Все почалося з дрібниці — з чогось маленького, ніби неважливого. Оксана й не думала, що ця дрібниця розкриє перед нею прірву, в яку страшно зазирнути. Все почалося з полуниці.
Марічка — її донечка, її світло, її дихання, її дев’ять років життя, прожитих у любові й турботі — раптом вкрилася червоними плямами після шматочка солодкого десерта. Нічого страшного, подумала Оксана. Алергія — буває. Але коли лікар, навіть не зазирнувши в картку, сказав: «Ну, у когось таке буває на ягоди», — у грудях щось здригнулося. У їхній родині ніколи не було алергії. Ні в неї, ні в чоловіка, ні в батьків. Ніколи.
А потім — очі.
Карі. Глибокі, як ніч, як шоколад, як очі чоловіка. А в Оксани — сіроголубі, як ранкове небо над морем. Вона дивилася на доньку й не впізнавала. У ній не було жодної її риси. Ні вигину брів, ні лінії підборіддя, навіть тієї звички мружитися при яскравому світлі, яку Оксана передала б усій всесвіту, якби могла.
— Генетика — штука складна, — снисходительно усміхнувся лікар, перегортаючи аналізи. — Рекомбінантні гени, спадкові мутації… Може, у бабусі по чоловікові було так само?
Оксана мовчала. Вона не шукала виправдань. Вона слухала не розумом — серцем. А серце матері не обдуриш. Воно б’ється в унісон з дитиною, навіть якщо та — не від неї. І зараз воно билося не в такт. Воно рвалося.
Вночі, коли дім поринув у тишу, коли чоловік спав, а Марічка міцно спала під ковдрою з ведмедиком, Оксана відкрила стару картонну коробку, засипану пилом на найвищій полиці шафи. Там лежали документи з пологового — пелюшка, бірка з ім’ям, світлина з рожевими плідними водами і свідоцтво про народження. Вона перечитувала кожен рядок, як молитву. І раптом — погляд зачепився за підпис медсестри.
Нерозбірливі, ніби навмисне перекручені закарлючки. Наче хтось хотів, щоб ніхто не зміг прочитати. Наче хтось знав, що одного разу хтось буде шукати правду.
І Оксана почала копати.
Спочатку — тихо, на дотик, як сліпа у темряві. Потім — з відчаєм звіра в пастці, з лють
