Вигнати рідну матір з дому було моїм найважчим рішенням. Я більше не могла терпіти її поведінку.
Коли я була маленька, мама була для мене цілим світом. У дитинстві здавалося, що у нас найтепліші, найміцніші стосунки на планеті. Вона дбала про мене, вкладала спати, читала казки на ніч, заплітала косички перед школою в нашому затишному містечку під Черніговом. Я вважала, що так буде завжди — ця ніжність, ця зв’язок, цей спокій.
Та з віком я почала помічати, як її турбота перетворюється на задушливий контроль. Вона слідкувала за кожним моїм кроком: що їм, з ким дружу, яку спідницю вдягаю. Вартувало мені висловити свою думку, як виникала сварка, повна сліз і криків.
— Я все життя на тебе поклала! А ти… — кидала вона мені в обличчя, варто було мені бути впертою.
Роки йшли, і все лише погіршувалося. Я виросла, вийшла заміж за Олексія, народила сина Михайлика. Але мама відмовлялася бачити у мені дорослу жінку. Вона вдиралася в наше життя без попередження, хазяйнувала на кухні, давала вказівки моєму чоловікові так, наче він був її підлеглим.
— Він не вміє тримати дитину! — обурювалася вона. — А ти взагалі готувати не навчилася, чим ти годуєш чоловіка, соромнице?
Я намагалася м’яко пояснити, що у мене тепер своя родина, свої правила, але вона не зважала на мої слова.
— Це мій дім! — уперто повторювала вона.
І так воно й було. Ми жили у квартирі, що дісталася від бабусі, і це давало їй ілюзію повного контролю наді мною, над нами всіма.
Але всьому є межа, і моя настала у той злощасний день.
Я повернулася з роботи втомлена, але щаслива — мене підвищили. Хотіла поділитися радістю з Олексієм, відкрити пляшку вина, відсвяткувати. Але вдома мене чекав жах. У вітальні сиділа мама, а навпроти неї плакав мій Михайлик, сховавши обличчя в долоні.
— Що сталося? — кинулася я до сина, серце стискалося від його сліз.
— Бабуся казала, що ти погана мати… Що мені краще жити з нею, — схлипував він, тремтячи всім тілом.
У мені щось обірвалося. Гнів, біль, образа — усе змішалося в один палаючий клубок.
— Ти перейшла всі межі, мамо! — мій голос тремтів, ледве стримуючи крик.
Вона лише знизала плечима, наче нічого страшного не сталося:
— Я сказала правду. Ти постійно на роботі, а дитина росте без нагляду. Яка ж ти мати?
— Яка мати?! — перепитала я, задихаючись від люті. — А ти ж була гарною, коли била мене ременем за кожну дрібницю? Коли змушувала жити за своїми правилами, не даючи зітхнути?
Вперше я побачила в її очах розгубленість. Вона відкрила рота, щоб заперечити, але впевненість її покинула.
— Ти невдячна! — кинула вона, але голос вже був слабким, надламаним.
Я глибоко вдихнула і сказала головні слова, які палили мене всередині:
— Ти більше не потрібна в цьому домі. Йди.
Мама підвелася, грюкнула дверима так, що шибки задрижали, і пішла. Відтоді вона не поверталася.
Перші дні були пеклом. Вина стискала мене, порожнеча в грудях здавалася нескінченною. Я не раз питала себе: як я могла вигнати рідну матір? Але згодом прийшло полегшення — наче важкий камінь спав з плечей. У домі запанувала тиша, не обтяжена її вічним невдоволенням. Ми з Олексієм нарешті відчули себе господарями свого життя, своєї родини.
А мама… Вона влаштувалася десь у місті, винайняла кімнату. Часом намагається вийти на зв’язок — телефонує, пише короткі повідомлення. Але я вже не та маленька дівчинка, яку можна залякати почуттям обов’язку або маніпуляціями. Тепер я сама вирішую, кого впускати у свій світ, а кого тримати на відстані. І цей вибір — мій перший крок до свободи.
