На вулицях міста, де бруківку вкрив густий килим золотистих та багряних листків, вже гостила пізня осінь. Повітря було прозоре та прохолодне, з легкою крихкістю, ніби його можна було розчавити в руках, як скло. Сонце вже не гріло так щедро, як улітку, але його промені все ж пробивалися крізь густу завісу хмар, залишаючи на землі м’які сліди світла. Листя, наче крилаті істоти, кружляло у повітрі, шелестіло під ногами перехожих — глухий супровід до самотніх думок.
Дванадцятирічний Ярко поспішав додому після школи, закутаний у теплий шерстяний шарфик, який йому зв’язала мати минулої зими. Він сховав руки глибоко в кишені куртки й трохи схилив голову, щоб вітер не бив у обличчя. Дорогою хлопець думав про гарячий чай, що чекав його вдома, про запах свіжих млинців і про те, як мати зустріне його посмішкою і запитає: «Ну, сину, як справи?» Він мріяв швидше опинитися там, у цьому затишку, де було все — любов, турбота, тепло і домашнє щастя.
Біля невеликого крамничного кіоска, що завжди привертав увагу яскравою вивіскою і запахом свіжого хліба, Ярко помітив літню жінку. Вона стояла біля каси, перебираючи в долонях дрібні монетки, а продавець терпляче чекав, не показуючи нетерпіння. Жінка була в старому, поношеному пальті, яке, очевидно, служило їй вірою і правдою багато років. Волосся сховане під хусткою, а руки тремтіли — чи то від холоду, чи то від віку, важко було сказати.
«Мені не вистачає двох гривень…» — промовила вона тихим голосом, майже шепотом, в якому почувалося не лише збентеження, а й біль.
Ярко мимоволі уповільнив крок. Його погляд ковзнув по кошику жінки: там лежали лише хліб, пачка чаю та молоко. Нічого зайвого. Лише найнеобхідніше. Щось ворухнулося всередині хлопця, ніби хтось торкнувся його серця.
Він підійшов ближче.
«Я доплачу», — сказав він, дістаючи з кишені дві монети.
Жінка подивилася на нього здивовано. В її очах, затьмарених роками, щось зворушилося — надія, вдячність або просто людський зв’язок, який іноді важливіший за гроші.
«Дякую тобі, сину…» — прошепотіла вона. «Ти добрий хлопчина».
Ці слова зависли між ними, як перші краплі дощу перед грозою. Ярко вже збирався йти, але жінка ніжно взяла його за руку. Не сильно, але так, щоб він зрозумів — це важливо.
«Заходь до мене», — попросила вона. «Хочу подякувати».
Він хотів відмовитися. Мати завжди казала: «Не ходи до чужих». Але в її погляді було щось більше, ніж звичайна вдячність. Це було запрошення в інший світ, де час пливе повільніше, а серце стає ширшим.
І він погодився.
**Чай із смородинового листя**
Її дім виявився невеликим, але затишним. Здавалося, він зберігав тепло всіх прожитих років. Тут пахло травами, сушеними квітами і ще чимось — дуже давнім і добрим. На підвіконнях стояли горщики з геранню, яка цвіла навіть у цю пізню пору року. Схоже, вони знали, що тут живе добра душа.
«Мене звуть Ганна Степанівна», — представилася жінка, запрошуючи Ярка за дерев’яний стіл.
Вона поставила старенький чайник і дістала з шафи полотняний мішечок.
«Це смородинове листя, я сама збирала його влітку», — сказала вона, заливаючи пахучі листочки окропом. «Влітку вони пахнуть сонцем, а взимку нагадують про тепло».
Чай вийшов незвичайний — трохи терпкуватий, з легкою гірчинкою і ніжним присмаком. Він грів не тільки тіло, а й душу. Вони пили чай у тиші, яку порушували лише тріск дров у грубці та зрідка поставлені Ярком запитання:
«Ск
