Минулого літа моя історія пішла на новий виток. Мене звуть Ольга, мені 52 роки, і я розумію, що не всім стануть зрозумілими мої думки. Деякі можуть навіть засудити: “Як ти можеш так говорити про чоловіка, якого, як сама казала, любила?” Але мене не турбує схвалення чи співчуття. Я просто хочу поділитися тим, що сталося в моєму житті після завершення одного великого етапу… і початку нового.
З Петром ми прожили разом двадцять років. За цей час у нас не було дітей з багатьох причин, і з часом ми це прийняли як даність. Це не стало для нас трагедією — ми дійсно були щасливі вдвох. Петьо був моїм чоловіком, другом, підтримкою. Він завжди приймав рішення, я була згодна. Сварок ми не мали, і всі навколо вважали нас ідеальною парою. Я звикла до думки, що моя доля — бути поруч із Петриком, і навіть не сумнівалася в правильності обраного шляху.
Одного разу він просто не прокинувся. Інфаркт. Без попередження. Без шансу. Його не стало в одну ніч, а я… неначе перестала жити. Перший тиждень минув, як у тумані: я бралась за справи, кидала їх, плуталася в днях. Душа рвалась на шматки від болю. Я не знала, як жити без нього — все в домі, в світі, в думках крутилося навколо Петрика.
Подруга вмовила поїхати в Карпати. Вона знала, що я завжди мріяла про гори, але Петьо вважав це “марною забавою”. Я поїхала і відчула — на своє здивування — полегшення. Я йшла мокрим від снігу лісом, вдихала свіжий морозний повітря і раптом зрозуміла, що мені — легко. Вільно. Ніби я зняла важкий тягар з плечей.
Так почалося моє нове життя. Щосуботи я знову і знову їздила в гори. Без компанії, без мети, просто йти і дихати. А потім — записалася на танці. Латиноамериканські. Я зроду б не подумала, що в п’ятдесят буду захоплено кружляти під самбу і сальсу. Плітки не забарились: “Вдова веселиться”, “ще й сорока днів не минуло, а вона вже танцює!” Але я мовчала. Я дійсно тужила, все ще люблю Петра. Але разом з тим… я вперше в житті відчула смак до життя.
Я віддала сусідам усі банки з компотом, які варила лише задля нього, хоча сама терпіти не могла цей солодкий напій. Я поїхала до Львова — міста, про яке мріяла все життя, а Петьо вважав “занадто пафосним”. У Новий рік я не готувала ні олів’є, ні оселедця під шубою — вперше за двадцять років. Пішла в ресторан сама, при наряді, з келихом вина і музикою. І мені було добре.
П’ять років минуло відтоді, як Петра не стало. За ці роки я здійснила все, про що раніше лише мріяла. Малювала, подорожувала, просто сиділа на балконі з книжкою і дивилася на місто без відчуття, що щось або когось мушу обслуговувати, доглядати, задовольняти. Я наче повернула втрачене “я”.
Всі навколо говорять: “Олю, час знову виходити заміж. Ти молода, красива, активна”. А я усміхаюся. Ні, заміж виходити я більше не хочу. Не тому, що боюся зради чи болю. Ні. Я просто вперше знайшла те, чого мені завжди бракувало — внутрішню тишу. Спокій. Просте, людське щастя жити так, як я хочу. Не озираючись. Не питаючи дозволу. Не підлаштовуючись.
Це не означає, що я не любила Петра. Любила. І, можливо, люблю досі. Але тепер я знаю, що любов до чоловіка — це не єдиний сенс життя жінки. Повага до себе, турбота про свої бажання, право бути собою — ось що важливо. І якщо комусь це видається егоїзмом — нехай. А я, та сама “весела вдова”, нарешті стала просто щасливою жінкою.
