Моїй весіллі не судилося відбутися: я народила сина, а Марко одружився на тій, кого вибрала його мати.
Іноді доля руйнується в одну мить — як картковий будиночок, який будував з надією, любов’ю та вірою в краще. А потім… усе обертається зрадою, болем і мовчазною самотністю. Так сталося і зі мною.
Звати мене Дарина, і я готова поділитися своєю історією, яку, незважаючи на минулі роки, я досі не можу розповісти без сліз.
З Марком ми були разом майже рік. Це було справжнє кохання — легке, тепле, щире. Він був турботливим, уважним, і, здавалося, ми говоримо на одній мові. Через півроку після початку стосунків я переїхала до нього, і невдовзі ми подали заяву до рагсу. День весілля був призначений, батьки з радістю готувалися, мама навіть замовила собі сукню заздалегідь. Здавалося, що і його мати була рада нашому союзу. Вона зустрічала мене з усмішкою, приносила домашню випічку, говорила, що я “”саме те, що потрібно”” її сину.
Марко виріс у непростих умовах — батько покинув сім’ю, коли той був ще зовсім дитиною, пішов до іншої жінки, потім знову розлучився і зник. Можливо, саме тому Марко був так прив’язаний до матері, її думка значила для нього дуже багато.
За десять днів до весілля я дізналася, що вагітна. Я хотіла зробити сюрприз і розповісти про це вже в день свята. Мій батько — людина старої закалки, і подібна новина до весілля могла би стати для нього потрясінням. Я мріяла сказати про це, коли він уже з гордістю поведе мене до вівтаря.
Підготовка до весілля була в розпалі: ми вибирали оформлення зали, обговорювали меню, репетирували перший танець… І раптом, за тиждень до весілля, прямо на дні народження моєї мами, Марко заявив: весілля не буде. Тому що… дитина не від нього.
Ці слова стали ударом не лише для мене, але й для всієї моєї родини. Мої батьки навіть не знали про мою вагітність. Я нажахано запитала, що він має на увазі. І тоді Марко показав мені фотографію — я стою на пішохідному переході поруч із незнайомим чоловіком. Знято здалеку, під кутом, що створює ілюзію близькості. Він запевняв, що це “”доказ”” моєї зради.
Я намагалася пояснити, що не знаю цього чоловіка, що це, можливо, випадковий перехожий. Але Марко не слухав. Він залишався глухим до моїх слів, наче заздалегідь вирішив повірити в брехню.
Тієї ж ночі моя мама захворіла — від ганьби, від приниження. Від того, що довелося телефонувати рідним і казати, що весілля не буде. Що дочка вагітна, і наречений втік, залишивши її на порозі пологового будинку.
Я народила сина через п’ять місяців. Назвала його Андрієм. Батьки, незважаючи ні на що, підтримали мене. Хоча я бачила, як важко їм довелося. Вони трималися з усіх сил — заради мене і мого малюка.
Про Марка я намагалася не думати. Але пізніше мені розповіли правду. Його мати ніколи не хотіла мене бачити у своїй сім’ї. Занадто “”проста””, не з тих, хто вміє підлаштовуватись, підкорятись, бути “”зручною””. Вона переконала свого сина розірвати заручини і влаштувати фарс із фотографією. А замість мене нав’язала йому Ганну — дочку впливової родини, з хорошими зв’язками та грошима.
Марко одружився з Ганною через кілька місяців після нашої драми. Але життя швидко все поставило на свої місця. Ганна виявилася не тією, ким хотіла здаватися. Вона одразу поставила свекруху на місце, зайняла весь дім під себе і не дозволяла нікому втручатися в їхні справи. Марко не витримав. Він поїхав працювати в Німеччину, а пізніше подав на розлучення.
Нещодавно він почав мені писати. Через соціальні мережі. Вибачається, каже, що все усвідомив, що хоче спілкуватися з Андрієм. Що неважливо, чий він син, аби бути поряд.
Але я більше не вірю. Моє довір’я згоріло вщент. Я не хочу, щоб мій син ріс поруч із людиною, яка здатна так зраджувати. Яка не послухала своє серце, а пішла за вказівками матері. Яка вибрала брехню, зручність, боягузтво.
Так, я знаю, що треба вміти пробачати. Але я не хочу повертати у своє життя тих, хто одного разу обрав мене зрадити. Я навчилася бути сильною. Навчилася не чекати. Навчилася бути мамою без допомоги чоловіка. У мене є Андрій — мій сенс, моя любов, моя сила.
А Марко… нехай живе зі своєю совістю. Якщо у нього залишилася хоч крапля тієї любові, яку він колись мені присягав, він зрозуміє, чому я не відкрила йому двері, коли він постукав через десять років.
І, можливо, це стане його справжнім покаранням.
