Дванадцять років минуло. Тарасові було двадцять два. Щойно закінчив юридичний університет у Львові.
Одне слово змінило все. «Прости». Наче ключ від закритого серця.
Прощення відкриває двері. Любов дає силу увійти.
Фарба під нігтями не змивалася. Тарас тер руки, намагаючись стерти минуле. Даремно.
Вода була холодною. Обпікаюче. Так само, як і тоді — дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку вранці. Вона лежала на столі, ніби несподіваний гість. Тарас вагався навіть доторкнутися.
Знайомий батьків почерк. Акуратний, наче виведений під лінійку.
На звороті — лиш одне слово. «Прости».
І більше нічого.
***
Дванадцять років тому. Тарасу було двадцять два. Юридичний щойно позаду.
Батько сидів у кабінеті. Переглядав папери. Підвів голову, побачивши сина.
— Завтра о дев’ятій чекаєш Олега Івановича, — сказав він.
Олег Іванович. Партнер батька. Відомий адвокат.
— Тату, треба поговорити.
Батько відклав папери. Подивився уважно. Брови зсунулися — ніби відчував щось.
— Кажи.
— Я не піду до Олега Івановича.
Тиша. Густа, важка.
— Не розумію, — повільно промовив батько.
— Я не хочу бути юристом.
Слова зависли між ними, наче камені.
Батько підвівся. Підійшов до вікна. Дивився у двір, спиною до сина.
— То ким хочеш бути?
— Художником.
Батько різко обернувся. Спочатку — здивування. Потім — гнів.
— Художником? — перепитав. — Ти серйозно?
— Так.
Тарас пам’ятав кожне слово з тої розмови. Кожний погляд.
— П’ять років навчання! — гримнув батько. — П’ять років марно?
— Я вчився для тебе, — відповів Тарас. — Не для себе.
— Для родини! Для стабільності!
Батько ходив по кабінету. Руки за спиною. Обличчя червоне, наче після морозу.
— Художники жебракують, — бурчав він. — Гибнуть у бідності.
— Не всі.
— Більшість.
Тарас дістав з рюкзака папку. Малюнки. Свої роботи.
— Подивись.
Батько взяв. Перегортав повільно. Обличчя — немов маска.
Тарас чекав. Сподівався. Може, побачить. Зрозуміє.
— Хобі, — нарешті промовив батько. — Непогане хобі.
— Це не хобі. Це моє життя.
Батько закрив папку. Поклав на стіл, ніби щось непотрібне.
— Твоє життя — право, — сказав він. — Все інше — дитячі мрії.
***
Тарас дивився на листівку. Перевертав у руках. Щільна, з якісного картону.
На лицьовій стороні — репродукція. «Ніч у Карпатах» — робота відомого українського маляра.
Випадковість? Чи навмисне? Батько обрав листівку з пейзажем, що нагадував синові про його мрію.
Тарас поставив її на полицю. Поряд — фото. Він і батько на рибалці.
Йому десять. Батько — молодий, усміхнений. Ще не замкнувся у своїй суворості.
Коли все зламалося? Після маминої смерті. Так, саме тоді. Тарасу було чотирнадцять.
Батько занурився у роботу. Став жорстким, немов намагався втримати те, що вже не повернути.
— Мама б зрозуміла, — сказав тоді Тарас. — Вона любила мистецтво.
Помилка.
Батько зблід. Стиснув кулаки.
— Не смій! — скрикнув. — Не смій її згадувати!
— Але це правда!
— Правда в тому, що ти егоїст! Думаєш лише про себе!
Ту сварку не забути. Години криків. Слова, що різали, як ножі.
— Ти — розчарування, — сказав батько.
— А ти — тиран, — відповів Тарас.
Батько розчинив двері.
— Іди геть, — прошепотів. — І не повертайся.
— Тату…
— Геть!
Тарас збирав речі. Руки тремтіли. У грудях — пустота.
Батько стояв у коридорі. Дивився у стіну. Навіть не подивився на сина.
— Тату… — спробував ще раз Тарас.
Мовчання.
Двері грюкнули. Назавжди.
Відтоді вони не спілкувалися. Дванадцять років.
***
Тарас взяв телефон. Набрав батьків номер. Палець замер над клавішею. Що сказати? Після дванадцяти років мовчання?
Він поклав телефон. Підійшов до мольберта. Зняв покривало.
Портрет майже готовий. Батько. Малював з пам’яті. Цілий рік.
Обличчя суворе, але очі — сумні. Самотні, як у дитини, що заблукала.
Саме таким Тарас його і пам’ятав. Не лихим. Не жорстоким. А зламаним.
Він узяв пензель. Додав трохи тіні. Час не щадить нікого.
Як він виглядає зараз? Сивий? Сутулий?
Йому вже шістдесят вісім. Вік, коли озираєшся назад. Шкодуєш.
***
Ввечері Тарас прийшов до Олен
