Вибух у грудях був оглушливим: він дізнався, що я вагітна, і кинув мене, як жалюгідний боягуз!
Мене звати Дарина Ковальчук, мені 20 років, і я живу у Винниках, де Львівська область ховає свої похмурі дні в тіні лісів і пагорбів. Довго вагалася, чи варто писати, але, прочитавши історії інших дівчат, наважилася вилити свою біль. Моя історія — це рана, яка не заживає, тінь, що переслідує мене, отруюючи кожен день моєї молодості.
Усе почалося, коли мені було 15. Я закохалася в хлопця, Богдана, — він був настільки гарним, наче герой з казки. Його очі, його усмішка — всі дівчата в школі таємно зітхали за ним. Я не могла повірити своєму щастю, коли подруга пошепки сказала, що він хоче зустрітися зі мною. “Справді?” — перепитала я, серце калатало, як птах у клітці. Я погодилася, не роздумуючи. На першій зустрічі він подарував мені червону троянду — я досі зберігаю її, засушену, між сторінками старої книжки. Той вечір був, як казка: його голос, його тепло — я тонула в цьому, не помічаючи, як падаю в прірву.
Я віддалася йому — і це стало моєю фатальною помилкою. Невдовзі я дізналася, що вагітна. Світ зруйнувався. Батьки, дізнавшись, дивилися на мене, як на чужу: батько мовчав, стуливши кулаки, а мама плакала, ніби я померла. Я була в жаху, у пастці, з якої не бачила виходу. А він, Богдан, мій прекрасний принц, кинув мене, як боягуз. Почувши про дитину, він зблід, пробурмотів щось незрозуміле і зник — розчинився, наче його і не було. Я залишилася одна, з цим страхом, із цим соромом, з тим тягарем, що розчавив мою юність.
Удома запанувала тиша — страшніша, ніж крики. Батьки відвернулися, образа душила їх, а я не знала, куди втекти. Врешті, за згодою мами, я зробила аборт. Це був ад: біль, сльози, пустка. Після я замкнулася в собі, як у труні. Шок був таким сильним, що я не могла підняти очі на хлопців роками. З тих пір у мене нікого не було — ні побачень, ні натяку на почуття. Любов стала для мене отрутою, секс — кошмаром, від якого я прокидаюся в холодному поту. Я боюся знову завагітніти, боюся, що, якщо це станеться, мені доведеться народжувати, і цей страх скував мене льодом.
Я загубила себе. Моя душа — як розбита скрипка, що грає лише сумні мелодії, підспівуючи моїй меланхолії. Я живу в самотності, у вічній журбі, де немає місця радості. Сонце для мене згасло, усмішки стали чужими, а тінь моя — як привид, що стежить за кожним кроком. Я забула, як говорити з хлопцями, як дивитися їм в очі без тремтіння. Мій голос тремтить, коли хтось заговорює зі мною, а серце стискається від жаху. Я стала крижаною статуєю — холодною, тендітною, нездатною відчувати тепло.
Іноді я дивлюся у дзеркало і не впізнаю себе. Де та дівчинка, що сміялася, мріяла, вірила в любов? Богдан вкрав її, розтоптав, залишивши мені лише біль і страх. Я ходжу вулицями Винник, бачу закохані пари, і всередині все кричить: чому не я? Чому моє життя — це темрява? Я хочу любити, хочу жити, але кожен раз, коли думаю про це, перед очима постає його обличчя — гарне, брехливе, боязке. Він кинув мене в найстрашніший момент, і цей шок досі відгукується в моїх грудях.
Я не знаю, як вибратися з цього пекла. Страх сковив мене ланцюгами: боюся довіритися, боюся знову відкритися, боюся повторити той кошмар. Моя молодість повинна бути сповнена світла, а я тону в тузі. Друзі кличуть гуляти, але я ховаюся вдома, у своїй кімнаті, де лише стіни знають мій біль. Батьки давно простили, але я не можу пробачити себе — за наївність, за слабкість, за те, що повірила йому. Моя троянда в книжці — як нагадування про той день, коли я втратила все.
Прошу вас, підкажіть, як мені жити далі? Як розтопити цей лід, що сковав моє серце? Я хочу звільнитися від минулого, але воно тримає мене мертвою хваткою. Мені всього 20, а я відчуваю себе старою, чиє життя закінчилося, ледве розпочавшись. Богдан пішов, але залишив мені цей хрест — страх, самотність, порожнечу. Як мені знайти сили, щоб знову повірити в любов, у людей, у себе? Я втомилася плакати в подушку, втомилася боятися. Хочу сонця в своїй душі, але не знаю, де його взяти. Допоможіть мені, будь ласка, я потопаю в цій темряві і не бачу світла.
