Подруга не вимкнула телефон після розмови, і Соломія дізналася багато дивного про свою сімю Після того
Колись давно, у тихому містечку на Поділлі, жила собі Ганна вродлива жінка з журливим поглядом, якій
Іди і не повертайся Іди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайло. Йди, будь ласка, і більше не повертайся!
Літо. Повертаюся додому пізнього вечора після тренування. По дорозі бачу: старенький дідусь упав на асфальт
Мене звати Артем. Мені шістдесят пять. Я одружений, але на схилі літ закохався в іншу жінку.
Довгоочікувана онука Ой, що ж вигадав мій син! зітхала я, коли вже вдруге за сьогодні намагалася дозвонитися до Сашка.
Поки дихаєш завжди є час. Оповідь Отож, мамо, як ми й домовлялись, завтра зранку заїду за тобою та відвезу.
І як тільки земля носить таких матерів! Віддала свого хлопчика в дитячий будинок, бо не хотіла його лікувати
ОБИРАЙ: АБО ТВОЯ СОБАКА, АБО Я! Я ВЖЕ НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ЦЕЙ ЗАПАХ! ВИГУКНУВ ЧОЛОВІК. ВОНА ОБРАЛА ЧОЛОВІКА
Це не твій дім
Альона з сумом озирнулась на хату, в якій виросла ще з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже повністю розчарувалась у житті. Чому доля так сувора до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через дівчину, що сиділа за сусідньою партою на іспиті. Вона все списала у Альони, а коли йшла здавати лист із відповідями першою, шепнула щось на вухо екзаменатору. Той насупився, підійшов до Альони, зажадав показати її роботи, а потім сказав, що її видалено з іспиту за списування. Довести нічого не вдалося. Потім з’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Таких не перемогти…
І ось тепер, після стількох невдач, у її житті з’явилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вони тільки пропадали всі ці роки? Альону виростила бабуся, а мати була з нею лише до чотирьох років. Проте й жодного теплого спогаду про той час не залишилось. Поки батько працював, мати лишала Альону саму і йшла на розваги. Навіть будучи заміжньою, все шукала «гідного чоловіка» й не приховувала цього ні тоді, ні пізніше, коли батько раптово помер.
Залишившись вдовою, Тамара швидко перестала сумувати. Зібрала речі, покинула чотирирічну доньку на порозі материного дому й, продавши квартирку, що залишилась від покійного чоловіка, поїхала в невідомому напрямку. Дарма бабуся Рая хотіла достукатися до її совісті…
Тамара навідувалась вряди-годи, але Альона їй була байдужа. Востаннє вона приїхала, коли Альоні було дванадцять — привезла тоді семирічного Святослава й вимагала, щоб мати переписала хатину на неї.
— Ні, Тома! Нічого ти не отримаєш! — категорично відмовила бабуся.
— От помреш — все одно все моє буде! — злобно відповіла Тамара, подивилася з роздратуванням на доньку, що спостерігала з іншої кімнати, забрала Святослава й поїхала, грюкнувши дверима.
— Чому кожного разу, коли вона приїжджає, ви сваритесь? — тоді спитала Альона у бабусі.
— Бо твоя мати — егоїстка! Погано я її виховувала! Мало лупцювала! — сердито відповіла Раїса Петрівна.
Бабуся захворіла раптово. Вона ніколи не скаржилась на здоров’я. Але якось, коли Альона повернулася зі школи, застала свою завжди метушливу бабусю блідою, сидячою в кріслі на балконі. Альона ще ніколи не бачила бабусю без роботи.
— Щось трапилось? — захвилювалась дівчина.
— Щось мені недобре… Виклич “швидку”, Альончику… — спокійно попросила бабуся.
Далі була лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Раїса Петрівна провела в реанімації — навідуватись було не можна. Від страху за рідну людину Альона у відчаї подзвонила матері. Та спершу відмовлялась їхати, але коли дізналась, що бабуся у реанімації, таки погодилась. Але приїхала вже лише на похорон. А через три дні після похорону сунула дочці під ніс заповіт:
— Ця хата тепер належить мені й моїм синам! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Тож поки поживи у тітки Галі, добре?
У голосі матері не було ані краплі печалі. Здавалося, що Раїса Петрівна померла — на радість їй, бо тепер вона — спадкоємиця!
Залишившись у скорботі, Альона не змогла протистояти матері. Тим паче, що в заповіті все чітко прописано. Дехто з рідних і справді прихистив дівчину, але гостювання у тітки Галі — сестри покійного батька — було недовгим: у домі постійно збиралися галасливі півп’яні компанії, а дехто відкрито проявляв до Альони інтерес, що лякало дівчину.
Розповівши про всі труднощі своєму хлопцеві Паші, Альона натрапила на таку реакцію, яка її і здивувала, і потішила:
— Нікуди ти не підеш до тітки Галі! Всі ці чолов’яги поруч із тобою? Та ще й небезпека?… Я поговорю з татом: маємо однокімнатну на околиці міста. Батько обіцяв, що як вступлю до університету, дозволить там жити. Я слова дотримав, тепер черга за ним.
— Але до чого тут я? — розгубилась Альона.
— От і саме головне: ми житимемо там удвох! Згодна вийти за мене заміж і жити зі мною в нашій квартирі?
Альона ледь не розплакалась від щастя:
— Звісно, так!
Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мати мало зуби не зціпила:
— Заміж ти зібралася? Я дивлюся, яка ти прудка! В університет не вступила, то інакше вирішила влаштуватися? Грошей не дам і хати ти не отримаєш!
Такі слова матері боляче вразили Альону. Павло лише почув її плач і, зрозумівши, що сталось, забрав наречену до себе додому, де батьки прийняли її з розумінням.
Андрій Семенович уважно вислухав дівчину й заспокоїв:
— Бідна моя дитина! Що це за мати така…
— А мене ось що дивує… — задумливо мовив Андрій Семенович. — Чому вона так чіпляється за хату, якщо є заповіт і все вже вирішено? Чи ти була в нотаріуса після смерті бабусі?
— Ні, не була… — розгубилась Альона.
— А треба було. Ось після вихідних сам приїду з тобою до нотаріуса.
В цей час мати принесла дочці якісь папери, намагалася змусити щось підписати, але Павло втрутився:
— Вона нічого не підписуватиме!
— Хто ти такий? Вона сама вирішить! — гнівно випалила Тамара.
— Я її майбутній чоловік і не дозволю, щоб їй нашкодили. Поки що нічого не підписуйте.
Розлючена Тамара пішла ні з чим.
Разом із Андрієм Семеновичем Альона відвідала нотаріуса. Виявилось, що Раїса Петрівна залишила внучці дарчу на хату, і після повноліття Альона стала повноправною власницею. Мамин заповіт було анульовано.
— Що робити — мама виселити не дасть, ще й мої речі виставляє! — злякано сказала Альона.
— Для цього є поліція!
Почувши новину, Тамара вибухнула гнівом:
— Ах ти, зраднице! Матір вирішила з хати вигнати?! Валиш звідси! Думаєш, я віритиму казкам? Хто тебе підмовив? Твій наречений із батьком? А в мене документ є — заповіт, ти нічого не отримаєш!
Олег також погрожував, але після візиту поліції Тамара з чоловіком і синами змушені були залишити хату. Альона нарешті повернулась додому; Павло переїхав до неї, аби захищати від можливих погроз.
Тамара ще довго чіплялась, навіть звернулася до нотаріуса щодо грошей Раїси Петрівни. Частину коштів таки отримала, але хату так і не змогла відібрати. Консультуючись з юристами й зрозумівши безперспективність, вона остаточно зникла з життя Альони. Альона і Павло одружилися, і вже наступного літа дівчина вступила на омріяну спеціальність університету, на третьому курсі народила донечку. Вона до кінця життя дякувала чоловікові та його родині за допомогу й турботу у найважчий час та прожила щасливе життя.
Автор: Одета Це не твій дім Олеся з сумом оглядає будинок, у якому виросла з самого дитинства. Їй вже вісімнадцять
