«Добрий день! Я щодо оголошення про кімнату!»
На порозі квартири, де проживала Ганна Іванівна, стояла справжня “сіра миша”: одягнена в затерті джинси, вицвілу футболку, на ногах старі кросівки, а в руках вона тримала сумку, яка теж виглядала не кращим чином. Світло-русяве хвилясте волосся було зібране в простий хвіст. На обличчі жодного граму косметики. Єдине, що привертало увагу до цієї “блідої немощі” — це очі. Великі, сині й ясні…
Ганна Іванівна уважно розглянула дівчину й кивнула: «Заходь!»
– Отже, моя люба, електрику даремно не витрачати, воду економити, зрозуміла?! І щоб чистота була! І жодних гостей! Питання є?
Дівчина посміхнулася і кивнула головою: «Так, добре!»
– Покладиста, — подумала Ганна, — Рідкість в наш час… Одразу видно, що з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звати Ліза, і вона дійсно приїхала з села, де її родина має власну ферму, а сама вона приїхала вчитися на ветеринара.
– Ну зрозуміло! Свиней будеш лікувати! — підсумувала Ганна Іванівна.
Ліза навіть натяку на образу не показала, лише посміхнулася: «І свиней, і корів, і коней, а також котів, собак — усіх! Адже тварини теж хворіють».
– Ну так, ну так! Тут людей лікувати нікого, а свиней — будь ласка! — обурилася жінка.
***
Загалом, квартирантка справила на Ганну приємне враження: скромна, не нахабна, тиха, слухняна, акуратна, чистоту в квартирі наводить, собі приготувати поїсти вміє і господиню пригостити.
Особливо Лізі вдавалися млинці: апетитні, тонкі мов папір, ніздрюваті і рум’яні. Ганнина рука сама тягнулася за таким пригощанням! Ці млинці були просто чудом кулінарного мистецтва: вони танули в роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Ганна Іванівна та Ліза, можна сказати, навіть подружилися, іноді проводили вечори за чашкою чаю.
І все, мабуть, у них склалося б добре, і Ліза спокійно закінчила б свій університет, живучи на орендованій квартирі у Ганни Іванівни. Але тут після піврічної вахти з півночі повернувся син жінки — Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати — красень («увесь в батька» — зітхнула мати). Сама Ганна звикла називати сина по-французькому “Мішель”. Сам молодий чоловік від такого звертання кривився, як від зубного болю, але терпів: “мама ж усе-таки”.
Треба сказати, що вона виховувала сина сама, і, мабуть, на цій підставі вважала його своєю власністю. Можливо, тому факт, що її Мішель приємно бесідує з квартиранткою на кухні і з апетитом їсть її млинці, став шоком для Ганни. І добре було б, якби тільки млинці! Цей “паршивець” ще й пожирав очима цю “дівку”. Ганна Іванівна від цього відкриття просто зблідла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! — жахлива думка пронизала розум матері.
***
З цього самого моменту Ганна зненавиділа свою квартирантку: і підлогу тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці здавалися не такими смачними. А найбільше Ганну лякав той закоханий погляд, яким її синочок, її кровинка дивився на цю “бліду неміч”, “селянку з хліва”…
– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! — обурено думала вона, по ночам давлячись сльозами в подушку.
– Змію на грудях пригріла! — ридала вона в слухавку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою дамою літнього віку, Іриною Вікторівною.
– Я ж думала, що на цю бліду неміч Мішель і не гляне! Тому й пустила в будинок! А вона на косметику розтратилася і волосся розпустила, та й млинцями його підкорює!
Ірина вислухала подругу, посумувала, повздыхала й висловила своє авторитетне судження:
– Ой, дивися, Ганно, як би вона твого сина не приворожила!
Цими словами Ірина підлила масла в вогонь ненависті й нерозуміння, довівши тим самим подругу до серцевого приступу.
Не те, щоб Ганна вірила в такі речі, як привороти й відвороти… усе це вона називала “мракобіссям і дикістю”, просто сама думка, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила її з розуму.
Днями вона ламала голову, думаючи, що ж робити, як віднадити сина від цієї “селянки”. Але, звичайно, показувати себе хамкою й виганяти дівчину з дому вона не збиралася. Як мінімум тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він ще, чого доброго, поїде від неї.
– Ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином показати цю дівку в неприємному світлі, щоб син відвернувся від неї.
***
Ганна Іванівна кілька днів рухалася в роздумах про те, як би віднадити сина від квартирантки. Та ж, як ні в чому не бувало, пекла млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає пронизуючого погляду Ганни. Лише одного разу запитала:
– Ганна Іванівно, Ви випадково не захворіли? Щось Ви якась сумна й бліда… і нічого не їсте…
– Все добре! — пробуркотіла Ганна і сховалася в своїй кімнаті в роздумах, як знищити цю “нахабу”. Що тільки не проносилося в голові… Навіть була думка отруїти нахалянку. Але Ганна відразу ж перехрестилася: — Прости, Господи! Який же гріх в голову прийшов.
Поки Ганна думала, Михайло одного разу прийшов додому з каблучкою і з квітами і зробив Лізі пропозицію! Від цього Ганна Іванівна цілком втратила контроль над собою і як кажуть “зійшла з котушок”.
– Навіть перед матір’ю не постеснявся, нахаба! — знову обурено плакала вона всю ніч у подушку — Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівку!
Ганна зло витерла сльози і підійшла до вікна… повернулася і раптом її погляд упав на прикроватний столик. Там лежали її сережки з смарагдами. Сережки старовинні, ціна значна. Дісталися у спадок від матері, а тій від її матері… Вона згадала з яким захопленням Ліза завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньою красою.
– От я тобі покажу! — зло прошипіла Ганна, рішуче схопивши сережки, загорнула їх у носову хусточку і вкинула їх у свою сумочку. Правда кажучи, вона тоді й зовсім погано розуміла, що робить і як буде діяти далі.
***
Ранком Ганна проснулась в хорошому настрої, сьогодні вона мала намір викинути цю селянку з дому. Назавжди.
Вона вийшла на сніданок, солодко посміхаючись… і намазуючи собі на хліб масло, звернулась до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки з смарагдами? Щось ніяк не знайду…
– Мамо, та навіщо вони мені? Що я дівчинка-красуня, чи що? — здивувався Михайло.
Тоді Ганна Іванівна з посмішкою повернулась до Лізи: – А ти не бачила мої сережки?
Ліза густо почервоніла, одна тільки думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змушувала її губитися, ховати очі і плакати.
– Я нічого не брала! — тихо сказала Ліза, давлячись слізьми.
– Ну, що я казала?! Це вона! Привласнила мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам в село…
– Але мої родичі зовсім не бідні — заперечила дівчина — І ми ніколи не брали чужого! Навіщо Ви так?
– Це ти навіщо так? — негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.
– У мене немає нічого вашого… Можете навіть поліцію викликати!
– Так що толку їх викликати, вони давно вже у твоєї рідні!
Ганна вже остаточно втратила контроль над собою і, зриваючись, як в прірву котилася все нижче і нижче, не в силах зупинити потік огидних слів на адресу дівчини.
– Мамо, що ти таке говориш? Ліза не могла таке зробити! Ти, мабуть, просто забула і сама кудись поклала.
Вони всі троє ретельно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випала носова хустинка з сережками.
Чоловік так і застиг з знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? — лише і міг він сказати, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, синочку, розумієш, я забула! — намагалася схитрувати Ганна Іванівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була жахлива! Ми з Лізою йдемо на зйомну квартиру — заявив Михайло.
– Зачекай, ти ще натерпишся з цією дівкою біди! — закричала Ганна Іванівна скрізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Лізу за руку і вивів її з дому Ганни Іванівни.
Вони зняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі разом. А одного разу Михайлові зателефонувала Ірина Вікторівна.
– Міша, твоя мама в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Ліза, дізнавшись про те, що свекрусі погано, тут же стала збиратися, зробила їй парові котлетки, зварила курячий бульйон з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Міша до мами не пішов, посилаючись на зайнятість.
***
Коли Ліза з’явилася на порозі її палати, Ганна Іванівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, забрала найдорожче.
– Ну, чого ви розболілися, мамо? Ось, поїжте, ось бульйончик, пиріжки… — говорила Ліза. – Хочете, я вас з ложечки нагодую, поки гаряче.
– А Мішель чому не прийшов? — тихо, з розчаруванням запитала Ганна.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…
Ганна Іванівна зрозуміла й кивнула головою, заплакавши…
– Пробач мене, Лізонько, я так перед тобою винна… Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
– Ну про що ви говорите, мамо, ні в чому ви не виннінь, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Ганні Іванівні: – Гарна у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Ганна посміхнулася – Так, гарна!
Коли Ганна Іванівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Лізою разом. Вони так і жили втрьох в квартирі Ганни Іванівни, поки Ліза не закінчила навчання. А потім вони всі разом поїхали на ферму до батьків Лізи. Дім там великий, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Ганні Іванівні так сподобалося на фермі, що вона тепер і чути про місто не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашенька, в якому всі душі не чають. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло фермерським магазином управляє, Ганна Іванівна всю увагу оддає маленькому Сашеньці.
Тепер часто від неї можна почути:
– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
Ось тобі й має бути!
