Вона пішла, залишивши мене та наших доньок заради багатого чоловіка… А потім я зустрів її в супермаркеті.
Іноді життя ранить так, ніби гострим лезом. Боляче. Палко. І ти не розумієш — за що? Чому? За які заслуги?
Я прожив з Оксаною десять років. Ми познайомилися ще студентами у Львові, потім разом переїхали до Києва, де і почалося наше доросле життя. Народилися дві доньки — Софійка і Даринка. Різниця між ними — всього рік. Я працював у будівельній компанії, заробляв стабільно, ми не жили в розкоші, але на життя вистачало: кілька разів на рік їздили всією сім’єю на відпочинок, знімали простору квартиру, могли дозволити собі догляд за дітьми і навіть невеликі радості — наче нові сукні чи іграшки.
Оксана сиділа вдома, підробляла дистанційно — писала тексти, вела кілька інтернет-магазинів. Я ніколи не ухилявся від допомоги: мив посуд, гуляв з дівчатами, робив з ними поробки і допомагав з навчальними іграми.
Я думав, що у нас все добре. Але одного разу вона просто сказала:
— Я йду.
Я не відразу зрозумів, про що вона. Думав, мова йшла про відпочинок, відрядження, тимчасовий від’їзд. Але потім вона промовила:
— Я знайшла себе. Я хочу іншого. Більшого.
Вона не просто пішла від мене. Вона пішла від доньок. Залишила Даринку і Софійку — п’ятирічну і чотирирічну — зі мною. Без каплі жалю, без сліз. А через тиждень я побачив її акаунт у Instagram: діамантова каблучка, подорож на яхті Туреччиною, шампанське в номері люкс, сукні від дизайнерів і підпис — “нове життя починається тут”.
Я довго не міг зрозуміти, як так. Вона обрала це? Блиск, розкіш — і жодного дзвінка донькам?
Найважче — бачити, як дівчатка день за днем запитували:
— Тату, а мама повернеться?
А я не знав, що відповісти. Як пояснити малечі, що мама не просто пішла — вона віддала перевагу грошам, ніж їхнім рученятам?
Минуло два роки. Я впорався. Було важко — дуже. Інколи ночами опускалися руки, інколи доводилося брати лікарняний, бо сидів з хворими дівчатами. Але ми вистояли. Софійка пішла в перший клас, Даринка — у підготовчий. Ми стали командою. Я — їхня опора, вони — моя мотивація жити.
І ось одного разу, у звичайний будній вечір, зайшов я до найближчого супермаркету за молоком і хлібом. Стою біля каси — і занімію. Переді мною вона. Оксана.
Немає більше тої осліпучої жінки з Instagram. Переді мною стоїть змучена жінка в потертому пальті, з тьмяним поглядом і тремтячими руками. В її гаманці — дріб’язок, в кошику — хліб, пакет макаронів і найдешевша ковбаса.
Наші погляди зустрілися. Вона зблідла, наче побачила привид.
— Це ти… — пошепки сказала вона.
Я мовчав. Бо в ту мить не знав, що у мені сильніше: лють, образа чи порожнеча.
— Як дівчатка? — її голос тремтів.
Я стиснув кулаки.
— Прекрасно. Бо у них є я.
Вона відвела погляд. Її губи затремтіли.
— Я… я хотіла б їх побачити.
— Після двох років? — я відчув, як закипає кров. — Ти хоча б раз поцікавилась, як вони? Хоча б відкритку надіслала?
Вона опустила очі.
— Я зробила помилку…
Я гірко усміхнувся:
— Помилка — це забути парасольку в дощ. А ти — залишила своїх дітей заради красивого життя. Невже думала, що яхти й сукні замінять тобі совість?
— Він пішов… — прошепотіла вона. — Коли зрозумів, що я йому більше не потрібна. Я залишилася ні з чим. Без квартири, без грошей. Навіть без прав на дитину, бо сама відмовилася від них.
Я подивився на її руки — на безіменному пальці більше не було каблучки.
— А дівчатка? Вони для тебе були просто тимчасовою перешкодою?
— Ні… — вона заплакала. — Я знаю, що не заслуговую пробачення. Але благаю… дозволь мені хоча б їх побачити.
Я глибоко вдихнув. Переді мною стояла не та жінка, яка йшла з нашого дому з високо піднятою головою. Це була зламана людина, порожня тінь тієї, яка колись клялася любити завжди.
— Вони тебе не пам’ятають, Оксано. Вже давно перестали питати, коли ти повернешся. Вони навчилися жити без тебе.
— Я не хочу нічого… Тільки поглянути. Почути голос…
Я відвернувся. Серце стиснулося від болю. Я не знав, чи зможу колись пробачити.
Але я знав одне: Софійка і Даринка — моє все. І ніхто не має права знову їх поранити.
— Я подумаю, — сказав я і пішов.
А вона залишилася — посеред супермаркету, серед чужих людей, зі сльозами в очах і порожнечею в душі.
Я не знаю, чим все це закінчиться. Можливо, одного дня я дозволю їй поговорити з доньками. Але я ніколи не дозволю їм знову відчути себе залишеними.
