Все почалося з дрібниці – здавалося б, незначної деталі. Марійка й уявити не могла, що ця дрібниця розкриє перед нею прірву, в яку навіть заглядати страшно. Все почалося з полуниці.
Оленка – її донечка, її світло, її подих, її дев’ять років життя, прожитих у любові й турботі – раптом покрилася червоними плямами після шматочка солодкого десерту. «Нічого страшного», подумала Марійка. Алергія – буває. Але коли лікар, навіть не зазирнувши в картку, сказав: «Ну, у когось таке буває на ягоди», – у грудях щось стиснулося. У їхній родині ніколи не було алергії. Ні в неї, ні в чоловіка, ні в батьків. Ніколи.
А потім – очі.
Карі. Глибокі, як ніч, як шоколад, як очі чоловіка. А в Марійки – блакитно-сірі, як ранкове небо над Дніпром. Вона дивилася на доньку й не впізнавала. У дівчинки не було жодної її риси. Ні вигину брів, ні лінії підборіддя, навіть звички мружитися на сонці, яку Марійка передала б усьому світу, якби могла.
«Генетика – штука складна», – снисходильно посміхнувся лікар, перегортаючи аналізи. «Рекомбінантні гени, спадкові мутації… Може, у бабусі по лінії чоловіка було те саме?»
Марійка мовчала. Вона не шукала виправдань. Вона слухала не розумом – серцем. А материнське серце не обдуриш. Воно б’ється в унісон із дитиною, навіть якщо та – не від неї. І зараз воно билося не в такт. Воно рвалося.
Вночі, коли дім занурився в тишу, коли чоловік спав, а Оленка міцно спала під ковдрою з ведмедиком, Марійка дістала стару картонну коробку, засипану пилом на самій верхній полиці шафи. Там лежали документи з пологового – пелюшка, бірка з ім’ям, світлина з рожевими плідними водами і свідоцтво про народження. Вона перечитувала кожен рядок, як молитву. І раптом – погляд зачепився за підпис медсестри.
Нерозбірливі, наче навмисне спотворені закарлючки. Ніби хтось хотів, щоб ніхто не зміг прочитати. Ніби хтось знав, що одного дня хтось почне шукати правду.
І Марійка почала копати.
Спочатку – тихо, на дотик, як сліпа у темряві. Потім – з розпачем звіра, з люттю матері, яка раптом усвідомила, що може втратити все. Вона знайшла у соцмережах жінок, які народжували того ж дня, у тій же лікарні. Вийшла на Ганну – жінку із сусіднього району, з такою ж донечкою, з таким же ім’ям: Оленка.
Вони зустрілися в кав’ярні. Осінній дощ стукав у вікна, ніби попереджав. Дівчатка сиділи за сусіднім столиком, сміялися, ділились чіпсами. І раптом Марійка побачила – та Оленка, чужа, подивилася на неї. І посміхнулася. Так само. Так само, як усміхалася її Оленка. Так само, як усміхалася вона сама в дитинстві.
«Ти… ти її мати?» – прошепотіла Марійка, відчуваючи, як груди стискає, як тремтять руки, як світ починає розпливатися.
Ганна поблідла. Очі її розширилися. Вона дивилася на Марійку, як на примару з минулого. І в цю мить обидві жінки зрозуміли: щось пішло не так. Дуже не так.
Тест ДНК поставив крапку. Холодну, чорну, як надгробна плита.
Результат: «Не є біологічною матір’ю».
Марійка стояла перед вибором, який не має робити жодна мати. Суд. Скандали. Розбиті родини. Діти, розірвані на частини. Або – мовчання. Життя, ніби нічого не сталося. Любити ту, що росла в її руках, в її обіймах, в її серці.
«Мамо, що з тобою?» – не її донька потягла її за руку, дивлячись із тривогою. «Ти плачеш?»
«Нічого, сонечко…» – Марійка стиснула зуби, витираючи сльози тильною стороною долоні. «Просто протяг».
Але вона вже знала: правда іноді страшніша за брехню. Бо брехню можна забути. А правда – в’їдається в душу, як іржа.
Минуло три місяці. Офіційні результати ДНК лежали у шухляді комода, як невибухнула бомба. Кожного разу, коли Марійка відкривала її, руки тремтіли. Кожне слово – «не відповідає», «ймовірність батьківства виключена» – встромлялося в серце, як ніж. Вона читала й перечитувала, ніби сподівалася, що текст зміниться. Що правда зникне, якщо на неї довго дивитися.
Вона зустрічалася з Ганною. Вперше – у парку, у сірому тумані, коли листя падало, як сльози. Вони говорили тихо, як змовниці, боячись, що дерева розкажуть їхню таємницю. Другий раз – у юриста, в кабінеті з запахом старих книжок і кави.
«За законом ви можете подати позов про підміну», – сказав він, розводячи руками. «Але суди тривають роками. І головне – що ви хочете в результаті? Забрати «свою» доньку? Віддати «чужину»?
Марійка не відповіла. Вона дивилася на фото. На ту Оленку – ту, що її кров, її плоть, її гени. Дівчинка з її бровами, її сміхом, її звичкою крутити волосся
