Моя донька розбила мені серце. Я гада, що вона вміє бути вдячною, що у свої 25 років вона здатна бачити правду, розрізняти добро від байдужості. Але її вчинок довів протилежне — гірке, болісне протилежне. Вона не запросила на своє весілля вітчима, мого чоловіка Віктора, який виховував її з дев’яти років, вкладаючи душу в кожен її крок. Зате запросила рідного батька, який всі ці роки не звертав на неї уваги. Після такого у мене немає жодного бажання йти на це свято зради.
Розлучення з моїм першим чоловіком, Олегом, було неминучим, як буря після затишшя. Останні чотири роки нашого шлюбу я трималась лише на своїй витримці та на умовляннях свекрухи, яка благала витримати її непутящого сина. Але всьому є межа, і моя чаша терпіння переповнилась, коли доньці, Світлані, виповнилося сім. Її батько завжди ставив родину на останнє місце. Він піклувався про неї лише, будучи трішки напідпитку — поки не напивався до нестями. Міг зникати на дні, а повернувшись, доводив свою правоту кулаками, залишаючи синці не лише на мені, а й на моєму серці.
Коли я дізналася про його коханку, це стало останньою краплею. Думка, що якась інша жінка звернула увагу на цей «скарб», остаточно відверезила мене. Я подала на розлучення, не озираючись назад. Олег навіть не намагався врятувати родину — зібрав свої речі, розбив дзеркало в коридорі і пішов з гордо піднятою головою, наче герой якоїсь драми. Свекруха, яка раніше плакала над долею свого «бідного хлопчика», перетворилася на справжню мегеру. Вона звинувачувала мене у всьому, намагалася вселити Світлані, що це я вигнала її «любого татка», хоча сам він давно викреслив нас зі свого життя.
Світлана завжди тяглася до батька більше, ніж до мене. Я була суворою — виховувала, вчила, змушувала сидіти над уроками. А він з’являвся рідко, у гарному настрої, з дешевими цукерками і порожніми обіцянками. Коли ж приходив злий, я кидалася захищати доньку від його ярості, прикриваючи її собою. Тому в її пам’яті він залишився якимсь казковим лицарем, а я — вічною наглядачкою. Пояснювати їй правду було марно: свекруха отруїла її розум, а Світлана тужила за «добреньким татом», який у дійсності не вартий був жодної копійки. Я стискала зуби і продовжувала боротися за неї. Через рік свекруха померла, тиск на доньку ослаб, але вона все одно продовжувала ідеалізувати батька і звинувачувати мене за його відсутність.
Коли Світлі було дев’ять, я зустріла Віктора у нашому містечку під Львовом. Він мені відразу сподобався — добрий, надійний, з теплою усмішкою. Я закохалася, і він відповів взаємністю. Але я боялася його втратити, тому чесно попередила: у мене донька, і вона може його не прийняти, йому доведеться нелегко. Віктор не відступив. Він зробив мені пропозицію, знаючи, що попереду чекають труднощі. І вони почалися відразу: Світлана закатувала істерики, грубила, провокувала його на кожному кроці. Я думала, він здасться — кому хочеться терпіти образи і скандали? Але він залишився. За шістнадцять років він лише двічі підвищив на неї голос — і то заслужено. Він возив її на змагання, забирав з вечірок, купував одяг, ніколи не дорікнувши. Навіть її освіту в університеті оплатив він, а не її хвалений біологічний батько.
У старших класах Світлана стала ставитися до нього спокійніше. Не нападала, але і вдячності не виявляла. Я сподівалась, що з часом вона зрозуміє, якою рідкісною людиною є Віктор — не кожен вітчим так дбає про чужу дитину. Я знала, що вона іноді зустрічається з Олегом. Не втручалася в їхні справи, але кожен її день народження рвав мені душу: вона чекала його дзвінка до півночі, а він так і не дзвонив. І все одно чекала — рік за роком, наче сліпа.
Після школи вона поїхала вчитися в інше місто. Повернувшись, поселилася з хлопцем, з яким зустрічалася з третього курсу. А потім оголосила про весілля. Я була впевнена, що Віктор буде там поруч з нами. Але вона викреслила його зі списку гостей. Він намагався приховати біль, але я бачила, як його очі потьмяніли. Світлана кинула мені в обличчя:
— На весіллі буде мій батько. Як ти уявляєш його і Віктора разом? Хочеш влаштувати цирк?
Я задихнулася від обурення:
— Ти запросила батька, який знехтував твоїм життям, і викреслила людину, яка тебе виховувала? Ти невдячна! Я не піду на твоє весілля. Звертайся тепер за всім до свого «тата».
Вона намагалася щось сказати, але я вже грюкнула дверима.
Вдома Віктор переконував мене передумати: мовляв, вона єдина донька, це її день. Але я не можу. Вона чітко показала, що для неї важливе. Ми з Віктором стільки років боролися за неї, а вона все ще обожнює того, хто її кинув. Хай так. Я умиваю руки — досить з мене цього болю і розчарування.
