Дванадцять років я не спілкувався з батьком. А недавно він прислав листівку з одним словом…
Тоді мені було двадцять два. Щойно закінчив юрфак у Києві. Одне слово перевернуло все. «Пробач». Ніби ключ від закритого серця. Пробачення дає шанс, а любов — силу ним скористатися.
Фарба під нігтями не змивалася. Я тер руки, наче хотів стерти минуле. Даремно. Вода була льодяною, гіркою, як той день дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку вранці. Вона лежала на столі, мов невибухова граната. Я боявся доторкнутися. Знайомий батьків почерк — акуратний, як судовий вирок. На звороті: «Пробач». І більше нічого.
***
Дванадцять років тому. Батько сидів у кабінеті, переглядав папери. Підняв очі:
— Завтра о дев’ятій — Петро Іванович. Готуйся.
Петро Іванович — його партнер, відомий адвокат.
— Тату, треба поговорити.
Він відклав документи. Насупився, ніби відчував щось.
— Я не піду до Петра Івановича.
Тиша. Глуха, як у склепінні.
— Я не хочу бути юристом.
Слова повисли у повітрі, важкі, як каміння.
Батько підвівся, підійшов до вікна. Спиною.
— То ким?
— Художником.
Він обернувся. Спочатку — здивування. Потім — грім.
— Художником? Серйозно?
— Так.
Я пам’ятав кожне слово. Кожен його погляд.
— П’ять років навчання! — гримів він.
— Для тебе. Не для себе.
— Для родини! Для стабільності!
Його обличчя палало, ніби після марафону.
— Художники — жебраки!
— Не всі.
— Ти — не Ван Гог!
Я дістав з рюкзака папку з малюнками.
— Подивись.
Він перегортав сторінки. Обличчя — як маска.
— Хобі, — вимовив нарешті. — Непогане хобі.
— Це моє життя.
Він захлопнув папку, кинув на стіл.
— Твоє життя — право. Все інше — дурниці.
Листівка в моїх руках. Товстий картон. На лиці — «Зоряна ніч» Ван Гога. Жорстокий жарт? Чи мовчазне визнання?
Я поставив її на полицю. Поруч — фото з дитинства: ми з батьком на Дніпрі. Йому тоді було сорок. Веселий, з відкритим поглядом. Ще до смерті мами. До того, як він став кременем.
— Мама б зрозуміла, — сказав я тоді.
Помилка. Його очі потемніли.
— Не смій її тут згадувати!
— Та це ж правда!
— Правда? Ти — егоїст!
Два години криків. Слова, що різали, як скло.
— Ти — розчарування.
— А ти — тюремник.
Він розкрив двері:
— Іди геть. І не вертайся.
Дванадцять років мовчання.
Тепер я дивився на телефон. Набрав номер. Палець тремтів над клавіш
