Мені 56. І я ніколи не була одружена. Ні, я не стара діва. У мене є чудова донька, яка заміжня, володіє п’ятьма мовами й працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене ніколи не було. А донька, на жаль, так і не побачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до України з Італії за студентським обміном, вивчав українську. Ми зустрілися випадково на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Тоді молоді люди знайомилися швидко, особливо студенти. Принаймні зараз так здається.
Мені дуже подобалося, що він італієць. Я й досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Та не буду розповідати про наш роман. Його, власне, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Усе сталося швидко, спонтанно і звичайно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачини вже не було в країні.
Мати тоді мене дуже підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо воно дано згори. А тато взагалі був неймовірно радий, хоч мені щойно виповнився 21 рік.
Мені пощастило з батьками, а донечці — з дідусем та бабусею. На жаль, їх уже немає, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось, згадала минуле. А тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але часто читаю коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, часом трапляються цікаві думки.
Отже, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Смішно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі до каси, він — за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазин біля дому крихітний, кава буквально під рукою, але все ж потрібна хвилина. І ось цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз вдарить.
Не стала вступати в суперечку. Мовчки оплатила покупки та пішла додому. Чую – хтось швидко наздоганяє. Обертаюсь, а це він, той самий хам. Тільки тепер на обличчі посмішка, а в руках – шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене й починає благати пробачення за свою поведінку. Каже, що останнім часом багато працював, нерви зовсім розхрістані.
Я усміхнулася. Отак і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, свою квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Він справді дуже розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку знайомства він зробив мені пропозицію і запросив переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. Або просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла – у неї своє життя й сім’я, тільки онуків досі немає.
Чи, може, я хочу щось довести собі. Мабуть, це вже й неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб опинилася в нашому РАГСі, і мій майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, які, як виявилося, змінювати не хочеться.
Наприклад, мій майбутній чоловік дуже хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння шансів немає зовсім. Мені потрібна мертва тиша, тільки так я можу відпочити.
Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.
Розумію, звучить нудно. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Ранком я маю у тиші випити каву та почитати новини на планшеті. А зараз я змушена читати їх вголос і обговорювати з ним. Відчуття, ніби в мене відбирають особистий простір.
Мені не подобається, що вдома він ходить, як жебрак, хоча на роботу виходить, ніби модель з подіуму.
Можливо, я до всього звикну. І до бруА може, й ні — але вже немає сенсу повертатись назад, адже серце каже, що цього чоловіка варто дарувати своєю терпимістю.
