«Мені 67 років, і я живу сама. Благаю дітей забрати мене до себе, але вони відмовляються. Не знаю, як жити далі…»
«Мені 67, і я сама в цьому світі. Чоловік пішов у вічність давно, і я не знаю, як заповнити цю порожнечу. Прошу сина та доньку взяти мене до себе, але вони мають свої причини відмовити. Не знаю, що робити…» У таких містах, як Львів чи Київ, самотність стає особливо гіркою. Натовп на вулицях не розвіює тугу, особливо для тих, хто вже на згарищі віку. Знайомитись знову — неможливо, а безлюддя стає вічним супутником.
Сьогодні поговоримо про самотність у літах та почуємо думку психолога. Можливо, ця історія допоможе комусь знайти в собі сили для змін.
«Мені 67, я живу сама в невеличкій хатчині на околиці Чернігова. Чоловік покинув цей світ багато років тому. Досі працюю, бо лише робота рятує мене від нудьги. Але останніми роками живу, наче у сні — ніщо не тішить, все здається сірим і марним.»
«У мене немає захоплень, і я навіть не намагаюсь їх шукати. Здається, я вже застаріла для такого. Пропонувала синові з родиною — у них троє дітей — переїхати до мене, але невістка відмовила. Мабуть, не хоче мешкати під одним дахом із старою.»
«Думала поселитись у доньки, але в неї своя сім’я, і вона теж не бажає, щоб я жила з ними. Хоча вони завжди раді моїм візитам. Готують каву, печуть палянички, слухають мої оповідки. Але що частіше я в них гостюю, то важче повертатись у свою пусту хату. Та все одно доводиться…»
Наша героїня, Марія Степанівна, не знає, як розірвати це коло. Її життя, навіть у такому віці, не повинно бути таким похмурим. Єдина надія — те, що вона почала думати про зміни. Це вже крок уперед.
«Відсутність інтересів і, що гірше, байдужість до них — можливі ознаки депресії. Марії варто звернутись до лікаря чи психолога», — радить фахівець.
На думку психолога, 67 років — зовсім не кінець. Проблема не в тому, що діти не хочуть жити з матір’ю. Дорослі діти мають право на власний простір, де вони влаштували своє життя. Примушувати їх міняти його — не вихід.
«Марії треба відпустити думку, що щастя — лише поряд із дітьми. Вона сама може змінити своє життя. Потрібно лише озирнутись: у Чернігові є гуртки, можна піти на екскурсії, знайти однодумців. Нові враження — саме те, що їй зараз потрібно», — каже психолог.
Фахівець має рацію: Марії варто подивитись на життя інакше. Якщо діти зайняті своїми справами, не варто їх примушувати. Тим більше, що вони люблять її і приймають у себе. Чому б не спробувати знайти радість у чомусь новому?
У віці, коли ще є сили, можна здійснити мрії, відкладені колись. Хтось вчиться вишивати, хтось записується на співи, а хтось навіть їздить світом. Найгірше — коли дні зливаються в одноманітність: телевізор, лікарня, магазин… Таке життя лише поглиблює самотність.
Сьогодні можливостей для всіх повно, і гріх ними не скористатись. Буває, що знаходять кохання, вже маючи онуків, або відкривають нові таланти на пенсії.
Але багато залежить і від молодших. Діти та онуки можуть допомогти близькій людині не втратити інтерес до життя. Іноді достатньо просто уваги: дзвінка, запрошення на обід або спільної прогулянки. Для літньої людини це може стати рятівним колом.
