Шановний щоденнику, Олено, підходь, я шкарпетки в рюкзак покладу! голос Людмили рознісся по нашій киевській
Мене звати Олена Мельник. Мені 58 років, і те, що я розповім, я й сама не могла уявити, що колись випаде
Мамо, що ти таке кажеш? Як це тобі поговорити нема з ким? Я ж тобі двічі на день телефоную, втомлено
Чому варто більше не запрошувати гостей до себе? За моїм досвідом. Нещодавно я вирішив більше не приймати
Дзвінок у телефоні моєї невістки змінив мої плани допомогти молодій родині знайти власне житло
Я живу сама в затишній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Після смерті чоловіка п’ять років тому мені у спадок від тітки дісталася ще одна двокімнатна квартира — не в такому престижному районі, але з гарним плануванням. Я здавала її в оренду охайним молодим людям, щомісяця забирала плату й перевіряла стан оселі — жодних нарікань за два роки.
Коли мій син одружився, він разом із дружиною вирішив жити окремо — орендували житло й почали відкладати на перший внесок іпотеки. Я не перечила, хоч у перспективі планувала віддати їм “тітчину” квартиру, а потім уже нехай роблять із нею, що заманеться: продають, ремонтують на свій смак тощо.
Через рік після весілля у них народився син, і з появою онука я ще більше утвердилася у своїх намірах оформити документи на сина. Але тиждень тому мої плани різко змінилися.
Це сталося після мого 60-річчя. Я захотіла влаштувати справжнє свято для себе: замовила залу в ресторані, запросила друзів і знайомих, а також сина з невісткою.
З невісткою у нас стосунки непогані, вона емоційна — буває, що проявляє негатив, і в мій бік теж, але я все сприймаю крізь призму молодості. Однак те, як вона поставила мене перед гостями, докорінно змінило моє ставлення.
Син і невістка прийшли з дитиною. Через шум у ресторані невістка попередила, що затримаються ненадовго, — я з розумінням поставилася до цього. Коли збиралися вже йти, невістка не могла знайти телефон. Я дзвонила їй, щоб полегшити пошуки.
Гості звернули увагу на метушню, у залі стало тихіше — і тут із підвіконня пролунало шалене гарчання й гавкіт собаки! Усі обернулися, невістка залилася плямами, підбігла, схопила телефон та вимкнула дзвінок.
Гості, які мене добре знали, поглядали то на неї, то на мене — вже брат узяв ситуацію під контроль: зазвучала музика, він підняв тост, але, як кажуть, «осад залишився».
Увесь вечір я помічала, як люди перешіптуються щодо “оригінального” рінгтона, який невістка виставила на мій номер. Наступного дня я попросила сина пояснити, адже він точно не раз чув той собачий гавкіт, але син віджартувався, мовляв, нічого особливого.
З того часу я не підтримую з ними зв’язку, а питання з передачі житла відклала до кращих часів у наших стосунках. Я б хоча б хотіла почути елементарні вибачення від сина й невістки. Якщо вони вважають мене собакою — ну що ж, їхнє право… Дзвінок у телефоні моєї невістки вплинув на мої наміри допомогти молодій родині з житлом Було це давно
Колись, у різдвяну ніч, коли я сиділа за столом у будинку сина, Олександра, він підвів мене і сказав
Непомиті тарілки: три дні випробувань терпіння.Йонас мив посуд. Три дні він страждав, а жодна тарілка
На святкуванні мого сина я розвязала мікрофон і сказала: «Мій зять оплатив усе моя мама навіть за торт
– Ти не дружина, ти служниця. У тебе навіть дітей немає!
– Мамо, Олена поживе з нами. Ми ремонтуємо квартиру, там зараз неможливо жити. У нас вільна кімната, чому їй сидіти в пилюці? – сказав чоловік Олени.
Чоловіка ідея не бентежила, чого не скажеш про його дружину і маму. Свекруха не терпіла невістку.
– Я мушу працювати, не можу тут залишатися, – прошепотіла Олена.
Дружина працювала віддалено, їй потрібен був спокій і тиша. Сергій був весь день на роботі, тож із свекрухою під одним дахом сидіти було непросто. А Олена звикла бути сама вдома.
Олена подивилася на свекруху й не знаходила слів. Свекруха не хотіла приймати Олену у свій дім, але, схоже, іншого шляху не було. Сіли до столу.
– Олено, подай, будь ласка, свій фірмовий салат, – попросив Сергій.
– Сергію, не їж цю хімію. Я зробила тобі інший, він корисніший, – зітхала свекруха.
Олена змінила вираз обличчя. Її чоловік мав алергію на помідори – хіба свекруха могла про це забути? Вона ще з дитинства не звертала уваги, казала, що до лікарів нема чого бігати, дам таблетку – минеться.
– У нього алергія. Чому ти поклала помідори у салат? – запитала Олена.
– Що ти вигадуєш? Один помідор – нічого страшного не буде, – відмахнулася свекруха.
– Йому ж буде зле!
– Олено, заспокойся вже. В нього нема алергії. Рідна матір краще знає свою дитину, ніж ти.
– Я – його дружина. Я піклуюся про чоловіка.
– Ти не дружина, ти служниця. Дітей навіть нема! От будуть – тоді поговоримо.
Олена підхопилася зі столу і втекла до спальні. Свекруха завжди боляче влучала словами. Сергій кинувся втішати дружину.
– Сергію, мені шкода. Краще я піду до батьків. Або до офісу. Я не зможу жити з твоєю мамою.
– Дозволь мені з нею поговорити. Вона перестане!
– Ні, ми ж мільйон разів це проходили. Ми не порозуміємось під одним дахом.
Довелося на певний час орендувати житло, аби уникнути чергового сімейного скандалу. Свекруха, звичайно, була незадоволена, але іншого виходу не було. А Олена не могла натішитися, що має такого доброго і уважного чоловіка. Ти не дружина, а служниця! Дітей у тебе немає! Багато років минуло, але цей вечір мені досі стоїть перед очима.
На нашому весіллі мій друг, Олег, оголосив: «Цей танець для жінки, яку я таємно кохав останні десять років».
