Не можу забути його вже десять років. Як мені жити далі?
Мені було всього 23 роки, коли я вирушила на навчання до Америки. Молода, наївна, сповнена надій та мрій — я тоді й уявити не могла, як одна зустріч може змінити все моє життя і залишити в ньому слід, що не зникає до сьогодні.
У перший же день в університеті доля звела мене з Франком. Він був на десять років старший за мене, українець, стриманий, спокійний — зовсім не такий, як ті, до кого мене зазвичай тягнуло. Але коли наші погляди зустрілися, я ніби перестала бачити і чути всіх інших. За столом сиділи два десятки людей, але я бачила тільки його. Щось у мені здригнулося. Немов я впізнала його. Немов шукала все життя і нарешті знайшла.
Ми почали перетинатися все частіше — виявилося, у нас є спільні друзі. Поступово ми зблизилися, і незабаром почалася наша історія. Він почав вчити польську, я — українську. Це була справжня ейфорія. В його обіймах я відчувала себе собою, в його голосі чула ніжність, яку раніше знала тільки з фільмів. Я була щаслива. Аж до того моменту, коли дізналася, що він одружений. У нього була дружина і дитина в Україні.
Світ обвалився в один момент. Я хотіла піти, розірвати все, забути, але не змогла. Він розповів, що збирається розлучатися — дружина йому зрадила, їхні стосунки вже давно зруйновані, він просто чекає слушного моменту. Я страждала, металася, і врешті-решт повернулася додому в Польщу. Але повернулася розбитою.
Три місяці я не виходила з дому. Єдиним, з ким я спілкувалася, був Франко. Щодня — годинами — ми розмовляли по Skype. Він не залишав мене одну в цьому пеклі. І коли я наважилася повернутися до Штатів, він зустрів мене в аеропорту з квітами і теплою їжею, яку сам приготував. Завжди дбав, завжди питав, чи є у мене гроші, чи не замерзла я, чи поїла. Був як старший брат і водночас — моя любов.
Проте незабаром усе знову пішло шкереберть. Дружина Франка вирішила не розлучатися — заради дитини. Він не міг її залишити, не міг покинути сина. Він чесно сказав мені, що у нас немає майбутнього. Я знову залишилася одна. Вдруге він розбив мені серце.
Минув рік. Я все ще не могла його забути. Тоді в моєму житті з’явився Гліб — теж українець, з того ж міста, що й Франко. Ми почали зустрічатися, потім я завагітніла і народила. Ми не були одружені, але жили як сім’я. З Франком я весь цей час продовжувала листуватися. Він розпитував про мене у спільних друзів, цікавився, як я, як живу, як дитина. Він не зник із мого життя, хоча і був десь на задньому плані.
І ось одного разу — 19 січня — ми з Глібом планували одружитися. Але з певних причин ми перенесли весілля на літо. А вже 21 січня — всього через два дні — Франко знайшов мене і сказав, що нарешті розлучився. Він був вільний. І я зрозуміла, що не можу вийти заміж за Гліба. Я не можу обманювати ні його, ні себе.
Я розповіла Глібу всю правду. Про те, що всі ці роки любила іншого. Що не змогла забути. Що намагалася, боролася з цим почуттям, але воно сильніше за мене. Франко теж зізнався, що ніколи мене не забував, що весь цей час думав про мене.
Я познайомила Франка з дитиною. Він запропонував нам жити разом. І хоч моє серце розривалося від почуття провини перед Глібом, я знала — вибору немає. Я занадто довго жила в минулому. Десять років я намагалася викреслити Франка з пам’яті, але він був всередині мене кожну секунду.
Я не хочу забирати дитину у Гліба. Я не хочу ранити його. Він — хороша людина і чудовий батько. Але любов не вибираєш. Вона або є, або її немає.
Зараз я стою на роздоріжжі. Моє серце б’ється в ритмі болю і надії. Я дивлюся в очі своїй дитині і не знаю, як пояснити йому, що іноді, щоб бути щасливою, треба зробити крок у невідомість. Я дивлюся в очі Франка — і бачу в них ту саму іскру, яку побачила в день нашої першої зустрічі.
Десять років тому я не знала, що таке справжня любов. Тепер знаю. Але ця любов принесла стільки сліз, стільки втрат, що я не впевнена, чи зможу бути щасливою до кінця. І все ж… я обираю її. Бо нічого сильнішого я в своєму житті не відчувала.
