У тихому селі на Вінниччині, де поля золотилися соняшниками, а вона, як кажуть, була “не з першої, але й не з останньої”, жив дід Панас семидесятирічний господар, що мав і худобу, і землю, і три дочки заміжні. Та багатство, як шепталися сусідки біля криниці, не лікує самотності. Після смерті дружини Галки, яка народила йому лише доньок, старий щоночі пив горілку з перцем “для мужності” та мріяв про сина.
Вибор його впав на Олесю, двадцятирічну дівчину з бідної родини. Її батько був винний місцевому шинкареві за борги, а молодший брат хворів ліки коштували, як три вівці. Олеся, зітхнувши, погодилася: “Хай буде, як буде. Лише б рідних витягти.”
Весілля гуляли на всю громаду. Дід Панас, у новій вишиванці, пишався, ніби півень перед зорею, а Олеся, бліда як стіна, посміхалася через силу. “Дивіться, шептали баби, дівчина квітка, а він вже й не пень, а корч.”
Але перша шлюбна ноч вийшла несподіваною. Дід Панас, випивши для сміття настоянки з женьшенем (“щоб певні речі стояли, як у двадцять”), раптом схопився за груди, зробив око як у кота перед дощем і впав на ліжко. Олеся закричала, сусіди збіглися, але було пізно: “Віддав Богу душу, наче свічку задув”.
Село гуло: “Одружився на дитині і сам дитиною став перед Господом”, “Бідолашна Олеся і дружиною не встигла побути, і вдовою вже”.
Похорони були пишні з бандуристами та коливою. А Олеся, тепер “молода вдова”, стояла, накрита хусткою, і думала: “Ну от, борги покрила, брата лікують А тепер що? Живи з плямом на репутації.”
З того дня її доля була немов пересолений борщ і їсти не можна, і викинути шкод
