Вас вітає Марина Ковальчук, і я мешкаю в селі Куликівка, де Чернігівська область ховає свої давні вулички у тіні історії. Нині я насолоджуюся мирним життям із сином, у якого є все, про що можна тільки мріяти, але шлях до цього щастя був викований болем і жертвами, про які більшість навіть не в змозі уявити. Моя історія — це рана, прихована за усмішкою, з якою я зустрічаю кожен новий день.
Все почалося напередодні випускного, у рік, коли я закінчувала школу. Мені було 17, я була молодою, сповненою надій та амбіцій. Вечорами я губилася в бібліотеці — любила книги, їх запах, їх обіцянки знань. Це було моє сховище, де я готувалась до іспитів, мріючи про майбутнє. Бібліотекарі стали мені майже рідними, а батьки працювали не покладаючи рук, щоб забезпечити нас. Тато, Олексій, був майстром на заводі, а мама, Лідія, вчителькою. Того лютневого вечора я так захопилася читанням, що пропустила останній автобус. Але не було відчуття страху — я знала кожен куточок нашого села, як свої п’ять пальців. Я вирішила скоротити шлях через парк — холод пробирав до кісток, і я поспішала додому.
І ось він з’явився — темна фігура у військовій формі, від нього віяло перегаром. «Запальничка є?» — хрипко запитав він. Я похитала головою, але не встигла зробити й кроку, як він схопив мене. Навколо нікого — лише ніч і його важке дихання. Він затягнув мене в кущі, затулив рот рукою, приглушуючи мій крик. Розірвав колготи, нижню білизну, і на замерзлому снігу вчинив своє брудне діло. Біль розривав мене — я була дівчиною, а він тиснув усім тілом, ніби хотів розчавити. Я задихалася, сльози замерзали на щоках. Потім він підвівся, кинув мене, голу і тремтячу, і пішов, наче нічого й не сталося.
Я ледве піднялася, дісталася додому. Принижена, зламана, я заховала порваний одяг у смітник і мовчала. Сором сковував мову — я не сказала ні батькам, ні друзям. Але за три місяці правда виплила на поверхню: я була вагітна. Світ обвалився. Я плакала, розповідаючи все мамі й татові. Аборт у ті часи був небезпечний, і вони боялися втратити мене. Ми вирішили залишити дитину, але поїхати туди, де ніхто не знає нашої таємниці. Заради мене і мого сина, якого назвали Іваном, батьки залишили все — гарну роботу, друзів, звичне життя. Тато залишив посаду начальника цеху, мама — роботу завідувачки в школі. Вони влаштувались на низькооплачувані роботи в іншому місті, щоб дати мені шанс почати заново.
Коли Іван народився, я дивилася на нього і не могла повірити: він був так схожий на мене — чистий, невинний, ніби світло в тій темряві, що зламала мене. Ми впоралися — разом, незважаючи на всі жертви. Батьки не жалкували ні за чим, спостерігаючи, як він зростає. А коли він пішов у садок, я зустріла Миколу — чоловіка, який став моїм підпертям. Він увірвався в моє життя з романтикою і теплом, сприйняв Івана як свого. Я ніколи не зважилася розповісти йому правди про те, як з’явився мій син — боялася зруйнувати цю крихку ідилію. Любов, якою він нас оточив, здавалася занадто цінною, щоб її зганьбити.
Минуло 25 років. Іван виріс — високий, розумний, з теплими очима, як у мене. Він закінчив університет у Києві, працює у великій компанії, знайшов дівчину, і скоро я стану бабусею. Я дивлюся на нього і відчуваю гордість, змішану з тихою радістю. Моє життя тепер — це затишний дім, спокійні вечори, сміх сина. Микола поруч, і я вдячна йому за кожен день. Я навчилася бачити світ у яскравих тонах, але тінь того лютневого вечора живе в мені. Я заплатила за це щастя ціну, яку не побажаю нікому — приниження, страх, втрату невинності, жертви батьків.
Іноді я прокидаюся вночі, і перед очима з’являється той парк, той сніг, той запах алкоголю. Я не можу забути, як моє тіло ламали, як душу розривали на шматки. Але потім я чую кроки Івана в сусідній кімнаті, його голос, його сміх, і розумію: із цього болю народилося диво. Мій син — моя радість, моя причина. Заради нього я вистояла, заради нього батьки залишили все. Микола дав мені другий шанс на любов, і я тримаюсь за нього, як за рятівне коло. Сьогодні я можу усміхатися, але ця усмішка — як маска, під якою прихована рана, що ніколи не загоїться. Я живу, я щаслива, але ціна цього щастя — моя вічна пам’ять про те, що я пережила. І все ж я дякую долі за Івана, за кожен день із ним, за те, що із темряви виросло щось прекрасне.
