Все почалося з дрібниці здавалося б, зовсім незначного моменту. Оксана й гадки не мала, що ця дрібниця розкриє перед нею прірву, в яку страшно зазирнути. Все почалося з полуниці.
Марічка її донечка, її світло, її дихання, її девять років життя, наповнені турботою раптом вкрилася червоними плямами після шматочка солодкої ягоди. «Нічого страшного», подумала Оксана. Алергія буває. Але коли лікар, навіть не заглянувши в картку, сказав: «Ну, у когось таке буває на ягоди», у грудях щось стиснулося. У їхній родині ніколи не було алергії. Ні в неї, ні в чоловіка, ні в батьків. Ніколи.
А потім очі.
Карі. Глибокі, як ніч, як кава, як очі чоловіка. А в Оксани блакитно-сірі, як ранкове небо над Дніпром. Вона дивилася на доньку і не впізнавала. У ній не було жодної її риси. Ні вигину брів, ні лінії підборіддя, навіть тієї звички прижмурюватися на сонці, яку Оксана передала б усій вселеній, якби могла.
Генетика справа складна, снизхільно посміхнувся лікар, перегортаючи аналізи. Рекомбінація генів, спадкові мутації Може, у бабусі по лінії чоловіка було те саме?
Оксана мовчала. Вона не шукала пояснень. Вона слухала не розумом серцем. А серце матері не обманеш. Воно бється у такт із дитиною, навіть якщо та не від неї. А зараз воно билося не в унісон. Воно рвалося.
Вночі, коли дім занурився у тишу, коли чоловік спав, а Марічка міцно спала під ковдрою з ведмедиком, Оксана відкрила стару картонну коробку, запылену на самій верхній полиці шафи. Там лежали документи з пологового пелюшка, бірка з імям, світлина з рожевими плідними водами, і свідоцтво про народження. Вона перечитувала кожен рядок, як молитву. І раптом погляд зачепився за підпис медсестри.
Нерозбірливі, навмисно перекручені закарлючки. Ніби хтось хотів, щоб ніхто не зміг прочитати. Ніби хтось знав, що одного дня хтось буде шукати правду.
І Оксана почала копати.
Спочатку тихо, наосліп, ніби в темряві. Потім з розпачем звіра, з лютью матері, яка раптом усвідомила, що може втратити все. Вона знайшла у соцмережах жінок, які народжували того ж дня, у тій же лікарні. Вийшла на Ірину жінку із сусіднього району, з такою ж донькою, з таким же імям: Марічка.
Вони зустрілися в кавярні. Осінній дощ бив у вікна, немов попереджаючи. Дівчатка сиділи за сусіднім столиком, сміялися, ділилися чіпсами. І раптом Оксана побачила та Марічка, чужа, дивилася на неї. І посміхнулася. Так само. Так само, як усміхалася її Марічка. Так само, як усміхалася вона сама в дитинстві.
Ти ти її мати? прошепотіла Оксана, відчуваючи, як грудям піднімається ком, як тремтять руки, як світ починає розпливатися.
Ірина зблідла. Очі її розширилися. Вона дивилася на Оксану, як на примару з минулого. І в цю мить обидві жінки зрозуміли: щось пішло не так. Дуже не так.
Тест ДНК поставив крапку. Холодну, чорну, як могильна плита.
Результат: «Не є біологічною матірю».
Оксана стояла перед вибором, який не повинен робити жоден батько. Суд. Скандали. Розбиті сімї. Діти, розірвані на частини. Або мовчання. Життя, ніби нічого не сталося. Продовжувати любити ту, що росла в її руках, в її обіймах, в її серці.
Мамо, що з тобою? не її донька потягнула її за руку, дивлячись з тривогою. Ти плачеш?
Нічого, сонечко Оксана стиснула зуби, витираючи сльози тильною стороною долоні. Просто протяг.
Але вона вже знала: правда іноді страшніша за брехню. Бо брехню можна забути. А правда вїдається в душу, як іржа.
Частина 2: «Вибір»
Минуло три місяці. Офіційні результати ДНК лежали у шухляді комода, як невибухнула граната. Кожного разу, коли Оксана відкривала її, руки тремтіли. Кожне слово «не відповідає», «ймовірність спорідненості виключена» встромлялося в серце, ніж ніж. Вона читала і перечитувала, наче сподівалася, що текст зміниться. Що правда зникне, якщо на неї довго дивитися.
Вона зустрічалася з Іриною. Вперше у парку, у сивому тумані, коли листя падало, як сльози. Вони говорили тихо, як змовниці, боячись, що дерева розкажуть їхню таємницю. Другий раз у юриста, у кабінеті із запахом старих книжок і кави.
За законом, ви можете подати позов про підміну, сказав він, розводячи руками. Але суди тривають роками. І головне що ви хочете в результаті? Забрати «свою» доньку? Віддати «чужи
8 років тому в пологовому будинку нам підмінили доньку: моя дитина в чужих людей. Ось як я повернула свою кровинку…