– Мамо, ти завжди казала, що я жадібна, – посміхнулась донька. – Ось і подарувала твій сервіз тітці Олені.
З дитинства Ярослава звикла, що іграшки в їхньому домі довго не затримувались. Усе було через те, що її мама Катерина Іванівна любила ходити в гості й періодично дарувала їх дітям сусідів.
– Мамо, навіщо ти взяла мою ляльку? – досить стривожено запитала Ярослава.
– Ярославо, люба, я знаю, що ти дуже любиш цю ляльку, але маленька дівчинка, яка живе навпроти нас, захворіла і їй зараз доволі сумно. Я подумала, що наша лялька зможе підняти їй настрій і зробити її трішки щасливішою. Нову ляльку ми завжди зможемо придбати, а от можливість зробити добру справу трапляється нечасто, – пояснювала мама, погладивши доньку по волоссю.
Ярослава задумливо подивилася на ляльку, потім на матір і пустила сльозу. Вона не хотіла розставатися зі своєю улюбленицею.
Та, на жаль, схвалення від інших для Катерини Іванівни було важливіше дитячих сліз.
– Не плач, не можна бути такою жадібною, – роздратовано промовила жінка і відправила дівчинку робити домашні завдання.
З часом, коли Ярослава підросла, до іграшок додалися книжки та одяг, які віддавалися незнайомим людям.
Спочатку дівчина просто покірно приймала це, думаючи, що мати діє з найкращих намірів, а вона, дійсно, жадібна.
Але поступово Ярослава почала розуміти, що мама робить це не через добрі наміри, і в її серці зароджувалося почуття образи та нерозуміння.
– Я до тітки Марини, прийду пізно, – сказала Катерина Іванівна і зняла з вішалки пуховик доньки.
– Ти чого, в моєму пуховику зібралась іти? – сміялася Ярослава, побачивши свій одяг у руках матері.
– Ні, ти що, я в нього не влізу, ти набагато стрункіша за мене, – безглуздо посміхаючись, промовила жінка.
– Тоді нащо ти зняла його з вішалки? – серйозним голосом запитала донька.
– Я його доньці Марини обіцяла, у неї порвався, а новий купувати не хочуть, бо скоро весна, – стала викручуватись мама.
– А я в чому буду ходити? В її порваному? – із подивом промовила Ярослава.
– Я ж кажу, скоро весна, тобі пуховик вже не знадобиться. Якщо буде холодно, то візьмеш мій, – нервово буркнула Катерина Іванівна.
Ярослава продовжувала дивитися на матір із нерозумінням, відчуваючи, як у її серці зростає обурення.
“Чому вона завжди віддає мої речі? Чому вона думає, що це нормально?” – запитувала себе дівчина.
Вперше за всі роки вона рішуче підійшла до матері і вирвала зі своїх рук свій пуховик.
– Мамо, я не розумію, чому ти постійно роздаєш мої речі іншим? Це не нормально! – зціпивши зуби промовила Ярослава.
– Ти надто егоїстична, донько. Тобі потрібно вчитися ділитися з іншими, – нахмурившись, промовила Катерина Іванівна.
– Але чому завжди мої речі? Чому мої іграшки, книжки чи одяг? – обурилася донька. – Я не проти ділитися, але чому завжди саме моє? Візьми і віддай їм свій пуховик.
Мати подивилася на доньку з подивом, ніби не розуміючи, про що йдеться.
Потім образливо стиснула губи і мовчки вийшла з дому. Ярослава зраділа, що відстояла свою власність і повісила пуховик на вішалку.
Весь день вона ходила з почуттям гордості за свій вчинок, але наступного дня все повторилося.
Тільки цього разу ніхто не запитував дозволу у Ярослави і не звітував їй.
Катерина Іванівна мовчки взяла пуховик з вішалки і швидко вийшла з дому.
Її дочка, побачивши зникнення, почала плакати від образи. Того дня вона зрозуміла, що, тільки живучи окремо від матері, може врятувати свої речі.
Коли Катерина Іванівна повернулася додому, вона побачила розчарований погляд доньки і відчула неявне почуття провини.
Але гордість і переконаність у власній правоті заглушили це відчуття. Поступово, внутрішнє невдоволення Ярослави перетворилося на рішучість змінити ситуацію.
Вона доклала всіх зусиль, щоб закінчити школу з хорошими оцінками і вступити на бюджет до університету.
Щойно дівчина переїхала жити в гуртожиток, вона ненароком відчула полегшення.
Навіть живучи в кімнаті з ще трьома студентками, Ярослава менше переживала за збереження своїх речей, ніж коли перебувала в рідному домі.
Роки йшли, дівчина закінчила університет і влаштувалася на роботу. Зняла собі окреме житло і почала будувати особисте життя.
Незважаючи на минулі образи, Ярослава регулярно телефонувала матері й іноді навідувала її.
Одного разу Катерина Іванівна гостювала у доньки і вирішила за звичкою віддати її нові джинси своїй родичці.
– Ярославо, я ці штани Маші передам, у вас розмір якраз однаковий, – ніби нічого й не сталося промовила жінка.
– Мамо, ти що, знову? Це мої джинси, я їх сама купила і ні за що не віддам, – зло вигукнула дівчина.
Катерина Іванівна здивовано глянула на Ярославу, вона не очікувала, що донька дасть відсіч.
– Тобі шкода чи що? І якою ж ти у нас виросла? З дитинства була жадібною, – незадоволено проговорила мати.
– Легко бути доброю за чужий рахунок, ти свої речі розпочни роздавати, – запропонувала донька.
Катерина Іванівна нахмурилась, але нічого не відповіла. Жінка мовчки одягнулася і пішла.
Того дня в голові Ярослави зародився план, як провчити матір і заодно помститися за своє дитинство.
Наближалося день народження сестри покійного батька, дівчина знала, що її обов’язково запросять.
Тітка Галина добре ставилася до племінниці, на відміну від її матері, яку вона не переносила духом.
За день до іменин тітки Ярослава побувала в гостях у Катерини Іванівни і під виглядом своїх речей потайки витягла стародавній столовий сервіз.
Попри давність, виглядав він чудово, так що подарувати його не було соромно.
Родичка такому подарунку дійсно зраділа, а ось мати, яка помітила зникнення, не на жарт розгнівалася.
– Ти куди поділа мій столовий сервіз? Я його все життя берегла, як новий був, – грізно спитала Катерина Іванівна.
– Мамо, ти ж завжди твердала, що потрібно ділитися з іншими, робити добрі вчинки, – посміхаючись, відповіла Ярослава. – Ось я і подарувала сервіз тітці Галині, вона йому дуже зраділа.
Жінка розгубилася від такої відповіді і кілька хвилин мовчки дивилася на тріумфуючу доньку.
– Ти повинна була спочатку мене спитати, чи хочу я його комусь дарувати чи ні, – нарешті знайшла, що сказати Катерина Іванівна.
– А ти мене хоч раз спитала, коли мої речі з дому забирала? – не витримала донька.
– Яйця курку не вчать, запам’ятай це! Це я тобі їх купила, значить, я мала право ними розпоряджатися так, як захочу! – розгнівано прокричала мати.
– А цей сервіз купував батько, тож вважай я своє спадок роздаю, – їдко відповіла Ярослава.
Катерина Іванівна не змогла стерпіти нахабної поведінки доньки і вигнала її з квартири.
Більше року жінка не спілкувалася з Ярославою і не відповідала на її дзвінки – настільки сильна була її образа.
Проте до Нового Року вона переосмислила їхні стосунки і першою вийшла на контакт.
