«Мені 67 років, і я живу самотньо. Благаю дітей взяти мене до себе, але вони відмовляються. Не знаю, як жити далі…»
«Мені 67, і я зовсім одна. Чоловік пішов з життя давно, і я не знаю, як заповнити цю порожнечу. Просила дітей, щоб забрали мене до себе, але вони не погоджуються. Не знаю, що робити…» У таких великих містах, як Київ, самотність стає справжнім тягарем. Натовпи незнайомців на вулицях не приносять радості, особливо літнім людям. У такому віці заводити нові знайомства майже неможливо, і туга стає вічним супутником.
Сьогодні ми поговоримо про самотність у літньому віці та дізнаємося, що про це думає психолог. Може, наша історія допоможе комусь знайти сили та натхнення для змін.
«Мені 67, я живу одна у маленькій квартирці на околиці Києва. Чоловіка немає вже багато років. Досі працюю, бо лише робота рятує мене від нудьги. Але останніми роками живу, як у тумані — ніщо не тішить, все здається сірим і безглуздим».
«У мене немає хобі, і я навіть не намагаюся його знайти. Здається, я вже занадто стара для цього. Пропонувала синові та його сім’ї — у них троє дітей — переїхати до мене, але невістка відмовила. Напевно, їй не хочеться жити під одним дахом зі старою».
«Думала перебратися до доньки, але в неї своя родина, і вона теж не хоче, щоб я жила з ними. Хоча вони завжди раді, коли я приходжу у гості. Заварюють каву, готують смачну вечерю, слухають мої оповідання. Але чим частіше я в них буваю, тим важче повертатися до своєї порожньої хати. А доводиться…»
Марія, наша героїня, не знає, як вирватися з цього кола. Її життя, навіть у 67, не повинно бути таким похмурим. Єдиний промінь надії — те, що вона почала думати про зміни та шукати способи боротьби із самотністю. Це дає їй шанс.
«Відсутність хобі та, що гірше, байдужість до його пошуку можуть бути ознаками депресії. Марії варто звернутися до невролога, психолога або психотерапевта», — радить фахівець.
На думку психолога, у сучасному світі 67 років — зовсім не старезний вік. Проблема не в тому, що діти не хочуть жити з матір’ю. Дорослі діти цінують особистий простір, де вони влаштують власне життя. Змушувати їх міняти звичний порядок — не вихід.
«Марії треба відмовитися від думки, що щастя можливе лише поруч із дітьми. Вона може змінити своє життя сама. Досить уважніше подивитися навколо: у Києві проходить безліч заходів, можна побувати там, де вона ніколи не була, або знайти нових знайомих. Нові враження — саме те, що їй зараз потрібно», — каже психолог.
Схоже, фахівець має рацію: Марії варто поглянути на своє життя інакше. Якщо діти зайняті своїми справами і не хочуть жити разом, не треба їх примушувати. Тим більше, що в іншому стосунки з ними теплі та добрі. Чому б не спробувати наповнити свої дні сенсом?
У літньому віці, коли ще є сили і час, можна здійснити мрії, які були відкладені в молодості. Хтось починає малювати, хтось записується на танці, а хтось і подорожує. Найгірше, коли дні зливаються в одноманітну рутину: телевізор, поліклініка, магазин… Таке життя лише поглиблює самотність, заганяючи людину в кут.
Сьогодні можливості для людей будь-якого віку величезні, і нерозумно ними не користуватися. Дехто знаходить кохання, вже маючи дорослих онуків, інші відкривають для себе нові захоплення після виходу на пенсію.
Але багато залежить і від молодшого покоління. Діти та онуки можуть допомогти близькій людині не втратити інтерес до життя. Іноді досить простої уваги: дзвінка, запрошення в гості чи спільної прогулянки. Для літньої людини це може стати справжнім порятунком.
