайомим людям.

Ми залишимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.

Без категорії

Бабуся-Ангел-Оберіг: Історія Лєни, яку виховала добра та мудра Баба Дуся, і як у вирішальний момент саме рідна душа вберегла внучку від біди та допомогла знайти справжню себе

БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Батьків Яринка не памятала. Тато залишив маму ще до її народження, і більше про

Без категорії

Невже орхідея винна? — Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня. — Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї. — Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко. — Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги. — Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася. Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку: — Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу. — Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку. Чоловік підморгнув жартома: — Хто ж від любові відмовиться? Через тиждень телефонує Катя: — Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса. — Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти. Катя примчалась вже за годину. Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова… — Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо. Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів: — Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую! Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років… Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі… Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки. Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят. Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками. Таня тиждень побула біля нього, потім заявила: — Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення. Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно: — Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати. Розлучилися. На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав: — Якась низенька, навіть не гарна… — Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса! Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно. Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує… Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю: — Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен… Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала… Нещодавно зустріла сусідку: — Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша… Не повірила, що Маша і Денис разом, але… — Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку. — А весілля? — Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом. Відвела сина вбік: — Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані? — Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм. Отака історія, Поліно… Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність. А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов. Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку: — Привіт, подруго! Що тут робиш? — Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя. Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати… На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками… А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя. …Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде…

Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик

Без категорії

Ніби пташка на свист – Історія Ксюші: про пошуки щастя, жіночу долю, зраду, випробування любов’ю та силу української сім’ї на тлі родинних цінностей і життєвих перипетій

НЕМОВ ПТАХА НА СВИСТОК Дівчата, заміж треба виходити раз і на все життя! До останнього подиху з коханим бути.

Без категорії

070

«Люда, ти що, з глузду з’їхала на старості літ? У тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля?» — такі слова я почула від сестри, коли розповіла, що виходжу заміж вдруге. Та й куди тягнути? Через тиждень ми з Толіком розписуємось, і я вирішила повідомити про це сестрі. Звісно, вона на святкування не приїде — живемо ми з нею по різні куточки України. Та й гучних застіль з криками «Гірко!» у свої 60 ми не плануємо — тихо розпишемося і відсвяткуємо вдвох. Можна було взагалі не реєструвати стосунки, але Толік наполягає: каже, що для нього важливі справжні чоловічі стосунки, а не жарти. Та й для мене він — справжній хлопчисько, хоч і з сивою головою. У колективі його поважають, звертаються лише по імені та по батькові, а зі мною він, ніби молодіє на сорок років. Обійме та почне кружляти на вулиці, а мені й радісно, й ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть, Толік!» — кажу я. А він: «Я окрім тебе нікого не бачу!» Коли ми з ним разом, то здається, що ми — єдині люди на всій планеті. Та є в мене ще й рідна сестра, якій все треба розповісти…

Ой, Оленко, ти з глузду зїхала на старості? Твої ж онуки вже самостійно до школи бігають, про яку весілля мова?