**Щоденник**
Сьогодні мені хочеться розповісти історію, яка вразила мене до глибини душі.
У двадцять три роки Тарас Шевченко вже ніс на плечах більше, ніж багато хто вдвічі старші за нього. Обдарований студент-юрист, він вірив, що працею та наполегливістю зможе прокласти шлях до кращого життя для себе та своєї родини.
Але доля любить випробовувати навіть найміцніших.
Два роки тому несподівано помер його батько, Іван, від серцевого нападу. Скорбота була невимовною, але розпадатися не було часу. Разом із горем прийшли борги, про які Тарас навіть не підозрював.
Родина Шевченків, колись повна тепла, тепер жила у постійній тривозі. Листи від кредиторів приходили щодня, рахунки накопичувались на кухонному столі. Скромні заощадження розтанули, як сніг навесні.
Матір Тараса, Олена, не могла допомогти — вона боролася з раком, а лікування вичавлювало з родини останні гроші. Його молодша сестра, Соломія, якій ледве виповнилося чотирнадцять, мріяла стати ветеринаром. Вона намагалась бути бадьорою, але Тарас бачив тривогу в її очах. Кожного вечора після пар та неоплачуваної практики в невеличкій юридичній фірмі він сидів над паперовою горою, шукаючи вихід.
Як оплатити ліки матері? Як дати Соломії освіту? Чи витримаю я цей тягар?
Одного разу колега запросив його на благодійний бал, який влаштовувала знатна родина у Києві. Тарас ледь не розсміявся — у нього не було ні часу, ні грошей, ні належного одягу. Але колега наполіг: «Це шанс завести корисні знайомства».
У позичених туфлях і єдиному пристойному краваті він пішов.
Бал виявився світом, який він ніколи не знав: розкішний особняк, блискучі люстри, офіціанти зі срібними підносами. Тарас тримався осторонь, відчуваючи, що він тут чужий.
А потім до нього підійшла вона.
Ганна Біла.
Їй був сімдесят один рік, але вона несла себе з такою грацією, що навколишні мимоволі розступалися. Світле волосся було зібране в елегантний пучок, перли на шиї сяяли, а глибокі блакитні очі, здавалося, бачили наскрізь.
«Ти тут не свій, правда?» — запитала вона з ледь помітною усмішкою.
Тарас почервонів. «Чесно? Так. Я тут випадково».
Незрозуміло чому, він розповів їй усе: про батька, хворобу матері, мрії сестри та власне відчаї. Вона слухала без осуду, з щирою цікавістю. Вони говорили так довго, що він і не помітив, як минув вечір. Розлучаючись, Тарас подумав, що більше її не побачить.
Але доля знову втрутилася.
Через кілька днів стан матері погіршився, ліки подорожчали. Соломія замикалася в собі, відчуваючи напругу, яку ніхто не наважувався обговорювати. Коли телефон задзвонив, Тарас був на межі.
«Тарасе? Це Ганна Біла. Пам’ятаєте мене з балу?»
Він здригнувся. «Звісно, пані Біла».
«Я хочу запросити вас до себе. Треба обговорити важливу справу».
Частина його вагалася. Що спільного може бути в нього з цією жінкою? Але думка про лікування матері змусила погодитися.
Два дні потому він знову стояв перед розкішним особняком. Економка провела його до сонячної вітальні, де Ганна сиділа у високому кріслі.
«Дякую, що прийшли», — промовила вона, запрошуючи сісти.
Її погляд був спокійним, але проникливим.
«Буду прямою, — почала вона. — Мені сімдесят один. Я вдова більше десяти років. Чоловік залишив мені статки, але немає ні дітей, ні близьких родичів. Багато хто шукав моєї компанії, але їм потрібні були гроші, не я».
Тарас мовчав.
«Але ти інший, — продовжила Ганна. — Ти не шукав вигоди. Ти чесний, відповідальний, прагнеш допомогти своїй родині. Тому я пропоную тобі одружитися зі мною».
Тарас остовпів. «Одружитися?»
«Так, — сказала вона рішуче. — Це не про кохання. Мені потрібен компаньйон, людина, якій я можу довіряти. В обмін я оплачу лікування твоєї матері, навчання сестри й твою освіту».
Кімната немов закрутилася навколо.
«Я знаю, це незвично, — додала Ганна, — але я прожила достатньо, щоб розуміти: щастя буває різним. Я пропоную тобі стабільність і повагу».
Тарас думав про матір, про Соломію, про власні мрії, відкладені на потім.
«Чому саме я?»
Вона усміхнулася. «Тому що ти не намагався сподобатися. Ти справжній».
Тієї ночі він не спав.
Тиждень потому вони
