ZigZag

«Мамо, він хоче, щоб я це для нього зробила… Каже, що всі хороші жінки це вміють… А я – не хороша? Научи мене… Всі вміють, значить, і я повинна…» Я досі дивуюся, що моя племінниця змогла знайти собі чоловіка – і все це завдяки своїй мамі. Коли Аліна була ще дитиною, моя сестра відмовилася віддавати її в дитсадок, у підлітковому віці забороняла гуляти з друзями – вона весь час сиділа вдома і стала справжньою домосідкою. Навіть коли донька навчалася в нашому місті, мати суворо вимагала, щоб вона поверталася додому не пізніше шостої вечора. Альона вже мала 20 років, а мама о пів на восьму дзвонила їй і кричала, чому вона ще не вдома. Це було просто абсурдно. Аліна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком на другому курсі університету – вони разом готувалися до іспитів у бібліотеці, він був на два роки старший, давав їй конспекти, допомагав з навчанням і, не зчувся, як закохався у неї. З того моменту моя племінниця вперше почала порушувати мамині правила. Врешті-решт, Аліна вийшла заміж, і мама дозволила їй почати нове життя. А тепер розповім історію, яка нещодавно трапилася. Я сиділа вдома у сестри, коли подзвонила Аліна – в її голосі змішувалися сльози та сміх, і ми ледве могли її зрозуміти: – Мамо, він хоче, щоб я це зробила для нього… Каже, всі добрі дружини це вміють… Я не добра? Навчи мене… Як всі вміють, то і я маю… У той момент обличчя моєї сестри миттєво змінилось, вона попросила доньку заспокоїтись і пояснити, що саме можуть робити «всі хороші жінки». – Борщ, мамо… – відповіла Аліна, і ми почали сміятись так голосно, що ледве могли говорити. – Не смійтеся з мене! Ти ж мене не навчила готувати борщ, а я в інтернеті шукала рецепти – все не те і не смачно! Ми з сестрою швидко розповіли їй покроково, як варити борщ, і час від часу сміялися між собою. Увечері Алінка подзвонила подякувати: чоловік похвалив її кулінарний шедевр – вийшло дуже смачно, а головне, тепер вона вважає себе справжньою жінкою!

Мамо, він хоче, щоб я це йому зробила… Каже, всі хороші жінки це вміють… А я що, не хороша?

Без категорії

Мені 45 років. Більше не приймаю гостей у своєму домі Деякі люди, коли приходять у гості, забувають, що вони гості. Вони можуть поводитися неввічливо, давати поради, нікуди не поспішають. Раніше я була дуже гостинною — але з роками все змінилося. Після сорока я перестала запрошувати гостей додому. Для чого мені це? Такі гості тільки дратують. Останній день народження я святкувала в ресторані — і тепер так буде завжди. Мені це дуже сподобалося. Зараз поясню, чому. Організувати вечірку вдома – дорого. Навіть проста вечеря тягне на кругленьку суму. А якщо це свята, то витрати ще більші. Гості зазвичай приходять із незначними подарунками — часи зараз непрості. Потім сидять до пізньої ночі. А мені хочеться відпочити, а не мити гори посуду і прибирати. Я більше нікого не чекаю у своїй квартирі. Прибираю і готую лише тоді, коли цього хочу. Раніше після святкових посиденьок вдома я почувалася втомленою та роздратованою. Тепер після свят просто приймаю душ і рано лягаю спати. Маю більше особистого часу і ціную його. Друзі можуть забігти на чай, але я не біжу купувати смаколики. Вільно висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити – прошу відвідувачів іти. Може, це не дуже красиво, але не переймаюся. Мій комфорт — на першому місці. Найцікавіше, що ті, хто любить ходити в гості, рідко кличуть когось у свій дім. Їм простіше веселитися на чужій території, не витрачаючи зусиль на прибирання й кухню. А ви приймаєте гостей? Вважаєте себе гостинними людьми?

Мені 45 років. Я вже не приймаю гостей у своєму домі. Знаєте, деякі люди, коли приходять до когось у

Без категорії

В Україні дітей часто забирають з інтернатів — а я вирішила забрати бабусю з будинку для літніх людей. Жоден з моїх друзів і сусідів не схвалював мого вчинку: всі показували на мене пальцем і казали: «Сьогодні такі часи, а ти привела додому таку людину!» Але я впевнена, точніше — знаю: я чиню правильно. Раніше ми були родиною з чотирьох: я, дві донечки й моя мама. На жаль, маму не стало 8 місяців тому, і ми залишилися втрьох. За ці місяці ми з доньками відчули, що у нас ще багато енергії й часу, щоб комусь подарувати турботу. У мене був давній друг, однокласник, який замість створення сім’ї і кар’єри так і спився. Найгірше у цій історії було те, що він витрачав пенсію своєї матері на алкоголь. Коли вона перестала йому давати гроші, він здав її в пансіонат для літніх людей, забрав її квартиру і продовжив пити. Я знала цю жінку з дитинства, як і її син знав мене. Раз на місяць ми з доньками навідували її, приносили гостинці. Донькам сподобалася моя ідея, і молодша, якій зараз 4,5 рочки, закричала від радості: «Тепер у нас знову буде бабуся!» Важко передати словами, яка щаслива була ця жінка, коли я зробила їй таку пропозицію! Вона так довго плакала від щастя, що я мусила її заспокоїти. Ось уже майже 2 місяці ми живемо разом із бабусею — усі ми її любимо, і вона нас любить. Але досі не можемо зрозуміти, звідки у нашої бабусі, якій уже за сімдесят, стільки енергії! Щоранку вона встає о шостій, і ми прокидаємося від аромату свіжоспечених млинців або налисників.

6 червня 2024 року Часто люди забирають дітей із дитячих будинків, а я вирішила забрати бабусю з будинку

Без категорії

020

Нещодавно я прийшла до своєї невістки, а в будинку уже хазяйнувала чужа жінка — прибирала замість неї Я завжди казала синові, що фінансовий стан його майбутньої дружини для нас не має значення, тому він щасливо одружився з Марією, яка ніколи не мала грошей і виросла в достатку. Після весілля діти переїхали в будинок, який ми з чоловіком купили для них і повністю відремонтували. Зараз ми допомагаємо їм: підвозимо продукти, підтримуємо фінансово. Невістка не працює, бо народила мені онука, а син має просту роботу з невисокою зарплатою. Можете уявити мій шок, коли я зайшла до свого будинку, а там незнайома жінка прибирає замість моєї невістки. Виявляється, вона найняла хатню робітницю, а сама нічого не робить! Як їй не соромно? Звідки на це гроші? Я вигнала чужу жінку з будинку — це ж, у кінці кінців, наш дім і все фінансується з нашої кишені! Де б син і невістка взяли кошти на таку розкіш? Я вирішила дочекатися невістки з онуком, і як тільки вони повернулись, сказала їй усе. Вона відповіла: — Мамо, я під час декретної відпустки стала блогеркою, у мене гарна зарплата, і хатня помічниця мені справді необхідна — я багато працюю! Це що таке — блогерка? Це справжня робота? Невже на цьому можна заробити? Не хочу, щоб чужі люди прибирали мій дім! — Якщо у тебе стільки грошей — плати мені, я прибиратиму, а чужим тут не місце! Невістка лише промимрила щось і пішла годувати онука. Я дочекалась сина, щоб поділитися останніми новинами, а він сказав: — Мамо, я все знаю про хатню робітницю. Марія дуже старається, а після роботи я хочу бути з сином, мене все влаштовує. Я не розумію сучасну молодь! Як вони можуть собі це дозволити? Я побігла до чоловіка, а він мене заспокоїв: — Не втручайся в життя молодих! Вони вже дорослі, самі розберуться. Вже давно мене так не обурювало! Я впевнена, що чиню і кажу все правильно. А як ви думаєте?

Нещодавно я був у сватів, і побачив у домі невідому жінку, яка займалася прибиранням. Я завжди казав

Без категорії

Племінник чоловіку дорожчий за сина

Забирай його назавжди! Навіщо ці церемонії? різко виголосила Надія. Ти забула спитати, що я маю робити!

Без категорії

Племінник чоловіку дорожчий за сина

Забирай його назавжди! Навіщо ці церемонії? різко виголосила Надія. Ти забула спитати, що я маю робити!

Без категорії

077

– Ми трохи поживемо у вас, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я – енергійна жінка, мені 65 років, але я досі люблю подорожувати та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим смутком згадую молодість: тоді можна було їздити на море, ходити з друзями в походи, сплавлятися річками й отримувати масу вражень за копійки. Але ті часи вже минули. Мені завжди подобалось знайомитися з людьми – на пляжі чи в театрі, багато з них залишалися друзями на роки. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана – ми відпочивали в одному пансіонаті. Стали подругами, потім кілька років просто обмінювалися листівками на свята. І раптом отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, від кого це, і нікуди з чоловіком не поїхала. Але о четвертій ранку пролунав дзвінок у двері – на порозі стояла Оксана, дві дівчини-підлітки, бабуся й чоловік із цілою горою речей. Ми з чоловіком були шоковані, але впустили їх. Оксана каже: — Чого не зустріла? Телеграму ж відправила! Ти не розумієш, як дорого таксі з вокзалу! — Вибач, я не знала, що це ти… — Ну, мала твій адресу, от ми й тут. Думала, писати листи й досить… Далі Оксана сказала, що старша дівчина вступила до університету, а вся сім’я приїхала підтримати. І заявила: — Ми поживемо у вас! На оренду грошей нема, а ви ж живете в центрі! Я була шокована – ми навіть не родичі. Чому я маю їх годувати й обслуговувати? Вони самі нічого не готували, я була за всіх. За три дні я просто попросила їх з’їхати, куди завгодно. Оксана влаштувала істерику, трощила посуд і кричала. Вони таки пішли, але поцупили мій халат, кілька рушників, і навіть великий казан із борщем десь зник. Не знаю, як їм це вдалося – казан просто випарувався! На цьому моя дружба з Оксаною закінчилась. І Слава Богу! Я більше її не бачила й не чула про неї. Тепер я набагато обережніше заводжу знайомства!

Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.

Без категорії

Одного разу, коли я була вдруге вагітна, в двері постукала дівчина з немовлям на руках.

Коли моя дружина вдруге була вагітна, до нашого під’їзду в Києві постукала дівчина з малюком.

Без категорії

020

Син мого колишнього чоловіка від другого шлюбу захворів, і мій екс попросив у мене грошей на лікування – я сказала, що не дам!

Ти знаєш, нещодавно в мене була така ситуація, що аж не віриться. Уявляєш, сиджу вдома, нічого такого

Без категорії

Залишатись Людиною Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями. Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них. Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя. Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі. Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом. Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги. У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік. Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом: — Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити? Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою. — Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж! Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд. Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу. В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала: — Вам зле? Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання. — Тиск щось… голова паморочиться… Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо. — Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим. Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд. — Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте. Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини. — Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”! Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду. Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч. Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага. — Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся. Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала. — Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер. Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту: — Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували… Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”. Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності. Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку. Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль. Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції.

Лишатись людиною Грудень у Львові стояв пронизливий, вогкий, з вітром, що ніс помережений дощем сніг