Я мріяла про щастя, будувала плани на майбутнє, а отримала лише образи!
Мене звати Олена Кравчук, і я живу в Тернополі, де тихі вулички ховаються у тіні каштанів. Я зустріла його знову на зустрічі випускників — минуло 20 років. Сергій стояв переді мною, трохи ширший в плечах, з розтріпаним волоссям, але його очі — великі, глибокі, повні тієї ж туги — спопеляли мене, як у юності. Він запросив мене на танець, як тоді, коли ми були парою. Я відчула його тепло, його дихання, його силу — і моє тіло затремтіло, наче час повернувся назад. Тієї ночі він знову увійшов у мої сни, і я зрозуміла, що стара любов не згасла.
Чому ми розійшлися? Я не пам’ятаю. Три роки ми жили, як чоловік і дружина, будували плани: будиночок з садом, маленький магазин квітів і свічок, вигадували імена дітям — Маша, Ілля… А потім він зник — без слів, без сліду, залишивши мене в пустці. На зустрічі, після кількох келихів вина і танців, ми обоє знали: це шанс почати заново. Через пів року я переїхала до нього в Львів, до його дому. Його дружина померла, а я так і не знайшла того, з ким могла б оселитися. Спочатку все було добре, але мрії про щастя обернулися кошмаром.
Я хотіла любові, а отримала лише приниження. У Сергія було двоє синів — 16 і 18 років, Артем і Кирило. Я не намагалася стати їм матір’ю — це було б безглуздям. Я лише хотіла дружби, взаєморозуміння, щоб вони прийняли мене у своє життя. Я старалася з усіх сил: оточувала їх турботою, готувала, купувала подарунки, поступалася заради миру в домі. Але замість тепла я отримала холод. Все стало гірше, коли приїжджали батьки їхньої померлої матері. Я поважала їх, наскільки могла, — вони ж бо були частиною сім’ї. Але кожен їхній візит перетворювався на випробування: вони дивилися на мене, як на чужу, і я почувалася тінню.
Мені було 38, я не звикла до нового міста, до чужих людей, до їхнього дому. Постійні спроби догодити всім виснажували мене. Я задихалася від безладу, який залишали хлопці, від їхньої байдужості. Старший, Артем, почав приводити свою дівчину, поки я була на роботі. Вони валялися в нашій спальні, у нашому ліжку, бруднили простирадла. Вона користувалася моїми кремами, гребінцем, капцями, громила кухню так, що години поспіль я відмивала сліди її хаосу. Молодший, Кирило, вічно бурчав: то одяг, який я йому купила, не той, то їжа не як у мами. «Ти просто домогосподарка, сидиш удома, нічого не робиш», — кидав він мені в обличчя. Я терпіла, поки могла. А коли намагалася поговорити з Сергієм, він відмахувався, мов мої слова — порожній звук.
Я мріяла потоваришувати із сусідами — кажуть, вони ближчі за родичів. Але й там мене чекало розчарування: всі тільки й говорили, якою ідеальною була його покійна дружина. А я? Я жива, я любила його всі ці роки, кинула все — роботу, місто, звичне життя — заради нього та його родини. Вирішила: якщо народжу дитину, все зміниться, мене почнуть поважати. Але коли я заговорила про це, Сергій відрізав: «У мене є діти, більше не хочу». А я? Я залишилася з порожніми руками, з мрією про материнство, яку він розтоптав.
Після цього все пішло шкереберть. Сергій змінився — він вже не був тим хлопцем з моєї юності. Життя випалило в ньому тепло, і він дивився на мене з роздратуванням. Знаходив у мені вади, чіплявся, як його сини. Я старалася з останніх сил, але все було марно. Чаша терпіння наповнилася до краю, коли я повернулася з роботи і побачила дівчину Артема у моєму халаті. Вона розгулювала по будинку, ніби хазяйка, а це було моє — особисте, як білизна, яку вона могла надіти за моєю спиною! Я стрималася, тихо сказала: «Не чіпай мої речі, будь ласка». А вона засміялася мені в обличчя: «Та годі, не переймайся!» За що вона так зі мною? Я годувала її, прибирала за нею, як за своєю, а вона плюнула мені в душу.
Я зірвалась, вибігла з кімнати. Сергій вискочив з кухні, червоний від злості, і накинувся на мене з криками. Я стояла, оніміла, не вірячи своїм вухам. Він обзивав мене ледаркою, кричав, щоб я йшла з його дому, кидав у мене речами — чашкою, книгою, що трапилось під руку. Сльози заливали очі, я схопила сумку і вискочила на вулицю в чому була. Сіла на перший потяг до Тернополя, до батьків. Вранці він надіслав мої речі кур’єром — холодно, без записки, як сміття.
Кажуть, час лікує. Я намагаюся не думати про це. Біль вщухає, але рана залишається. Я вірю, що знайду того, хто полюбить мене — справжню, з моїми мріями і шрамами. Сергій був моєю першою любов’ю, але не долею. Я хотіла щастя, а отримала уламки. Тепер я у рідному Тернополі, серед знайомих вулиць, і вчуся дихати заново, сподіваючись, що попереду на мене чекає світло, а не нові образи.
